21. Поняття і зміст цивільної правосуб'єктності у Стародавньому Римі.

Здатність бути суб'єктом права, тобто право-суб'єктність (caput), у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімей­ного стану.

Стан свободи (status libertatis) - це головний правовий стан є свобода - певний мінімум прав, немає свободи - немає абсолютно ніяких прав. Тому зміни в стані свободи як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

Такі зміни дістали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину цо однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу при­зводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський грома­дянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називалися середніми (capitis deminutio media) і впливали лише на обсяг прав; перегрін, що став - римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.

Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві гру­пи: осіб свого права (persona sui juris) - глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). Всі інші члени сім'ї - так звані підвладні, оскільки вони знаходили­ся під владою глави сімейства.

22. Правовий стан римських громадян і рабів.

Стан римських громадян

Поміж вільних найбільшою правоздатністю наділялися, звичайно, римські громадяни. Спочатку, в період ранньої рес­публіки, все вільне населення поділялось на римських гро­мадян і негромадян. Останні правовою охороною з боку Римської держави не забезпечувалися. Проте з розвитком цивільного обороту та внаслідок інших соціально-економіч­них змін римляни були змушені визнати певний правовий статус за латинами і перегрінами, а потім і за вільновідпу­щениками. В імператорський період з'явилася ще одна гру­па, яка отримала особливий правовий статус, - колони.

Римське громадянство виникало внаслідок народження дитини в законному шлюбі римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в мо­мент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згідно з за­коном, поділяла статус матері.

Крім того, римське громадянство набувалося пожалуванням цього звання чужоземцю за особливі заслуги перед Римською державою, звільненням римським громадянином свого раба і всиновленням чужоземця. Римське громадян­ство припинялося смертю особи, втратою римського грома­дянства шляхом продажу в рабство, полонення, засудження до найтяжчих видів кримінального покарання чи вигнання з Риму.

Римський громадянин мав повну правоздатність у полі­тичній, майновій та сімейній сферах. Він мав право нести службу в регулярних римських військах, брати участь і голосувати в народних зборах, бути обраним на посади магіст­ратів. Це сфера політичних прав, які не залежали від сімей­ного стану особи.

У сфері цивільно-правових відносин правоздатність рим­ського громадянина складалась з двох основних груп прав: вступати в законний шлюб і торгувати.

Зміст правоздатності римського громадянина знаходив відображення навіть в його імені. Повне ім'я римського гро­мадянина складалося з п'яти частин: 1) імені у власному значенні; 2) найменування сім'ї чи роду; 3) імені батька в родовому відмінку; 4) найменування тріби, в складі якої гро­мадянин бере участь у голосуванні в народних зборах (на­лежність до тріби зазначалась і в той період імперії, коли народних зборів уже не скликали); 5) прізвиська, почесного імені, що присвоювалося громадянину за особливі заслуги перед державою. Наприклад, повне ім'я Цицерона вигляда­ло так: Марк Тулій Марка Корнелій Цицерон (Марк - ім'я, Тулій - рід, Марка - ім'я батька в родовому відмінку, Кор­нелій - тріба, Цицерон - почесне ім'я).

рабів

З точки зору приватного права раб вважався річчю і не мав ніяких прав ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями яких-не-будь прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як, між іншим, з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Діти, народжені ра­бинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, права за­стави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого приватно-правового правочину (купівлі-продажу, міни, май­нового найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно ка­ліцтво чи інше ушкодження, позов до кривдника закладав не раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Коли раба виганяли з дому чи від нього відмовлявся володар, це не означало його свободи, а лише зміну госпо­даря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

У період принципату робилися спроби, спрямовані на об­меження свавілля рабовласників, які не полегшили стано­вища рабів, а тільки сприяли забезпеченню непохитності рабства.

Проте раб був не просто річчю, а об'єктом, який мав ро­зум, сильну волю, спритність, здатність до творчості тощо. Використовувати раба як просту фізичну силу, зневажаючи його інтелектуальні й інші людські якості, було просто не­розумно. Тому рабовласники згодом все частіше починають експлуатувати саме ці його якості. Вони надають йому пев­не майно для управління, спочатку просте, а потім все склад­ніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабо-власники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєт­ки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже заінтере­совані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні господарства вони розраховували на певну при­хильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність навали рабу можливість накопичити певні кош­ти для викупу свободи.

Надання рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія.

Раб, наділений пекулієм, отримав мож­ливість укладати приватно-правові правочини, за якими виникали певні права та обов'язки.

Юридична діяльність раба, зумовлена пекулієм, суворо регламентувалася. Звичайно, все набуте рабом при управлінні пекулієм автоматично було власністю його володаря. Проте і зобов'язання, що випливали з пекулія, також покладалися на володаря. Володар був відповідальний за договорами, укладеними рабами в межах пекулія, і тих, що визначалися змістом пекулія. Якщо раб укладав договір, що не випливав з пекулія, володар за таким договором відповідальності не ніс.

Вони діяли від імені і на користь свого воло­даря, не несучи ніякої правової відповідальності перед контр­агентами за укладені договори, виконуючи лише технічні функції.

Раби могли одержати свободу від свого володаря, що зу­мовлювалося рядом обмежень. 20-річний володар не мав змоги дарувати свободу рабу. Не можна було відпускати на свободу раба, молодшого ЗО років чи таврованого. Визнава­лося недійсним звільнення раба на шкоду кредитору у ви­падку, коли володарю загрожувало стягнення на рабів, при цьому він їх відпускав на свободу. В період принципату були встановлені й кількісні обмеження відпуску рабів на свобо­ду: володар, що мав 3 рабів, міг відпустити на свободу 2; володар, що мав до 10, - не більше половини; з 30 допуска лося звільнення не більше третини; з 100 - не більше чверті; з 500 - однієї п'ятої і взагалі не більше 100 рабів. За Юсті ніана ці обмеження були пом'якшені, проте вони вже не могли врятувати рабовласницький лад. Повстання рабів грун­товно розхитали колись могутню класичну рабовласницьку Римську імперію, підвалини якої здавалися непохитними. її кінець невблаганно наближався.