3.2. Самооцінка та особливості її формування в юності

Самооцінка - це та цінність, значущість якої надає собі індивід загалом та окремим сторонам своєї особистості, діяльності, поведінки.

Самооцінка виконує регулювальну й захисну функції, впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Відображаючи рівень задоволення чи незадоволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості.

Самооцінку характеризують за такими параметрами:

• за рівнем - висока, середня та низька;

• за співвіднесенням з реальними успіхами - адекватна та неадекватна (завищена та занижена);

• за особливостями будови - конфліктна та безконфліктна.

Для розвитку особистості в період юності ефективною є досить висока загальна самооцінка, що співвідноситься з адекватними частковими самооцінками різного рівня. Стійка й водночас досить гнучка самооцінка, яка за необхідності може змінюватися під впливом нової інформації, набутого досвіду, оцінок інших людей, - оптимальна як для особистісного зростання, так і для продуктивної діяльності. Негативною щодо цього є надмірно стійка, ригідна самооцінка, а також надто нестійка, така, що змінюється за найменших впливів.

Самооцінка формується на підставі оцінок оточення, власної оцінки результатів своєї діяльності, а також на основі співвіднесення реального та ідеального уявлення про себе.

Збереження сформованої, звичної самооцінки стає для людини потребою, порушення її породжує такий самооцінний феномен, як афект неадекватності.

Афект неадекватності - це стійкий негативний емоційний стан, який виникає у зв'язку з неуспіхом у діяльності й виявляється в тому, що індивід або не усвідомлює, або не хоче визнати його. Афект неадекватності настає за умов, коли в суб'єкта є потреба зберегти завищену самооцінку та завищений рівень домагань. Він виступає як захисна реакція, яка дає змогу вийти з конфлікту ціною порушення адекватного ставлення до дійсності: індивід зберігає завищений рівень домагань та завищену самооцінку, вимагаючи при цьому усвідомлення того, що причиною неуспіху є він сам, і відкидаючи сумніви щодо своїх здібностей. Особистість в стані афекту неадекватності виявляють підвищену образливість, недовіру, підозрілість, агресивну поведінку, негативізм. Тривале перебування юнака в стані афекту неадекватності призводить до формування відповідних негативних рис характеру.

3.3. Формування особистості, характеристика стадій психосоціального розвитку

Психічний розвиток індивіда, формування особистості є біологічно й соціально зумовленим процесом.

Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Ноmо sаріеns, і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами - біологічним і соціальним.

Людські задатки - це природні потенції виникнення, розвитку й функціонування психічних властивостей особистості. Задатки реалізуються в психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Одних задатків замало для формування психічних властивостей. Як свідчать результати експериментальних досліджень психічного розвитку однояйцевих близнюків (вони мають ідентичні генетичні якості, оскільки розвиваються з однієї заплідненої яйцеклітини), притаманні їм психічні властивості можуть помітно відрізнятися залежно від умов виховання. Схожість у їхньому психічному розвитку збільшується, якщо вони виховуються спільно, і зменшується, якщо виховання здійснюється за різних умов.

Процес становлення людської особистості здійснюється як "саморух", якому, на думку Г. С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови визначаються природним і суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку. За формулою детермінації, яку висунув С.Л. Рубінштейн, зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні умови, що містяться в самому індивіді. Зовнішні й внутрішні умови розвитку є протилежностями, пов'язаними між собою. Зовнішнє, об'єктивне, соціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб'єктивним, психічним, яке визначає його нові відношення до зовнішнього світу. Механізмом такого засвоєння визнається, згідно з поглядами Ж. П'яже, внутрішні суперечності, що виникають у житті людини, спонукають до активності, спрямованої на їх подолання. Та натомість постають нові суперечності, які знову виступають як внутрішні спонуки до вдосконалення особистості, її діяльності та поведінки.

Виникнення специфічних суперечностей характеризує розвиток емоційної сфери особистості. Вони пов'язані з полярністю, амбівалентністю більшості емоцій, які переживаються як протилежні (задоволення - незадоволення, радість - сум тощо). Єдність і боротьба протилежних емоцій визначають розвиток емоційної сфери, перехід від ситуаційних емоційних станів до стійких почуттів, властивих особистості. Стійкі почуття особистості формуються через усвідомлення, перетворення та подолання протилежних переживань (наприклад, почуття сміливості формується через усвідомлення й поборення страху).

Питання про розвиток особистості становить не тільки науковий інтерес. Психоаналіз шукає й знаходить корінь проблем у різних стадіях дитинства і юності. Виходить, що не тільки всі ми родом з дитинства, але й проблеми наші родом звідти ж. А отже, для вирішення проблем, потрібно виявляти їхні джерела в різних вікових стадіях розвитку.

Тому, щоб розібратися із процесом розвитку особистості, необхідно звернутися до психоаналізу. Трансактний аналіз Е. Берна й теорія З. Фрейда сприяють розвитку міркувань. Але найбільш цікавою та прийнятною є теорія Е. Еріксона.

Ерік Еріксон – один із найбільш відомих психоаналітиків ХХ століття, учень Фрейда і його дочки Анни Фрейд створив нову теорію на базі вчення Фрейда про фази психо-сексуального розвитку людини. Особистостість на думку Е.Еріксона, протягом життя проходить через декілька універсальних для всього людства стадій. Повноцінно функціонуюча особистість формується тільки шляхом проходження у своєму розвитку послідовно всіх стадій. Кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом у житті індивідуума, що виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості й соціальних вимог. Кожна криза містить і позитивний, і негативний компоненти. Якщо конфлікт вирішився задовільно (тобто на попередній стадії его збагатилося новими позитивними якостями), то тепер Его вбирає в себе новий позитивний компонент (наприклад, базальну довіру й автономію), то це гарантує здоровий розвиток особистості надалі. Якщо конфлікт залишається невирішеним, то цим завдається шкода й вбудовується негативний компонент (базальна недовіра, сором). Завдання полягає в тому, щоб людина адекватно вирішувала кожну кризу, і тоді в неї буде можливість підійти до наступної стадії більш адаптивною й зрілою особистістю.

Характеристика стадій психосоціального розвитку. ДОБАВІТЬ ВОЗРАСТ до стадій

1. Довіра – недовіра до світу. Ступінь розвитку в дитини почуття довіри до інших людей і світу залежить від якості одержуваної нею материнської турботи.

2. Автономія – сором і сумнів. Батьки, згідно з Еріксоном, повинні ненав'язливо, але чітко обмежувати дитину в тих сферах життя, які потенційно є небезпечними як для самих дітей, так і для навколишніх. Сором може з'явитися, якщо батьки нетерпляче, роздратовано й наполегливо роблять за дітей щось, що ті можуть зробити самі; або, навпаки, коли батьки очікують, що діти зроблять те, чого вони самі зробити ще не в змозі. У результаті формуються такі риси, як невпевненість у собі, приниженість і слабовілля.

3. Ініціатива – почуття провини. Еріксон вказує на те, що діти на цій стадії починають ідентифікувати себе з людьми, чию роботу й характер вони в стані зрозуміти й високо оцінити, все більше орієнтуються на мету. Вони енергійно навчаються й починають будувати плани. Почуття провини в дітей викликають батьки, що не дозволяють їм діяти самостійно. Появі почуття провини також сприяють батьки, які надмірно карають дітей у відповідь на їхню потребу любити й одержувати любов від батьків протилежної статі. Такі діти бояться постояти за себе, вони зазвичай такі, якими керують у групі одноліткі та надмірно залежать від дорослих. Їм не вистачає рішучості, щоб ставити перед собою реальні цілі й домагатися їх.

4. Працьовитість – неповноцінність. У дітей розвивається почуття працьовитості, коли вони будуть розуміти технологію своєї культури, навчаючись у школі. Небезпека цієї стадії криється в можливості появи почуття неповноцінності, або некомпетентності. Наприклад, якщо діти сумніваються у своїх здібностях або статусі серед однолітків, це може відбити в них бажання вчитися далі (тобто набуваються установки стосовно вчителів і навчання).

5. Становлення індивідуальності (ідентичності) – рольове змішання. Задача, з якою стикаються підлітки, полягає в тому, щоб зібрати воєдино всі наявні до цього часу знання про самих себе (які вони сини або доньки, музиканти, студенти, спортсмени) і зібрати ці численні образи себе в особисту ідентичність, що є усвідомлення як минулого, так і майбутнього, яке логічно випливає з нього. У визначенні ідентичності, даній Еріксоном, можна виділити три елементи. Перший: в індивіда повинен сформуватися образ себе, що склався в минулому й замикається з майбутнім. Другий: людям потрібна впевненість у тому, що вироблена ними раніше внутрішня цілісність буде прийнята іншими людьми, значущими для них. Третій: люди повинні досягти «дорослої впевненості» у тому, що внутрішні й зовнішні плани цієї цілісності погоджуються між собою.

6. Інтимність – самітність. Ця стадія позначає формальний початок дорослого життя. У цілому це період залицяння, раннього шлюбу, початку сімейного життя. Протягом цього часу молоді люди зазвичай орієнтуються на одержання професії й «облаштування». Еріксон під «інтимністю» розуміє насамперед таємне почуття, що ми відчуваємо до чоловіка (дружини), друзів, батьків та інших близьких людей. Але для того щоб перебувати в істинно інтимних стосунках з іншою людиною, необхідно, щоб до цього часу в нього було певне усвідомлення того, хто він і ким він є. Головна небезпека на цій стадії полягає в зайвому перейманні собою або в уникненні міжособистісних відносин. Нездатність установлювати спокійні й довірливі особисті стосунки призводить до почуття самітності, соціального вакууму. Занурені в себе люди можуть вступати в зовсім формальну особистісну взаємодію (роботодавець-працівник) і встановлювати поверхневі контакти (клуби здоров'я). Еріксон розглядає любов як здатність довіряти себе іншій людині й залишатися вірним цим відносинам, навіть якщо вони потребують здійснення вчинку або самозречення. Цей тип любові проявляється у відносинах взаємної турботи, поваги й відповідальності за іншу людину.

7. Продуктивність – стагнація. Кожний дорослий, за твердженням Еріксона, повинен або кинути, або прийняти думку про свою відповідальність за поновлення й поліпшення всього, що могло б сприяти збереженню й удосконаленню нашої культури. Таким чином, продуктивність виступає як турбота старшого покоління про тих, хто прийде їм на зміну. Основною темою психосоціального розвитку особистості є турбота про майбутній добробут людства.

8. Умиротворення - розпач. Остання стадія завершує життя людини. Це час, коли люди оглядаються назад і переглядають свої життєві рішення, згадують про свої досягнення й невдачі. Згідно з переконанням Еріксона, для цієї, останньої фази зрілості характерна не стільки нова психосоціальна криза, скільки підсумовування, інтеграція й оцінка всіх минулих стадій його розвитку. Умиротворення виникає зі здатності людини оглянути все минуле життя (шлюб, діти, онуки, кар'єра, соціальні відносини) і смиренно, але твердо сказати: "Я задоволений". Невідворотність смерті більше не страшить, оскільки такі люди вбачають продовження себе або в нащадках, або у творчих досягненнях.

Процеси й результати соціалізації мають внутрішньо суперечливий характер, тому що в ідеалі соціалізована людина повинна відповідати соціальним вимогам і в той же час протистояти негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, що гальмують розвиток її індивідуальності. Так, нерідко зустрічаються люди настільки соціалізовані, фактично розчинені в соціумі, що виявляються не готовими й не здатними до особистісної участі в утвердженні життєвих принципів. Значною мірою це залежить від типу виховання.

Виховання на відміну від соціалізації, що відбуває в умовах стихійної взаємодії людини з навколишнім середовищем, розглядається як процес цілеспрямованої й свідомо контрольованої соціалізації (сімейне, релігійне, шкільне виховання). У силу цього вихованню властиві дві основні функції: упорядкування всього спектра впливів (фізичних, соціальних, психологічних та ін.) на особистість і створення умов для прискорення процесів соціалізації з метою розвитку особистості.

Типи (моделі) виховання обумовлені рівнем розвитку суспільств, їхньою соціальною стратифікацією (співвідношенням соціальних груп і прошарків) і соціально-політичними орієнтаціями. Тому виховання здійснюється по-різному в тоталітарному й демократичному суспільствах. У кожному з них відтворюється свій тип особистості, своя система залежностей і взаємодій, ступінь волі й відповідальності особистості.