Взаємна матеріальна відповідальність працівників і роботодавців.

Традиційно взаємна матеріальна (майнова) відповідальність працівників і роботодавців регулювалася нормами трудового права. Тут здавна превалювали правила й конструкції цивільного (договірного й деліктного) права. Або ці питання спеціально регулювалися в цивільному законодавстві (наприклад, майнова відповідальність працівників у Зобов’язальному кодексі Швейцарії), або цивільно–правові норми й конструкції застосовувалися за аналогією до трудових відносин.

В останні десятиліття в даній області намітилися нові тенденції. Розглянемо їх окремо: відносно матеріальної відповідальності працівників і матеріальної відповідальності роботодавців.

Матеріальна відповідальність працівників. У деяких країнах (Австрія, Швеція, Бельгія) прийняті нормативні акти, що коректують цивільно–правовий підхід до відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником майну роботодавця. Цивільно–правовий принцип повного відшкодування заподіяної шкоди і, зокрема, відшкодування в повному обсязі шкоди, заподіяній майну фізичної або юридичної особи, у ряді випадків замінений обмеженою відповідальністю працівника за матеріальну шкоду, заподіяну роботодавцеві.

Обмеження відповідальності працівників реалізуються різними шляхами:

– установлені максимальні розміри відповідальності;

– повна відповідальність (за цивільним правом) допускається тільки за наявності умислу або грубої недбалості працівника. Поняття провини працівника тлумачиться при цьому більш конкретно, ніж у цивільному праві, і з урахуванням специфіки трудових відносин. Так, відповідно до Зобов’язального кодексу Швейцарії, при визначенні міри провини працівника варто враховувати «освіту та технічні знання, необхідні для роботи, здібності працівника, наявність припустимого виробничо–господарського ризику, про що роботодавець знав або повинен був знати»;

• передбачається, що обмежена матеріальна відповідальність працівників може бути закріплена в колективних договорах як пільга для працівників у порівнянні із законодавством;

• установлюється, що відрахування із заробітної плати для відшкодування майнової шкоди, завданої роботодавцеві, допускається лише за згодою працівника або за рішенням суду.

Матеріальна відповідальність роботодавців. Матеріальна відповідальність роботодавців за шкоду, заподіяну працівникам, виникає за наступних трьох головних підстав:

• недотримання роботодавцем його обов’язку за трудовим договором – забезпечення здорових і безпечних умов праці;

• позадоговірне порушення (делікт);

• порушення роботодавцем норм з техніки безпеки й виробничої санітарії.

У цей час відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, регламентується цивільним, а частково трудовим законодавством.

Можна виділити наступні напрямки цієї регламентації.

1. Види відшкодування шкоди:

• виплата потерпілому грошових сум у розмірі заробітку або його частини залежно від ступеня втрати професійної працездатності. У більшості країн виплати за соціальним страхуванням (пенсія по інвалідності тощо) зараховуються в рахунок відшкодування шкоди;

• компенсація медичних й інших додаткових витрат у тій мірі, у якій вони не компенсуються виплатами з фондів соціального страхування;

• відшкодування шкоди у зв’язку зі смертю годувальника;

• відшкодування моральної шкоди.

2. Змішана відповідальність.

Якщо провина потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то розмір відшкодування зменшується.

Провина потерпілого може виразитися в недотриманні правил й інструкцій з техніки безпеки та виробничої санітарії, порушенні вказівок керівництва, нетверезому стані, недбалості в роботі тощо.

3. Ризик працівника.

Застосовується юридична конструкція volenti non fit injuria, тобто відповідальність роботодавця зменшується, якщо потерпілий працівник свідомо й добровільно ішов на ризик, що призвів до нещасного випадку. У цьому випадку йдеться про ризик, який перевищує нормальний ризик.

4. Додаткова винагорода працівникам.

Це свого роду компенсація за ризик праці на небезпечних роботах (danger money). Відзначимо, що правомірність такої конструкції викликає сумнів у багатьох юристів. На думку фахівців є досить сумнівною законність контрактів, відповідно до яких працівник погоджується навіть за додаткові кошти брати на себе наслідки ризику, який повинен бути покладеним на підприємця.

5. Відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну його працівником при виконанні трудових обов’язків третім особам (принцип respondeat superior).

6. Обов’язок доведення вини.

Традиційно відповідно до правил цивільного процесу працівник повинен був доводити вину роботодавця в спричиненні йому каліцтва. Однак в останні десятиліття в багатьох країнах законодавство або суди встановили новий порядок: вина роботодавців у цьому випадку передбачається, і вони повинні доводити свою невинність у процесі судового розгляду.

7. Позовна давність.

На відміну від загальних правил цивільного законодавства установлено, що перебіг позовної давності відносно позовів про відшкодування шкоди роботодавцями, заподіяної працівникам професійним захворюванням, починається не з моменту фактичного початку хвороби, а з моменту, коли працівник довідався про наявність захворювання.

Існуючі види відшкодування роботодавцями шкоди, заподіяного працівникам, за загальним визнанням, мають серйозні недоліки: значні судові витрати, тривалий судовий розгляд, складності стягнення відшкодування шкоди при відсутності необхідних коштів на рахунку підприємства, небажання працівника вступати в конфлікт зі своїм роботодавцем (якщо трудові відносини тривають). Відзначаються також труднощі доведення вини роботодавця, що у багатьох випадках є необхідною умовою його відповідальності.

Всі ці обставини пояснюють той факт, що цивільно–правові позови проти роботодавців з відшкодування шкоди, заподіяної працівникам у зв’язку з виконанням ними трудових обов’язків, мають обмежене поширення.

В останні десятиліття в багатьох країнах спостерігається тенденція до повної або часткової заміни майнової відповідальності роботодавців, заснованої на нормах цивільного і трудового права, страхуванням (добровільними або обов’язковим) роботодавцями ризику в приватних страховиків (страхових компаній) або введенням обов’язкового державного страхування працівників у зв’язку з нещасними випадками на виробництві та професійними захворюваннями. Останнім часом в літературі наводяться багато аргументів, які доводять перевагу як для працівників, так і для роботодавців страхування ризиків, пов’язаних з трудовою діяльністю.

Майнова відповідальність, т аким чином, переходить від роботодавців до страховика (приватній страховій компанії або державі) відповідно до принципів і правил страхування, а саме відносини з відшкодуванню шкоди, заподіяної здоров’ю працівників у зв’язку із трудовою діяльністю, міняє галузеву приналежність і переходить у сферу соціального забезпечення.

В різних країнах установлені різні відносини цивільно–правової відповідальності роботодавців і відшкодування працівникам через систему соціального страхування. Так, наприклад, у Швеції, Японії припускаються обидва види відшкодування, що доповнюють один одного, у Канаді цивільно–правовий позов працівника допускається тільки за наявності грубої вини роботодавця, а в Люксембурзі припускається безальтернативно тільки один вид відшкодування за вибором працівника.