Особливості байок Лафонтена

Сюжети байок Лафонтена у більшості випадків спільні, більшість із них беруть свій початок від прозових байок напівлегендарного грецького байкаря Езопа. Полі­тичні байки Лафонтена аж ніяк не невинні. Вони досить уїдливі і в них відчутні де­мократичні симпатії. Для прикладу розглянемо байку «Звірі під час чуми».

Нечувана біда страхи наслала люті.

Щоб смертю покарать гріхи земні,

І непрощенні, і страшні,

Чума напалася за вчинки незабуті,

Супроти звірів почала війну,

Зганяла в пекло всяку звірину. З

ник апетит, немає в звірів сну:

Сумирні горлиці гризуть одна одну,

Де й ділася любов, і дружба, і довіра?

Лев звірів поскликав

І їм таке сказав:

— Прийшла біда на звіра,

Настав наш смертний час.

Історія навчає нас:

Знайти, хто винен, —

І вмерти той повинен,

Покрити смертю гріх,

І друзів тим урятувать своїх.

Про себе розповім я правду, любі друзі:

Ох досить натворив гріхів —

Чимало баранів роздер у лузі,

Загриз невинних пастухів.

Як скажете, за ці провини

Готов лягти до домовини.

Хай кожен з вас, у кого совість є,

Тяжкий свій гріх прилюдно визнає! —

Володарю! — Лисиця низько гнеться, —

Про що там мова йдеться?

Для баранів, гладких і мовчазних,

Та кара — ласка з неба;

А пастухів дурних

Карати завжди треба.

Скажу: то щастя є —

Нести тобі до ніг життя своє...

Всі слухачі ту мову привітали

І дружно зааплодували.

Не сміли в Тигра гріх знайти;

Ведмедя вирішили обійти;

Псів — сторожів на раді

Не осудив ніхто в громаді —

За службу їм і слава, і хвала...

От черга підійшла і до Осла.

Покірно визнає Осел провину:

— Колись, в лиху годину

Брів луками ченця,

Вхопив жмуток сінця

(Чорт, мабуть, спокусив!).

Осел пробачення просив,

Та вчений Вовк промовою палкою

Довів: скарать Осла покарою тяжкою. —

Тепер відомо, звідки зло

До нас прийшло,

Чому вмирають чесні друзі:

Травицю жер Осел в чепцевім лузі!..—

Осел був усіма

Обвинувачений,

Безжально страчений.

Безсилий ти — тобі жалю нема!

«Суд судит по тому, могуч ты иль бессилен,

В зависимости от того, тебя объявят иль правым иль виновным!» — підсумо­вує свою байку Лафонтен.

Домінанти творчості Лафонтена:

— народність;

— філософічність;

— предметом байки часто виступають не лише вади людей, але й психологічні спостереження;

— наявність літературних імен, які використовуються у якості загальних назв.

2. Життєвий і творчий шлях п. Корнеля. Особливості драматурги («Сід», «Горацій», Драматургічні принципи).

Процес формування класицизму дав відчутні результати вже наприкінці 30-х років XVII століття. Основним жанром нового стилю стала класична трагедія, що зображувала ідеалізовані пристрасті та піднесених героїв.

Найвизначнішим представником класичної трагедії на першому етапі її розвитку був П'єр Корнель (1606—1684). Життя Корнеля небагате на зовнішні події. Основні віхи його життя співпадають із датами постановки його п'єс, з їх успіхами або, навпаки, провалами.

П'єр Корнель народився 6 червня 1606 року у Руані, в Нормандії. Батько його, заможний буржуа, адвокат за професією, готував і сина до цієї діяль­ності, але помилився у своїх сподіваннях. Коли мо­лодий Корнель, закінчивши навчання, приступив до виконання адвокатських обов'язків, виявилось, що він не лише не володів ораторським мистецтвом, але й був косноязичним; дрібниця, про яку з поди­вом зазначають сучасники — настільки різко вона контрастувала із ораторським, декламаційним сти­лем його трагедій.

Свою літературну діяльність Корнель розпочав із маленьких галантних віршів, після яких побачила світ його перша комедія «Меліта» (1629). Це стало початком його літературної і те­атральної кар'єри. Ця комедія, а також інші, написані Корнелем протягом 1631— 1636рр., нині забуті і не складають слави поета, але свого часу були тепло зустрінуті глядачами.

Корнель випробував свої сили у жанрі трагедії, написавши «Медею» (1635) (за мотивами однойменної трагедії давньоримського драматурга та філософа Сене­ки), але це ще не було початком його справжньої слави. Справжньою віхою у житті та творчості Корнеля стала п'єса «Сід», поставлена наприкінці 1636 або на початку 1637 року.

Успіх п'єси була величезним. Проте він мав й інший бік: проти Корнеля висту­пила спілка другосортних драматургів, що таємно підтримувалась фактичним пра­вителем Франції — кардиналом Ришельє. Французька Академія визнала трагедію «неправильною», незначною і навіть шкідливою з точки зору суспільної моралі.

Доки тривала дискусія навколо «Сіда», на Корнеля сипалися найжахливіші зви­нувачення (найчастіше, не літературного, а морального плану). Поет мужньо захи­щався. Коли ж французька Академія своїм рішенням відкрито підтримала його во­рогів, він відмовився від подальшої боротьби і повернувся до Руану.

Цей відступ був тимчасовим: у 1640 році Корнель привіз до Парижу дві нових трагедії — «Горація» та «Цінну», які за змістом та за формою вже більшою мірою орієнтувалися на вимоги класичної поетики. Цього разу успіх не був затьмарений злобною критикою. Це було вже офіційне визнання, ще більш закріплене наступ­ною трагедією «Полієвкт».

Репутація Корнеля як першого драматурга Франції залишалась незмінною аж до 1652 року, коли його 22 за рахунком п'єса — «Пертарит» — зазнала повного провалу.

Твердо вирішивши назавжди проститися із театром, Корнель їде до Руану, як колись, 15 років тому. Тут, протягом семи років він веде усамітнений спосіб життя, займається перекладами та працює над теоретичним трактатом з драматургії.

Проте, у 1659 році, отримавши від суперінтенданта фінансів Фуке замовлення на п'єсу для придворного свята, Корнель знову погоджується повернутися до Па­рижу. Майже щороку він ставить на сцені нову п'єсу, але всі вони однотипні.

Починаючи з середини 1660-х років Корнель особливо гостро відчуває свою старомодність: це було пов'язано із зростаючим успіхом його молодшого сучасни­ка Расіна.

Десять років відділяють останню трагедію Корнеля «Сурена» (1674) від його смерті. Ці роки Корнель провів у Парижі, але якнайдалі від літературного та теат­рального життя. Літературні заслуги Корнеля на той час були забутими. Навіть ко­ролівська пенсія, пожалувана йому у 1663 році, була забрана у нього, коли він віді­йшов від театральної діяльності.

Смерть його 1 жовтня 1684 року пройшла майже непоміченою.

Так, поет пережив свою славу, але в очах сучасників він назавжди залишився великим Корнелем.