3.Період трансформації міжнародних відносин.

МВ у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно їх характер визначався встановленням біполярної СМВ, на полюсах якої були США та СРСР.

Головні характеристики МВ повоєнного періоду.

1. «Холодна війна» – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на «околиці світу», але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.

2. Створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО (4 квітня 1949 р.) та ОВД (14 травня 1955 р.). Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні.

3. Військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах «холодної війни», в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;

4. Виникнення Руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

5. Деідеологізація МВ – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної).

Умовно в Ялтинсько-Потсдамському порядку історики виділяють наступні етапи.

1. Період трансформації міжнародних відносин з одного стану(співпраці великих держав проти загального ворога в роки ДСВ) в інший (противоборство «по всіх азимутах») (1945 – 1949 рр.). 1949 – рік на який припало утворення НАТО, ліквідація атомної монополії США, розкол Німеччини і Китаю (на острівний і материковий). Перемога КПК в громадянській війні з Гомінданом і проголошенням 1 жовтня 1949 р. КНР означали велику зміну співвідношення сил на світовій арені, вихід комуністичних держав в стратегічно важливі райони АТР;

2. Другий етап (1949 – 1962 рр.) – «холодна війна» досягла свого апогею, а ескалація міжнародної напруженості перейшла з континентальної (європейської) фази у фазу глобального противоборства між СРСР і США. Найбільш характерними для цієї фази «холодної війни» були міжнародні кризи (Корейська 1950 – 1953 рр., Суецька 1956 р., Ліванська й Тайваньська 1958 р., Друга Берлінська 1958 – 1961 рр., Карибська 1962 р.), що виникли з прагнення обох сторін до розширення своїх сфер впливу;

3. З кінця 1962 р., тобто після врегулювання Кубинської кризи, почався новий етап протистояння, що продовжувався до 1969 р. Відмітною його особливістю стало поступове розмивання біполярної структури світу, що знайшло свій прояв, по-перше, в розколі радянсько-китайського моноліту і перетворенні КНР в «третю силу» світової політики; по-друге, в кризі ОВД (відхід Албанії, дистанціювання Румунії, силове придушення «Празької весни») і НАТО (центральна ланка в системі оборони Західної Європи – Франція – виходить з військової організації НАТО, намагаючись повернути собі статус великої держави); по-третє, в перетворенні на самостійні центри економічної сили ЕЭС і Японії. Нарешті, в 1960-і роки практично завершився розпад колоніальних імперій (за винятком португальської) і виникає феномен «третього світу», за вплив на який розгортається запекла боротьба між Заходом і Сходом. Тим часом більшість молодих держав, що розвиваються, примикають до Руху неприєднання, створеного у вересні 1961 р.;

4. 1969 – 1979 роки – це десятиліття увійшло до історії як час розрядки міжнародної напруженості, кульмінаційним пунктом якої стало підписання 1 серпня 1975 р. Завершального акту Наради по безпеці і співпраці в Європі, що зафіксував ряд базових принципів МВ. У відповідь на визнання непорушності післявоєнних меж і територіальної цілісності держав, відмова від застосування сили або загрози силою політичне керівництво СРСР було вимушене визнати дотримання прав людини, певних політичних свобод, як і той факт, що контроль за дотриманням цих прав «інтернаціоналізувався», переставши бути тільки питанням внутрішньої політики;

5. 1979 – 1985 рр. – новий виток загострення відносин між Сходом і Заходом, конфронтаційного протистояння один одному головних військово-політичних блоків – НАТО і ОВД, пов'язаного перш за все з порушенням в СРСР прав людини, його спробою змінити в свою користь стратегічну рівновагу в Європі, з розширенням ідеологічної і військової експансії Москви в «третьому світі», афганською авантюрою. Чергова польська криза 1980 - 81 рр., Стратегічна оборонна ініціатива президента Р. Рейгана (програма «Зоряних воєн» за образним визначенням сенатора Еварда Кеннеді), інцидент з корейським пасажирським «Боїнгом», збитим радянським винищувачем над акваторією Японського моря, початок розміщення у Великобританії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах і Італії американських ракет середньої дальності у відповідь на посилення радянської ядерної потужності в Східній Європі – цей ланцюг подій відкинув міжнародні відносини на рівень початку 1960-х рр.;

6. шостий період «холодної війни» (1985 – 1991 рр.) – це час «нового політичного мислення» і перебудови МВ, ліквідації біполярної структури світу. Виведення радянських військ з Афганістану, відмова М.С. Горбачова від «доктрини Брежнєва», антикомуністичні («оксамитові») революції в Східній Європі, падіння Берлінської стіни, об’єднання Німеччині, ухвалення «Паризької хартії для нової Європи», дипломатична підтримка Москвою операції НАТО «Буря в пустелі», розпуск СЕВ і ОВД, що послідував услід за цим, радикальна трансформація стратегічної концепції Північноатлантичного альянсу, розвал СРСР – все це привело до загасання «холодної війни» між Сходом і Заходом, краху Ялтинсько-Потсдамської СМВ.