Головні положення «Поетичного мистецтва»:

— утвердження пріоритету думки над почуттями та уявленнями;

— заклик знаходити істину у об'єктивній дійсності;

— головне завдання поезії — наслідування природи;

— поезію повинні цікавити загальні явища, а не випадковості чи винятки;

— пропонує наслідувати античних письменників, які вміли бачити природу, відчувати її, але наслідування повинно бути простим, правдивим і реалістичним;

— вважає неодмінним завданням поезії — завдання сподобатися, дати читачеві естетичну насолоду. оо эда.

Другий напрям літератури XVII століття, бароко, отримав у Франції назву преціозної літератури. Аналогічні явища у літературі Італії та Іспанії відповідно мають назви «маринізм» та «гонгоризм».

Від мистецтва представники преціозної літератури вимагали максимального від­далення від «низької» дійсності і у виборі сюжетів, і у системі поетичних образів, й у мові. Ніщо не повинно нагадувати брудну, низьку, «простонародну» правду життя.

Таким чином, преціозна література — не просто школа галантності, підручник вишуканої ввічливості, — це своєрідна філософія життя. Світ преціозного письменника — світ примарний, ефемерний. У нездійсненних мріях виражалось песимі­стичне відкидання сучасності.

Представником преціозної літератури у Франції був Оноре д'Юрфе (1568— 1625). Він був одним із засновників французького пасторального роману. Провін­ційний дворянин, який народився у Марселі, член Католицької ліги під час громадянських воєн кінця XVI століття, він прожив усе життя на півдні, далеко від столичного життя. Головний твір — роман «Астрея».

Варто згадати також про одного із найвизначніших представників барокового роману Мадлену де Скюдері (1607—1701). Мадемуазель де Скюдері користувалась винятковою популярністю та авторитетом протягом свого довгого життя, її назива­ли «новою Сапфо». Вона отримувала пенсії від Мазаріні та Людовіка XVI. Свої ро­мани ніколи не підписувала, а випускала їх від імені брата.

Одночасно із процесом формування класицизму та галантно-аристократичної літератури бароко розвивався у Франції і ренесансний реалізм. Характерною особ­ливістю цього напряму в цій країні була установка на показ повсякденного побуту та матеріального існування звичайних пересічних людей. Сам термін «реалізм» має у застосуванні до цього напряму цілком умовний характер, оскільки у творах пись­менників цієї групи навіть не порушувалося питання про зображення внутрішнього світу людини, її почуттів тощо. Незважаючи на це, він зіграв безумовно позитивну роль у процесі становлення реалізму у літературі XVII століття. Його історична за­слуга полягає в тому, що він рішуче боровся із аристократичною надмірною вишу­каністю літератури бароко, із властивим їй методом фальшивої ідеалізації феодаль­ного суспільства, з її манірним, преціозним складом.

Представниками ренесансного реалізму у Франції були Шарль Сорель, Поль Скаррон.

Особливого поширення набув у тогочасній французькій літературі жанр афори­зму. Письменники-афористи не створювали ні романів, ні повістей, ні новел, лише короткі, дуже стислі прозаїчні мініатюри або записували свої думки — плід життє­вих спостережень та роздумів.

Інтерес до жанру афоризму, коріння якого сягає античності, виник у французь­кій літературі ще в середині XVI століття, проте тільки під пером Ларошфуко, Пас­каля і Лабрюйєра афоризм став жанром, «у якому знайшли відображення вік і су­часна людина». У духовному житті Франції він займав не менш важливе місце, ніж театр. Що ж таке «максима», афоризм як жанр.

Перша і найважливіша особливість афоризму — здатність жити поза кон­текстом, зберігаючи при цьому всю повноту свого смислового змісту. Проте жи­ти поза контекстом — значить бути виключеним із часового потоку мовлення, існувати поза зв'язком із минулим і майбутнім, виражати щось вічне. Ця влас­тива афоризмові риса виявилась близькою мистецтву французького класицизму, для якого естетичну цінність мало лише стійке, вічне, непорушне, те, над чим не владна руйнівна сила часу.

Не менш важливою особливістю афоризму була відточеність стилю, здатність у небагатьох словах сказати про головне. До того ж у класицистів джерелом прекра­сного була форма, тому особливого значення надавалося віртуозній майстерності.

Ф. Ларошфуко, Ф. Лабрюйєр, Вовенарг, Шамфор — блискучі майстри афориз­му — дали класичні зразки цього жанру. Жанр афоризму вимагає величезної майстерності. Думка афоризму глибока та безмежна, форма ж надзвичайно обмежена. Слово тут ціниться дуже дорого. У афоризмі немає нічого зайвого. Лаконізм — одна із головних переваг афоризму.

Блискучим майстром афоризму був Франсуа де Ларошфуко (1613—1689). Арис­тократ, який досить безтурботно та бездумно провів свою молодість, він на схилі років звернувся до літератури і створив книгу «Роздуми, або Моральні вислови і максими» (1665).

Ларошфуко малює риси людини взагалі, він створює певну універсальну психо­логію людства, яка однаково підходить до всіх часів і народів. Цей метод абстрагу­вання зближує його із класицистами.

Ларошфуко належав до тієї соціальної групи, яка сходила з історичної арени, тому, власне, його творчість наскрізь песимістична. Він не вірить ні у правду, ні у добро. Навіть у актах гуманності він ладен побачити зневагу до людей, ефект­ну позу, майстерно підібрану маску, яка ховає за собою корисливість та само­любство.

Ось деякі із афоризмів Ларошфуко:

— «Суждения наших врагов о нас ближе к истине, чем наши собственные».

— «Любовь одна, но подделок под неё тысячи».

— «Одним людям идут недостатки, а другим и достоинства не к лицу».

— «Истинная любовь похожа на привидение: все о ней говорят, но мало кто её видел».

— «Тот, кто думает, что может обойтись без других, сильно ошибается; но тот, кто думает, что другие не могут обойтись без него, ошибается ещё сильнее».

— «Истинное красноречие — это умение сказать всё, что нужно, и не больше, чем нужно».

Ці мізантропічні спостереження, викладені із блиском великого і неперевершеного стиліста, розхвилювали Францію. Французький вищий світ впізнав себе.

Сучасники досить часто звинувачували Ларошфуко у мізантропії, у песимістич­ному погляді на людину. Він усе це передбачив: «Все любят разгадывать других, но никто не любит быть разгаданным сам». Ларошфуко хотів допомогти людині «пізнати саму себе» і вважав найвеличнішим подвигом дружби відкрити другові очі на його власні недоліки. Це він і зробив у своїх «Максимах».

Із характеристикою французького суспільства другої половини XVII століття виступив Жан де Лабрюйєр. У 1687 році він опублікував книгу «Характери Теофраста, переклад з грецької». Книга із кожним новим виданням поповнювалась та неодноразово коректувалась автором. Початковий задум простого перекладу тек­сту давньогрецького філософа, учня Аристотеля, врешті-решт вилився у само­стійний оригінальний твір французького письменника — «Характери, або смаки нашого віку».

Син буржуа, Лабрюйєр значно відрізнявся за своїми поглядами від аристократа Ларошфуко. Його відгуки про дворянство дуже прискіпливі; і, навпаки, судження про народ сповнені глибокої симпатії.

Лабрюйєр також викриває багато вад людської вдачі, але його погляд на життя оптимістичний:

— «Дети не знают ни прошлого, ни будущего, они (что с нами никогда не быва­ет) наслаждаются настоящим».

— «Любовь и дружба исключают друг друга».

— «Мужчина соблюдает чужую тайну вернее, чем собственную, а женщина лучше свою, нежели чужую».

I Паскаль, і Ларошфуко шукали джерело зла і добра у самій природі людини, а Лабрюйєр шукав його у суспільстві.

В основі афоризму французьких моралістів, як правило, покладений парадокс. Наприклад:

«Наши добродетели — это чаще всего искусно переряженные пороки». (Ларо­шфуко).

«Люди делятся на праведников, которые считают себя грешниками, и грешни­ков, которые считают себя праведниками». (Паскаль).

«Женщины с лёгкостью лгут, говоря о своих чувствах, а мужчины с ещё боль­шей лёгкостью говорят правду». (Лабрюйєр).

Твори французьких моралістів об'єднує не лише жанр, але й тематика, їх ці­кавить:

— проблема людини;

— таємниця її долі;

— її місце у суспільстві; ;

— її доброчинності та пороки;

— моральні пошуки та падіння;

— питання психологічні та соціальні тощо.

Одним із найвизначніших французьких поетів XVII століття був Жан де Лафонтен (1621—695). Незважаючи на те, що загальноєвропейську славу він здобув за­вдяки своїм байкам, проте письменницький діапазон Лафонтена був незрівнянно ширшим.

Жан де Лафонтен народився 8 червня 1621 року у Шато Т'єрі. Батько його за­ймав посаду «наглядача вод та лісів». Поет навчався спочатку у сільській школі, потім у колежі в Реймсі. Оскільки від батька він мав отримати у спадок посаду зби­рача податків, то деякий час вивчав і право. Але йому дуже не подобалась посада чиновника.

Писати почав пізно, коли йому вже було 33 роки (1654). Він опублікував коме­дію «Євнух» — твір учня, навіяний враженнями від читання творів Теренція. Пред­ставлений впливовому тоді міністрові Фуке, він був обласканий останнім, отримав пенсію і, продавши свою посаду та нерухоме майно у Шато Т'єрі, переїхав на по­стійне місце проживання до Парижу. Тут Лафонтен зблизився із Буало, Мольєром та Расіном. Захоплення друзями було настільки сильним, що він помістив їх під ви­гаданими персонажами у романі «Любовні пригоди Псіхеї». У 1665 році були опу­бліковані його «Віршовані казки та оповідання», а у 1668 році — «Вибрані байки». На літературу Лафонтен дивився як на засіб заробляти гроші. У житті він був лю­диною простодушною, наївною, а інколи надзвичайно розсіяною та забудькуватою. Представлений королю, аудієнції у якого він сподівався, щоб подарувати йому то­мик своїх віршів, він змушений був зізнатися, що книжку забув вдома.

Про нього ходило багато анекдотів: говорили, що він полюбляє у світі лише три речі — вірші, розваги і жінок.