6.1. Прийняття Конституції 1996р. - історична подія в житті незалежної України.

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Української держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція України.

Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності України та ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта.

Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.

Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особи — людини і громадянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної людини, кожного громадянина с забезпечення найшвидшого, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

6.2. Внесення змін до конституції України: суб’єкти права ініціативи внесення змін до конституції, загальні вимоги та особливості процедури внесення змін до І, ІІІ, ХІІІ та інших розділів конституції України.

Розрізняють такі способи зміни конституцій:

1. гнучкий спосіб, за якого зміни до конституції вносяться шляхом прийняття звичайного закону. До гнучких конституцій, як правило, належать не кодифіковані або змішані конституції;

2. жорсткий спосіб, коли поправки до конституції вносять­ся у більш складному порядку, ніж видання звичайного закону. Жорсткість конституцій має на меті забезпечення їх стабіль­ності, що сприяє укріпленню їх авторитету та відносній постій­ності конституційного ладу.

Жорсткі конституції можна поділити на два різновиди:

а) власне жорсткі, до яких належать конституції, котрі змі­нюються парламентом одного й того самого скликання кваліфі­кованою більшістю в палаті або палатах, та конституції, що змі­нюються повторним голосуванням через певний строк, але пар­ламентом того самого скликання.

Так, відповідно до ст. 155 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «За­гальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верхов­ної Ради України за нього проголосувало не менш як дві трети­ни від конституційного складу Верховної Ради України;

б) особливо жорсткі — це конституції, зміни до яких затвер­джуються на референдумі, парламентом наступного скликання, органами суб'єктів федерації або шляхом застосування інших процедур, що ратифікують зміни.

Порядок унесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України можна вважати особливо жорстким, оскільки відповід­но до ст. 156 Конституції України законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Рефе­рендум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», за умови його прийняття не менш як двома третинами від кон­ституційного складу Верховної Ради України, затверджується все­українським референдумом, який призначає Президент України.

В Україні жорсткий характер внесення змін до Конститу­ції полягає ще й в особливому колі суб'єктів права законодавчої ініціативи щодо таких змін. Відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції Украї­ни може бути подано до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів Украї­ни від конституційного складу Верховної Ради України, а щодо розділів І, III, XIII Конституції України, то суб'єктами пра­ва законодавчої ініціативи стосовно внесення змін можуть бу­ти Президент України та не менш як дві третини від конститу­ційного складу Верховної Ради України (ст. 156 Конституції України).

Конституції, в яких усі частини змінюються по-різному, на­зиваються конституціями змішаного типу.

Після ухвалення закону про внесення змін до конституції в установленому порядку він включається до тексту конституції. Способи такого включення можуть бути різними:

1. інкорпорування поправок, за якого відбувається проста заміна старих положень новими або виключення старих поло­жень або додавання нових (такий спосіб унесення поправок до конституції застосовується в Україні);

2. додавання нових поправок до чинного тексту без формаль­ного виключення старих положень (США, Венесуела та ін.).

Перегляд конституцій може бути двох видів:

1) повний, що може здійснюватися:

а) шляхом прийняття нової конституції відповідно до пра­вил, передбачених попередньою конституцією;

б) шляхом прийняття нової редакції конституції зі збере­женням її колишньої дати;

2) частковий, коли відбувається заміна, виключення або до­повнення тексту конституції, що не стосується положень, як іутворюють її концептуальну основу.

На порядок зміни конституції досить часто впливає форма політико-територіального устрою держави, оскільки у федера­тивних державах цей порядок набагато складніший, ніж в уні­тарних, бо у цьому процесі беруть участь суб'єкти федерації або органи, що виражають інтереси цих суб'єктів.

Розділ XIII Конституції України містить цілу низку засте­режень щодо внесення змін до неї:

1. Конституцію України не може бути змінено, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалеж­ності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

2. Конституцію України не може бути змінено в умовах воєн­ного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157 Конституції України);

3. законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і не був прийня­тий, може бути подано до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту (ч. 1 ст. 158 Конституції України);

4. повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (ч. 2 ст. 156 Конституції України);

5. Верховна Рада України протягом строку своїх повнова­жень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Консти­туції України (ч. 2 ст. 158 Конституції України).

Законопроект про внесення змін до Конституції України роз­глядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроек­ту вимогам статей 157 і 158 Конституції України (ст. 159 Кон­ституції України).

Щодо порядку внесення змін до Конституції України, то він є самостійною парламентською процедурою, що виключає мож­ливість застосування при розгляді законопроектів про внесен­ня змін до Конституції України інших конституційних положень, окрім передбачених у розділі XIII Конституції України.

Закон України про внесення змін до Конституції України за своєю природою не є звичайним законом, який приймається Верховною Радою у порядку, передбаченому п. З ч. 1 ст. 85 Кон­ституції України¹. У зарубіжних країнах такі закони у більшос­ті випадків називають конституційними, а іноді — органічними законами.

Особливостями закону про внесення змін до Конституції України порівняно зі звичайним законом є те, що:

1. після прийняття цей закон стає складовою Конституції України і набуває найвищої юридичної сили;

2. Конституцією України передбачено особливий порядок його прийняття: особливий суб'єкт права ініціативи перегляду, наявність застережень щодо можливості внесення змін, здійснен­ня попереднього конституційного контролю законопроектів, на­явність специфічної процедури внесення змін.

7/ Реалізація Конституції України

Прийняття Конституції є лише початковим етапом конституційного регулювання. Конституція формулює відповідні вимоги до поведінки суб'єктів права. Якщо зміст цих вимог не визначає спрямованості діяльності органів державної влади і є нормами поведінки людей, то конституція залишається красивим фетишем, який вимагає шанування, а не виконання. Конституція живе тільки тоді, коли вона втілюється в практичній діяльності державних і громадських органів, у поведінці різних суб'єктів правовідносин. Реалізація конституційних приписів має велике значення, виходячи з юридич-^ них властивостей Конституції і насамперед із того, що вона володіє найвищою юридичною силою у правовій системі нашої держави. Предмет правового регулювання Конституції — не одна якась сфера суспільних відносин, а всі сфери, і в кожній із них проявляється її активна роль. І якщо конституційні норми «не працюють», то це негативно впливає і на норми галузевого законодавства. Тому активно використовуючи закладений у Конституції України потенціал, можна суттєво вплинути на весь спектр соціальних процесів1.

Реалізація Конституції — це втілення на практиці закладених у ній демократичних цінностей для забезпечення прав і свобод особи. Демократичний державно-правовий розвиток українського народу не може реалізовуватися за межами конституційних приписів. Саме Конституція юридично оформляє основні параметри державності, розподіляє повноваження між владними структурами, наділяє громадян, їх об'єднання правами і покладає обов'язки, створює правові передумови забезпечення в країні демократичного політичного режиму.

Реалізація конституційних норм — це втілення приписів Конституції в правомірних діях громадян, юридичних осіб, державних органів, їх посадових осіб.

їх виконання відбувається в чотирьох формах: дотримання, використання, виконання і правозастосування. Реалізація цих норм пов'язана з правомірною поведінкою суб'єктів державно-правових відносин, поведінкою, яка відповідає конституційним приписам.

Механізм реалізації конституційних норм — це сукупність правових і інституційних елементів, з допомогою яких забезпечується на практиці втілення конституційних приписів.

Механізм їх реалізації не обмежується суто юридичним блоком, оскільки на даний процес суттєво впливають соціально-економічна і політична ситуація, рівень правової і загальної культури, моралі, соціально-психологічна ситуація в країні, історичний етап розвитку держави і суспільства, геополітичний чинник. Важливим елементом механізму реалізації Конституції є державні структури, органи місцевого самоврядування, які забезпечують застосування конституційних норм у процесі нормотворчості, правозастосовчої і правоохоронної діяльності (інституційний блок).

Дотримання конституційних норм — це така форма їх реалізації, за якої суб'єкти державно-правових відносин утримуються від здійснення дій, що суперечать нормам Конституції України. Так, ст. 68 Основного Закону встановлює, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Це модель пасивної поведінки суб'єктів правовідносин. У цій формі реалізуються заборонні конституційні норми, в їх основі знаходяться заборонні диспозиції. Заборонна диспозиція —• це вимога до суб'єктів права утримуватись від відповідного варіанту негативної поведінки. Вимога дотримання конституційних приписів адресована всім без винятку суб'єктам права. У конституційному праві не так багато заборон. Це стосується і Конституції України, яка спрямована на забезпечення активної поведінки суб'єктів правовідносин.

Виконання конституційних норм — це активна поведінка суб'єктів правовідносин, яка випливає із конституційних приписів, їх виконання на відміну від дотримання зумовлює не пасивну, а активну поведінку суб'єктів права. У Конституції встановлені такі способи виконання норм: а) всі суб'єкти права мають виконувати Конституцію і закони; б) Українська держава зобов'язана виконувати міжнародні договори, якщо вони ратифіковані Верховною Радою України; в) громадяни повинні виконувати свої обов'язки.

Використання конституційних норм — це форма їх реалізації управомоченими суб'єктами права шляхом реалізації наданих їм суб'єктивних прав у вигляді дозволу або правомоч-ностей. При цьому цей дозвіл суб'єкт реалізовує на свій розсуд і своїми діями. Наприклад, громадянин може брати участь у виборах і референдумах, а може це право не реалізовувати. Так, згідно з Конституцією України (ст. 71) вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними, і відповідно ніхто не може примушувати громадянина брати участь у виборах і визначати за кого голосувати. Використовуючи конституційні норми, громадяни реалізують надані їм Основним Законом право на працю, на освіту, на житло та ін. Таким чином реалізуються уповноважуючі конституційні норми. Прикладом такої норми є: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності» (частина перша ст. 41 Конституції України).

Застосування конституційних норм — це владна організуюча діяльність державних та інших органів, осіб, яка має своєю метою забезпечити адресатам цих норм реалізацію їх прав і обов'язків, а також гарантувати контроль за даним процесом. Застосування цих норм як форма реалізації Конс-утитуції України має місце в правозастосовчій діяльності органів державної влади та інших суб'єктів і відбувається у встановленому законом порядку.

Таким чином, у конституційно-правовій сфері виконання і використання конституційних норм суб'єктами державно-правових відносин нерідко є недостатнім для їх реалізації. У відповідних випадках необхідні позитивні дії державних органів та органів місцевого самоврядування, громадських формувань, інших суб'єктів права.

Для застосування конституційних норм принципове значення має ст. 8 Конституції України, згідно з якою норми Конституції України є нормами прямої дії. Це положення вперше закріплене в конституційній практиці нашої держави. Але нормативний блок механізму реалізації Конституції передбачає можливість як безпосереднього застосування її норм, так і опосередкованого, тобто через норми галузевого законодавства1. Застосовуючи конституційні норми, немає сенсу і необхідності протиставляти безпосередню і опосередковану форми їх реалізації, оскільки найчастіше норми Конституції України реалізуються разом з нормами різних галузей національної правової системи. Це пов'язано з тим, що самих норм Конституції не завжди буває достатньо для втілення на практиці конституційних приписів. Специфіка конституційних норм полягає в тому, що вони недостатньо захищені власними санкціями на відміну від інших галузей права