5. Міжнародні відносини в 1960-ті рр.

Кінець 1950-х – початок 1960-х рр. було періодом поліпшення відносин між США і СРСР. Його формування багато в чому стало можливим у зв'язку зі змінами у зовнішній політиці СРСР. Секретна доповідь М.С. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС зробила сильний вплив на розвиток МВ. Деякі лідери країн Східної Європи сприйняли його як згоду СРСР з тезою про існування різних шляхів будівництва соціалізму.

Промова М.С. Хрущова була зовсім по-іншому сприйнята в Китаї, який вважав, що теза лідера КПРС про мирне співіснування двох систем підриває радянсько-китайське співробітництво. Пекін, насамперед, побоювався, що зближення СРСР із Заходом відбудеться за рахунок інтересів Китаю. Погіршенням відносин між країнами не забули скористатися США.

У вересні 1959 р. відбувся візит глави радянського уряду М. С. Хрущова в США. На його переговорах з президентом Д. Ейзенхауером була досягнута домовленість про зустріч у травні 1960 р. глав урядів чотирьох держав для обговорення німецького питання, проблеми Західного Берліна та інших питань безпеки в Європі.

1 травня 1960 р. на великій висоті глибоко в повітряний простір СРСР вторгся американський літак-розвідник "У-2", що досяг Уралу і збитий там радянськими ракетниками. Після цього М.С. Хрущов на знак протесту відмовився від зустрічі. Так завершився короткочасний період "потепління" між Москвою і Вашингтоном, за яким пішли будівництво Берлінської стіни і Карибська криза.

Небажання представників двох різних соціальних систем і військово-політичних блоків, що протистоять один одному, піти назустріч один одному і знайти шляхи до взаємоприйнятних рішень зумовило неможливість вирішення німецької проблеми протягом 1960-х років.

Основною метою США в Західній Європібуло зміцнення тут атлантичного військово-політичного блоку під їх гегемонією. США вважали найбільш надійними членами НАТО і його основною силою в Європі Великобританію і ФРН. Великобританія, що мала статус ядерної держави, докладала зусиль, щоб зберегти за собою роль головного, привілейованого союзника США, основної сполучної ланки між США і країнами НАТО в континентальній Європі. ФРН прагнула посилити свої економічні та політичні позиції через ЄЕС і участь в НАТО. Наприкінці 1950-х-початку 1960-х рр. намітилося зближення ФРН і Франції. Кожна з цих країн розраховувала укріпити таким шляхом власні позиції.

У 1966 р. Франція заявила про вихід з інтегрованої військової організації НАТО. Ш. де Голль надавав важливе значення співпраці з СРСР.

У березні 1969 р. країни Варшавського Договору на нараді Політичного консультативного комітету в Будапешті запропонували приступити до практичної підготовки загальноєвропейської наради за участю всіх європейських держав, а також США і Канади. Почався обмін думками із західними країнами з питання про підготовку наради. Уряд Фінляндії запропонувало організувати нараду в Гельсінкі.Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся 30 липня – 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі.Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держав, а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ.

Відносини з країнами Східної Європи зрушилися з мертвої точки ще під час Великої коаліції, але після 1969 р. процес нормалізації значно прискорився. Причин тому було декілька: біженці зі Східної Німеччини поступово інтегрувалися в західнонімецьке суспільство; США в цей період були зацікавлені швидше в розрядці, ніж в конфронтації з СРСР; великий західнонімецький бізнес прагнув до ліквідації перешкод у торгівлі зі Сходом; крім того наслідки зведення Берлінської стіни продемонстрували, що НДР далека від краху.

У 1961 p. розпочалася так звана карибська (кубинська) криза, що відбулася в результаті висадки десанту кубинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтримано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф. Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок СРСР був не стільки помилковим, скільки авантюристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів загрозу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США – з Туреччини. США обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало переломним моментом радянсько-американських відносин у 1960-ті pp. Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необхідності розрядки міжнародної напруженості.

Карибська криза жовтня 1962, коли світ стояв за крок від глобальної війни, змусив академічну і політичну еліти, як в США, так і в СРСР більш тверезо поглянути на проблему ядерної війни.

Після завершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість.

1960-ті роки почалися з переговорів у Женеві між СРСР, США і Англією про припинення випробувань ядерної зброї. Однак проти укладення угоди про припинення випробувань ядерної зброї виступали Франція і Китай, які побоювалися відстати в розвитку власних ядерних програм, що вважалися запорукою безпеки. Більше того, і самі учасники переговорів не були готові піти на повну заборону випробувань. У 1963 р. була знайдена компромісна формула, сторони погодилися підписати договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі й під водою.

Були знайдені дуже «елегантні» форми заборони розповсюдження ядерної зброї – оголошення окремих регіонів без'ядерними зонами. Влітку 1964 р. такою зоною була оголошена Африка.

У 1968 р. ГА ООН схвалила Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. У ході роботи над текстом договору, США і СРСР вперше за багато років досягли деякого зближення з принципових питань роззброєння. Згідно зі статтею 1, кожен учасник Договору, що володіє ядерною зброєю, брав зобов'язання «не передавати кому б то не було ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль над такою зброєю або вибуховими пристроями, ні прямо, ні опосередковано». У березні 1970 р. Договір вступив силу. До цього часу його підписали близько 100 держав.

Ізраїльська агресія 1967 проти арабських країн. «Шестиденна війна»

У 1967 р. за підтримки США Ізраїль здійснив агресію проти сусідніх арабських держав. Приводом до цього послужила діяльність створеної в 1964 р. палестинцями. Організації визволення Палестини (ООП) на чолі з Я. Арафатом, яка виступила за створення арабської палестинської держави і ліквідацію Ізраїлю і яка вживала акції боротьби на арабській території, зайнятої Ізраїлем в результаті війни 1948-1949 рр.

Діяльність та вимоги ООП знайшли підтримку урядів Єгипту, Сирії та Йорданії, які уклали спільний військовий союз проти Ізраїлю. США активно підтримували Ізраїль в його протистоянні арабським народам. Метою Ізраїлю було розгромити Єгипет і Сирію, покінчити з палестинським рухом опору, розширити свою територію за рахунок сусідів і продиктувати їм анексіоністський світ.

Вранці 5 червня 1967 р. ізраїльська авіація завдала раптового масованого удару по аеродромах і авіабазах Єгипту, Сирії та Йорданії. У зв'язку з СРСР і ряд інших соціалістичних країн 10 червня розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем. До закінчення дня 10 червня Ізраїль припинив військові дії.

В «шестиденній війні» Ізраїль встиг захопити сектор Газа в Палестині, що контролювався Єгиптом, і обширний Синайський півострів, що належить Єгипту, східну, арабську частину Єрусалиму і західний, палестинський берег річки Йордан, що контролювалися з 1949 р. Йорданією, а також прикордонні Голанські висоти та м. Кунейтра на сирійській території.

Ізраїльські війська зайняли східний берег Суецького каналу, стояли на підступах до столиці Сирії Дамаску. Суецький канал піддався руйнувань і перестав функціонувати.

Водночас поразка призвела до згуртування населення Єгипту та Сирії навколо урядів цих країн, які отримали підтримку та фінансову допомогу у відновленні економічного і військового потенціалу від інших арабських держав і від СРСР.

Після тривалих обговорень Рада Безпеки ООН 22 листопада 1967 р. прийняла резолюцію, що вимагала встановлення справедливого і міцного миру на Близькому Сході на основі виведення ізраїльських збройних сил з окупованих територій і визнання суверенітету і територіальної цілісності всіх держав регіону. Однак Ізраїль відмовився вивести війська і повернутися до колишніх кордонів і приступив до заходів з анексії і освоєнню захоплених земель. США продовжували економічну і військову допомогу Ізраїлю.

Неврегульованість конфлікту і продовження ізраїльської окупації захоплених земель перетворили Близький Схід в постійний осередок напруженості.

Американська агресія у В’єтнамі.

З приходом до влади президента Джонсона почався новий етап американської агресії у В’єтнамі, уряд США розширив масштаби збройної інтервенції.Агресія США почалась в серпні 1964 р. з обстрілу американськими кораблями і повітряного бомбардування прибережних населених пунктів на території ДРВ.

Війна у В’єтнамі стала складовою частиною сформульованої Джонсоном в липні 1966 р. «тихоокеанської доктрини Джонсона». В її основу покладені зазіхання США на право встановлювати бажані для них порядки в країнах цього регіону.

Після початку американської агресії допомога з СРСР та інших соціалістичних країн, яку направляли на потреби укріплення обороноздатності ДРВ, значно збільшилась.

Наприкінці 60-х років стало зрозумілим, що виграти війну у В’єтнамі США не вдасться.13 травня в Парижі почались офіційні переговори між представниками ДРВ і США про шляхи мирного врегулювання ситуації у В’єтнамі. 1 листопада 1968 р. США повністю припинили бомбардування ДРВ.

У січні 1969 р. в Парижі почалися чотиристоронні переговори за участю США, ДРВ, сайгонського режиму і НФВПВ (Національний фронт звільнення Південного В’єтнаму) про мирне вирішення в'єтнамської проблеми. Переговори затягнулися, і війна в Південному В'єтнамі тривала ще кілька років.

Події в Чехословаччині 1968 року.

Навесні 1968 р. новий лідер компартії Чехословаччини А. Дубчек оголосив про ліберальні реформи, спрямовані на «десталінізацію» режиму в країні. Проте «празька весна» тривала всього 7 місяців: 21 серпня 1968 р. радянські війська увійшли в Прагу. Як і в Угорщині, Москва не могла змиритися з загрозою своїм стратегічним військовим інтересам у Центральній Європі.

Виправдання втручання у внутрішні справи Чехословаччини було сформульовано в рамках, т.з. «брежнєвської доктрини». У вересні 1968 р. Л.І. Брежнєв заявив про існування невід'ємного права соціалістичного співтовариства судити, коли настає небезпека соціалістичним цінностям, і втручатися для їх захисту. Формально підтверджуючи тезу про існування різних шляхів побудови соціалізму, Москва, проте, говорила про неприпустимість будь-яких дій, «здатних завдати йому шкоди».

Таким чином, за роки жорсткої конфронтації, піком якої стала Карибська криза обидві держави навчилися деяким фундаментальним правилами розсудливості, з тим, щоб регулювати своє суперництво і вести себе таким чином, що б не вдаватися до зброї. Дійсно, незважаючи на участь в тій чи іншій мірі майже в кожному військовому конфлікті 1950 - 1960-х рр. СРСР і США не разу не перейшли до стадії відкритого збройного зіткнення. Загальносвітового зіткнення вдалося уникнути, що було заслугою дипломатів двох великих держав.