71.Особливості правонаступництва при спадкуванні за законом.

Спадкування за законом — ab intestato — спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках, а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.

Кардинальну ре­форму спадкування за законом здійснив Юстініан новелами П8 і 127 Реформа була підготовлена всім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом були вироблені преторською прак­тикою і практикою центумвіральних судів; вони були зако­нодавчо закріплені в реформах Юстініана.

В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуаль­на приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів. Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступ­ництво між спадкоємцями різних класів і ступенів (мал. 26). У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спад­щина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадку­вання закликалися наступні за ступенем родичі.

Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі.

І клас - Діти та інші низхідні ро­дичі (онуки, правнуки)за правом пред­ставлення

II клас - Батько, мати, повнорідні брати і сестри, інші висхідні родичі і діти братів і сестер за правом представлення

III клас - Неповнорідні брати і сестри та їх діти, за правом пред­ставлення

IV клас - Решта бокових ро­дичів без обмеження ступенів

І V клас - Той з подруж­жя, хто пережив спадко­давця

72.Загальна характеристика спадкування за заповітом.

Заповіт — testamentum — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті.

Заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права і обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спад­коємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача.

Для визнання за заповітом юридичної сили він має відпо­відати таким умовам: заповідач повинен мати активну запо­відальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його по­винна складати фізична особа. Активна заповідальна право­здатність передбачала передусім наявність у заповідача на

момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті запо­відача не робила заповіт недійсним. У праві Юстініана запо­відальною правоздатністю не володіли раби, перегріни (проте вони могли заповідати по праву перегрінів). віровідступни­ки і деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, що не могли висловити свою волю загальнодоступним способом Особливе правило було вста­новлено для жінок — до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були особами свого права. З II ст їм надається право заповідати, але лише зі згоди піклуваль­ника. Повну свободу заповіту жінки дістали лише після зняття піклування над ними.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма за­повіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період — інші, в імператорський — ще інші. В імператорський період і в праві Юстініана розрізня­лися дві основні форми заповіту: приватні і публічні. При­ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива­лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевияв­лення. При складанні усного і письмового заповітів вимага­лася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми світків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідка­ми могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо­шував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід­чували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав од­ного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним