Військові конфлікти!!!

На Далекому Сході основне протистояння між СРСР і США розгорнулося за Китай і Корею.

Громадянська війна в Китаї (1945 – 1950 рр.). Проголошення КНР. Радянська окупаційна адміністрація не допустила у Маньчжурію війська Чан Кайші, якого підтримували США. Упродовж 1945 – 1947 рр. між комуністичними і гомінадньськими військами відбувалися окремі сутички, а навесні 1947 р. розпочалася широкомасштабна громадянська війна, що завершилася перемогою комуністів і проголошенням 1 жовтня 1949 р. Китайської Народної Республіки (КНР).

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги суверенітету. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР.

Війна в Кореї та участь у ній КНРще більше загострила американо-китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку СРСР. Дипломатія «стримування» соціалізму, висунута президентом Труменом, знайшла своє втілення у війні в Кореї (червень 1950 р. – липень 1953 р.), в якій брали участь війська США.

Корейський півострів був звільнений від японських військ з півночі радянськими військами (до 38-ї паралелі), з півдня – американськими. У зоні окупації сформувалися прорадянські та проамериканські режими. У 1948 р. на півдні було проголошено Республіку Корею (столиця – Сеул), а на півночі – Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР, столиця – Пхеньян). Не дивлячись на проголошені наміри мирного об’єднання країни, сторони інтенсивно готувалися до війни.

Збройний конфлікт між двома корейськими державами почався 25 червня 1950 р.

Завдяки величезному впливові на нещодавно створену ООН, а особливо на Раду Безпеки ООН, США отримали мандат ООН на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою ООН.

Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953р. перемир'я між командуванням військ ООН, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців – з другої. Глава південнокорейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати документ. В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни. Таким чином, за договором від 27 липня 1953 р. уздовж 38-ї паралелі встановлювалася демілітаризована зона шириною 4 км, створювалася комісія із представників нейтральних держав для спостереження за дотримання перемир’я.

Втручання Франції в Індокитай (В’єтнам, Лаос, Камбоджа). 1946-1954 рр.

У 1949 р. французький уряд оголосив про надання незалежності в рамках Французького союзу Південному В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі. Ці держави отримували право на самоврядування, але французькі війська залишалися на їх території, контролювали збройні сили і зовнішню політику.

Війна французьких колонізаторів проти Демократичної Республіки В'єтнам (проголошена 2 вересня 1945 р.) закінчилася їх поразкою.Уряд США, до якого Франція звернулася за допомогою, запропонував скинути на Дьєнбьєнфу, де знаходились головні сили французького експедиційного корпусу, атомну бомбу, але французький уряд відмовився від такої пропозиції, одним з найближчих результатів якого була б загибель французького гарнізону. Після двомісячної облоги гарнізон Дьєнбьєнфу капітулював.

У липні 1954 р. на нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії, Франції, КНР та ДРВ в Женеві були підписані угоди про припинення військових дій в Індокитаї. Територія В'єтнаму була тимчасово розділена демаркаційною лінією вздовж 17-ї паралелі: на північ від цієї лінії мали зосередитися війська ДРВ, до півдня – війська південнов'єтнамського уряду.

Отже, Женевські угоди 1954 р. з Індокитаєм стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище ДРВ, забезпечили незалежність народам Лаосу й Камбоджі.Припинення французької військової присутності у В'єтнамі фактично означало надання поля діяльності США.

Суецька криза 1956 року.

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення посушливих земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн. доларів за умови, що 70 млн. будуть надані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллесзаявив про відмову про надання позики. Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво важливого для країни об'єкта.

Г.А. Насер заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США, заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами-експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1-23 серпня 1956 р. за участю 18 країн, що забезпечували 95% судноплавства каналом. Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великобританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Обидві країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда. В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки. Воєнні дії були припинені. 6 листопада прези­дент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

Угорська криза 1956 р.

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов загострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. М. Ракоші не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна-Ракоші виступали студенти, інтелігенція, до них приєдналися військові підрозділи та робітники. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська (30 жовтня покинули місто).

США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочували їх, з іншого – вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. Революція угорського народу була придушена силою. Новий уряд очолив Я. Кадар.

Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які вступили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

Тайванська криза 1958 року.

Вночі з 22 на 23 серпня 1958 р. артилерія комуністичного Китаю відновила обстріл островів Кемой та Мацу, де знаходились націоналістичні сили. Ухвала про відновлення бойових дій можливо стала наслідком угоди між Чан Кайші та американським урядом 7 травня 1957 р. про розташування на Тайвані атомних боєголовок, радіус дії яких досягав Китаю.

Відновлення обстрілу Кемою та Мацу можна з вірогідністю вважати китайською ініціативою з метою довести свою незалежність у відносинах з СРСР. І всеж таки СРСР після кількох днів вагання підтримав дії комуністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови, а й на Тайвань та Пескадорський архіпелаг.

Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958 р., вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. Чи не йшлося тут про небезпеку тотальної війни. До такої оцінки схилявся Фостер Даллас. Він проголосив «політику балансування на грані війни».