73. Здійснення спадкових прав за стародавнім римським правом.

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають і власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

а) вжити заходи щодо повного виявлення спадкового май на та його охорони. З цією метою провадився інвентариза ційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало пра вовою підставою визначення його складу (активу й пасиву)

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце ї знаходження, розміри вимог і боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходи тися як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього -в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщи ну до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був пев ний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків ци

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здат­ність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) ви­словлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прий­няти спадщину через свою недієздатність, замість них спад­щину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена од­ним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спад­щину; б) фактичним вступом в управління спадковим май­ном. У праві Юстініана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прий-

няття.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спад­коємець став наступником померлого в його правах і обо­в'язках, тобто не лише власником активної частини спад­щини, а й зобов'язаний сплатити борги спадкодавця.

Юстініан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріу­са, оцінщика, кредиторів спадкодавця та інших зацікавле­них осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувала­ся лише обсягом активної частини прийнятої спадщини.

74.Специфічні особливості сингулярного наступництва.

Римське спадкове право знало сінгулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові виго­ди без обтяження їх будь-якими обов'язками.Ще були так звані легати, або заповідальні відкази, і фідеїкоміси. За ле­гатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс будь-якої відповідальності за борги спадкодавця.

Легат, або заповідальний відказ, - це розпорядження спад­кодавця, що містилося в заповіті, про надання будь-якої май­нової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі - відказоодержувачу,

У римському спадковому праві класичного періоду відзна­чалось (чотири види легатів, які відрізнялися способами при­значення відказоодержувачїв. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом тому не могли бути покла­дені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів су­проводжувалося суворим дотриманням ряду формальностей, що ускладнювало процедуру оформлення їх. Виконання ле­гатів забезпечувалося позовним захистом.

Фідеїкоміси з'явилися внаслідок послаблення фор­малізму на основі усних або письмових прохань спадкодав­ця, з якими вони зверталися частіше всього в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку такі прохання юридичної сили не мали і тому не користувалися юридичним захистом. Цим пояснюється назва подібних розпоряджень або прохань (фідеїкоміс — доручення совісті). Виконання їх було спра­вою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпо­рядження або прохання. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися на­данням спеціальних позовів, тобто вони одержали позов­ний захист.

Їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом, як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до ньо­го. Проте в фідеїкомісах було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїко-місом усю активну частину спадщини третій особі. Це при­вело до того, що на третю особу почали переносити спад­щину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмо­витися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигід третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого вста­новлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено пра­вило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадко­давця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишитшза собою не менше четвер­тини спадщини — фальцідієвої четвертини. Остання части­на спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з бор­гами спадкодавця.