Особливості творчого методу ж. Расіна:

— критика вишуканої літератури сучасності з її «досконалими героями»;

— намагання повернути літературу до життя, до реальних людей, до реальних людських відносин;

— утвердження права митця зображувати слабкості людської натури (зобра­ження так званої «середньостатистичної людини»);

— література і театр покликані морально виховувати читача;

— правдоподібність сценічної дії;

— обґрунтовував обов'язковість давніх сюжетів для трагедії;

— показував людей такими, якими вони є, а не якими вони повинні бути;

— на відміну від Корнеля, створює не героїчні, сповнені пафосу трагедії, а тра­гедії любовно-психологічні, що відображають безсилля розуму перед пристрастю;

— страждання кохання, душевна боротьба, внутрішні протиріччя психології людини складають основний зміст п'єс Расіна.

У листопаді 1667 року Расін поставив свою велику трагедію. Вона мала величезний успіх. Расін звернувся до давньогрецької міфологічної тематики. Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом та багатьма іншими анти­чними авторами, неодноразово привертав до себе увагу наступних поколінь людства.

Французи «адаптували» поетичну легенду про юного сина Гектора Астіанакса до своєї національної історії, подібно до того, як це зробили давні римляни з іменем троянця Енея.

Юнак Астіанакс не загинув, як розповідають про це античні автори; він був дивом врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких коро­лів. Так оповідали давні французькі хроніки. Отже, сюжет, заснований на легенді про Андромаху та її сина, лестив національній свідомості французів часів Расіна.

Андромаха — дружина Гектора, воїна, що очолював троянців у Троянській вій­ні, якого убив Ахілл. Після закінчення війни вона стала полонянкою сина Ахілла — Пірра. Драматург, ставлячи основних героїв трагедії перед однією і тією ж пробле­мою — вибором між обов'язком і почуттям, що суперечать йому, створює констру­кцію, у якій персонажі пов'язані один з одним відносинами, що повторюються: Пірр кохає Андромаху, але вона не любить Пірра, оскільки залишається навіть піс­ля смерті вірною Гектору; Герміона (донька царя Спарти Менелая, її шлюб із Пірром повинен був укріпити союз грецьких держав) закохана у Пірра, але він кохає не її, а Андромаху, яка любить Гектора; Орест любить Герміону, але вона любить не його, а Пірра, який любить Андромаху, яка любить Гектора. У цьому ланцюжку тільки Андромаха любить того, кого їй любити наказав її обов'язок.

За концепцією Расіна лише в цьому випадку герой може врятувати своє життя і піднестися, у всіх інших випадках, коли про обов'язок забуто, на героя чекає неща­стя і смерть. Пірр, що зробив Андромаху царицею, був підступно вбитий перед вів­тарем греками на чолі з Орестом, що здійснював помсту за покинуту Герміону. Ан­дромаха, чиї права визнали епірці, закликає їх помститися грекам за нового чоловіка. Андромаха, що виконала свій обов'язок, врятована, всі інші герої, що за­були про обов'язок під впливом пристрасті нерозділеного кохання, зазнали життє­вого краху: Пірра вбито, Герміона закололася, Орест збожеволів. Зображення тор­жества Андромахи на сцені знизило б трагедійність твору. Але є й інша причина відсутності головної героїні у фіналі. Расін-психолог досліджує проблему нерозді­леного кохання як справжньої трагедії людини. Андромаха не виняток — її кохання до Гектора не може бути реалізованим і робить її нещасливою незалежно від того, полонянка вона чи цариця. Однак зображення страждаючої Андромахи суперечило б філософському пафосу прославлення вірності обов'язку. Отже, Расін знайшов найбільш точне художнє вирішення цього протиріччя.

«Брітанік» Трагедія з історії Римської імперії розповідає про часи правління імператора Нерона. Агріппіна— вдова Доміція Енобарба, батька Нерона, після другого шлюбу — вдова імператора Клавдія. За допомогою інтриг та злочинів вона допомогла Неронові посісти престол, а пізніше була вбита за його ж наказом. Це один із найважливіших персонажів трагедії.

Відійшовши від зображення героїв, яких характеризує доброчинність, схиль­ність до слабкості та тих, що викликають у глядача страх і співчуття одночасно, як це було, наприклад, у «Андромасі», драматург пішов шляхом Сенеки, розділивши персонажів «Брітаніка» на позитивних, таких, що викликають співчуття (Брітанік, Юнія, Бурр) та негативних, таких, що викликають страх (Нерон, Нарцисс). Лише Агріппіна якоюсь мірою продовжує лінію Андромахи.

Нерон — римський імператор, син Агріппіни та Доміція Енобарба (Агенобарба), звідний брат Брітаніка, якого він отруїв у боротьбі за зміцнення своїх прав на пре­стол та через ревнощі до Юнії, що кохала Брітаніка. Расін змальовує вісімнадцяти­річного Нерона, що здійснює перший злочин.

«Нерон не убил ещё свою мать, жену, наставников, но в нём зреют семена всех этих злодейств, он уже хочет освободить­ся от запретов, ненавидит своих близких, но прикрывает ненависть притворными ласками... Короче говоря, это чудовище в зачатке, которое, ещё не смея открыто проявиться, старается приукрасить свои дурные деяния», — писав про нього дра­матург у другій передмові до трагедії (1676).

Нерон протягом усієї трагедії викли­кає лише жах, огиду, але аж ніяк не співчуття (на відміну від героїв «Андромахи»). Навіть кохання до Юнії, що охопило його, і про яке він розповідає під час своєї першої появи на сцені, не наближає його до глядача. Якщо пристрасно закохані Орест та Пірр здатні були виконати будь-яке бажання своїх коханих, то Нерон зда­тен лише завдавати дівчині страждань. Намагаючись використати кохання Юнії та Брітаніка проти свого суперника, Нерон обіцяє не вбивати Брітаніка тільки в тому випадку, якщо Юнія відмовить йому у своєму коханні; при цьому Нерон буде із сховку спостерігати за сценою пояснення. Відчуваючи ревнощі, Нерон одночасно «розважається грою», спостерігаючи за стражданнями Брітаніка та Юнії. Побачив­ши Брітаніка на колінах перед коханою після того, як вона пояснила причину своєї вимушеної холодності, Нерон міг здійснити свою погрозу, однак робить це пізніше, не відкрито, а підступно. Оголосивши про своє прагнення примиритися із Брітаніком, Нерон запрошує його на бенкет та підносить чашу з отрутою. Брітанік, який не підозрює підступу, випиває за дружбу і миттєво помирає.

Серед творчого спадку Расіна особливе місце займає трагедія «Федра». Основою для неї послужив відомий його сучасникам сюжет давньогрецького міфу. Аналогі­чний сюжет ми знаходимо у трагедіях античних авторів — «Іпполіт» Еврипіда і «Федра» Сенеки. Але Расін по-своєму розвинув і сюжет, і характери героїв. Так, він змінює характер Іпполіта, який із суворого служителя богині полювання Артеміди, не знаючого кохання, перетворюється на закоханого юнака — тільки закоханого не у Федру, а у принцесу Арікію.

Головне новаторство Расіна, звичайно, пов'язане із характером Федри. Якщо у Еврипіда героїня сама звинувачувала Іпполіта перед його батьком— Тезеєм, то Федра Расіна благородна: вона лише піддається умовлянням своєї няні, проте, за­знавши жорстоких моральних страждань, відкриває Тесею правду. Однак справа не лише у цих зовнішніх змінах. Федра Расіна — страждаюча жінка, а не злочинниця, вона, як писав про неї сам автор: «Ни вполне виновата, ни вполне невинна», її тра­гічна вина — у неможливості протистояти почуттю, яке сама ж Федра називає зло­чинним. Напружена жагуча пристрасть героїні передана завдяки відточеній худож­ній формі. Расін легко та органічно приймає правила класицистичних єдностей, не вдаючись до зовнішніх сценічних ефектів, зрозуміло, послідовно і точно розгорта­ється дія п'єси, її героїня постійно аналізує свої почуття, хоча й не в силі стримати їх. Таким чином, Расін втілює у своїй трагедії не лише морально-психологічні кон­флікти своєї епохи, а й відкриває загальнолюдські закономірності психології.

СЮЖЕТ. Іпполіт, син афінського царя Тесея, відправляється на пошуки батька, який десь подорожує уже півроку. Іпполіт— син амазонки. Нова дружина Тесея Федра, на думку всіх, з самого початку відчула неприязнь до пасинка, чим змусила його залишити Афіни. Федра ж хвора на незрозумілу хворобу і бажає померти. Во­на говорить про свої страждання, які їй послали боги, про те, що навколо неї зако­лот і що її вирішили зжити зі світу. Доля і гнів богів породили у ній якесь гріховне почуття, яке жахає її саму і про яке вона боїться сказати відверто. Вона докладає усіх зусиль, щоб подолати темну пристрасть, але даремно. Федра думає про смерть і чекає на неї, не бажаючи нікому відкритися.

Няня Енона стурбована тим, що у цариці потьмариться розум, оскільки Федра сама не знає, що говорить. Енона докоряє їй тим, що вона хоче образити богів, по­рвавши «нитку життя», і закликає царицю подумати про майбутнє своїх дітей, і про те, що у них швидко відніме владу народжений амазонкою гордий Іпполіт. У відпо­відь Федра повідомляє, що її гріховне життя і так уже триває достатньо, проте її гріх не у вчинках, у всьому винне серце — у ньому причина муки. В чому її гріх Федра сказати відмовляється і хоче забрати таємницю із собою в могилу, та не ви­тримує і зізнається Еноні, що кохає Іпполіта. Енона вражена. Тільки-но Федра стала дружиною Тесея і побачила Іпполіта, як то полум'я, то озноб мучать її тіло — це «вогонь всевладної Афродіти», богині кохання. Федра намагалась умилостивити богиню — збудувала їй храм, прикрасила його, приносила жертви, але все на мар- но. Тоді Федра стала уникати Іпполіта і розігрувати роль злої мачухи, змушуючи сина залишити дім батька. Та все даремно.

Служниця Панопа повідомляє, нібито чоловік Федри Тесей помер. Тому Афіни стурбовані — кому бути царем: сину Федри або синові Тесея Іпполіту, народжено­му амазонкою. Енона нагадує Федрі, що на неї тепер покладений обов'язок волода­рювати і вона не має права помирати, оскільки загине її син.

Арікія, царівна із афінського царського роду Паллантів, яких Тесей позбавив влади, дізнається про його смерть. Вона стурбована своєю долею. Тесей тримав її полонян­кою у палаці у місті Трезені. Іпполіта було обрано правителем Трезена. Ємена, няня Арікії, впевнена, що він звільнить царівну, оскільки Іпполіт до неї не байдужий.

Арікію ж привабило у Іпполіті душевне благородство. Зберігаючи із прославле­ним батьком «в высоком сходство, не унаследовал он низких черт отца». Тесей же прославився тим, що знеславив багатьох жінок.

Іпполіт приходить до Арікії і повідомляє їй, що скасовує указ про її полон і дає їй свободу. Афінянам потрібен цар, і народ висуває трьох кандидатів: Іпполіта, Арікію та сина Федри. Проте Іпполіт, відповідно до давнього закону, оскільки він не народжений еллінкою, не може володіти афінським троном. Арікія ж належить до давнього афінсь­кого роду і має всі права на владу. Син Федри буде царем Кріту — так вирішує Іпполіт, залишаючись правителем Трезена. Він вирішує їхати до Афін, щоб переконати народ у праві Арікії на трон. Арікія не може повірити, що син її ворога віддає їй право на владу. Іпполіт відповідає їй, що ніколи раніше не знав, що таке кохання, але коли побачив її, то змирився і одягнув любовні ланцюги. Він увесь час думає про царівну.

Федра, зустрівшись із Іпполітом, говорить, що боїться його: тепер, коли Тесея не­має, він може гніватися на неї і на її сина, здійснюючи помсту за те, що його вигнали з Афін. Іпполіт обурений— так низько він вчинити б не зміг. Крім того, чутка про смерть Тесея може бути хибною. Федра, не в змозі стримати своє почуття, говорить, якщо б Іпполіт був старшим тоді, коли Тесей приїхав на Кріт, то він теж міг би здійс­нити такі ж подвиги — вбити Мінотавра і стати героєм, а вона, як Аріадна, дала б йому нитку, щоб він не заблукав у Лабіринті, і пов'язала б свою долю з ним. Іпполіт розгуб­лений, йому здається, що Федра марить, приймаючи його за Тесея. Федра запевняє Іп­політа, що кохає його, але своєї вини у тому не бачить, оскільки не владна над собою. Вона жертва божественного гніву, це боги послали їй кохання, яке мучить її. Федра благає Іпполіта покарати її за злочинну пристрасть і дістати меч. Іпполіт, наляканий, втікає, про страшну таємницю не повинен знати ніхто, навіть його наставник Терамен.

Із Афін приїздить посланець, щоб передати Федрі правління, але цариця від­мовляється від влади. Вона не може керувати країною, коли її власний розум їй не підвладний. Вона уже відкрилася Іпполітові, і у ній пробудилася надія на по­чуття у відповідь.

Енона повертається зі звісткою, що Тесей живий і незабаром з'явиться у палаці. Федру охоплює жах, оскільки вона боїться, що Іпполіт відкриє її таємницю і викриє її обман перед батьком. Вона думає про смерть як про порятунок, але боїться за до­лю дітей. Енона пропонує захистити Федру від безчестя, зробивши наклеп на Іппо­літа перед батьком, нібито він звабив Федру. Вона береться все влаштувати сама, щоб врятувати честь своєї пані.

Енона звинуватила Іпполіта перед батьком. Тесей повірив, згадавши, яким блі­дим був син у розмові з ним. Він жене Іпполіта і просить бога моря Посейдона, який обіцяв виконати будь-яку його волю, покарати сина. Іпполіт настільки враже­ний тим, що Федра звинуватила його у злочинній пристрасті, що не знаходить слів для виправдання. Хоча він і зізнається, що кохає Арікію, батько йому не вірить. Федра намагається вмовити Тесея не чинити зла синові. Коли ж він повідомляє їй, що Іпполіт начебто закоханий у Арікію, Федра вражена і принижена тим, що в неї з'явилась суперниця. Вона й не підозрювала, що хтось іще здатен пробудити кохання у Іпполіті. Цариця бачить для себе лише єдиний вихід — померти. Вона проклинає Енону за те, що та звинуватила у всьому Іпполіта.

Тим часом Іпполіт та Арікія вирішують втекти із країни разом. Тесей намагаєть­ся переконати Арікію, що Іпполіт брехун і вона даремно послухала його. Він хоче ще раз поговорити з Еноною, але дізнається, що цариця вигнала її і та кинулася у море. Сама ж Федра у розпачі. Тесей наказує покликати сина і благає Посейдона, щоб той не виконував його бажання.

Проте вже пізно — Терамен приносить страшну звістку про смерть Іпполіта. Він їхав на колісниці берегом, як раптом з моря з'явилося небачене чудовисько. Всі ки­нулись врозтіч, а Іпполіт списом вразив чудовисько і пробив йому шкіру. Дракон упав під ноги коням, і ті від страху понесли. Іпполіт не в силах був їх стримати. Вісь колісниці зламалася, царевич заплутався у віжках, і коні потягнули його по землі, всіяній камінням. Тіло його перетворилося на цілковиту рану, і він помер на руках у Терамена. Перед смертю Іпполіт сказав, що батько незаслужено звинуватив його.

Тесей у відчаї, він звинувачує Федру у смерті сина. Остання визнає, що Іпполіт невинний, що вона за волею вищих сил була захоплена кровозмішувальною, невга­мовною пристрастю. Енона, рятуючи її честь, звинуватила у всьому Іпполіта. Ено-ни тепер немає, а Федра, знявши із невинного пасинка підозру, закінчує свої земні муки, прийнявши отруту.