69.Поняття і загальні положення римського спадкового права.

Спадкування — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини на-

Спадкове право — сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку май­но померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина, — майно (права і обов'язки), що залишилося після смерті померлого власника. Це сукупність прав і обов'язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — чи за запо­вітом, чи за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спад­кування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадку­вання в одній частині майна померлого за заповітом, а в другій — за законом.

Разом з тим наступництво у правах і обов'язках померлого могло бути двояким за характером — чи універсальним, чи сінгулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю.

Cінгулярне наступництво - до окремих осіб переходили лише права спад­кодавця, не обтяжені обов'язками.

Cмерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини римське право вважа­ло день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців ви­никало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набугтя спадщини, і закликати їх до прийняття спадщини — закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прий­няття спадщини або на відмову від неї.

70. Основні етапи розвитку римського спадкового права.

У багатовіковій історії римського спадкового права можна помітити чотири етапи: а) спадкування задавнім цивільним правом; б) спадкування за преторським едиктом; в) спадку­вання за імператорськими законами; г) спадкування в праві Юстініана.

Спадкування за давнім цивільним правом — hereditas — рег­ламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спад­кування за заповітом і спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави сім'ї залишати його майно тій самій сім'ї, оскільки воно створювалося працею всіх її членів.

Спадкування за преторським едиктом.

Преторською владою було послаблено значний формалізм при складанні заповіту В одному із преторських едиктів проголошено, що він (претор) буде визнавати заповіти, скла­дені з відхиленням від жорстоких формальних вимог дав­нього часу. Так була спрощена форма заповіту

Оскільки відповідно до норм ци­вільного права не можна було визнати спадкоємницею еман-циповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володін­ня спадщиною - bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за нею. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями і в пазі, коли спадщина оспорюється іншими особами, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це.

Важливим нововведенням преторів була прак­тика визнання спадкового наступництва за особами, які за цивільним правом до спадкування не закликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступниитво черг. Справа в тому, що за ци-

Крім преторів, великий вплив на вдос­коналення римського спадкового права мала практика цей-тумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування Вона визначила правила про необхідне спадкування, вста­новила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхід­ного спадкування

Спадкування за імператорськими законами. В період прин­ципату і абсолютної монархії було прийнято чимало сена-гус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права

Спадкування в праві Юстініана. У 542 р новела 115 коди­фікації Юстініана приводить в чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. В 543 р нове­лою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування законом.

Юстініан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спад­кування могли закликатися всі родичі без обмеження ступе­ня споріднення. Важливим нововведенням Юстініана було встановлення черговості закликання спадкоємців по класах, Раніше при відсутності у спадкодавця близьких родичів спад-щина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстініана при відсутності спадкоємців першої черги цо спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т.д.