Л НМУ ім. Данила Галицького

Реферат на тему: »Трансплантація серця та клапанів»

Виконала

Студентка І групи 6курсу

Медичний факультет №1

Серденько Валентина

Хронічна серцева недостатність (ХСН) у теперішній час належить до найбільш частих клінічних синдромів з поширеністю в популяції до 1 %, а серед пацієнтів віком понад 80 років – до 10 % [6, 8]. При цьому в останнє десятиліття поширеність ХСН неухильно зростає [12]. Так, частота госпіталізацій пацієнтів із цим синдромом, за даними Асоціації серцево-судинних хірургів США, зросла з 377 000 в 1979 р. до 999 000 в 2000 р. [11]. У США вона також є най-більш частою причиною госпіталізації пацієнтів похилого віку з хронічними захворюваннями, зі збільшенням кількості госпіталізацій більш ніж на 700 000 випадків щороку [4, 5, 13]. Основними причинами, що призводять до розвитку синдрому ХСН, є ішемічна хвороба серця, артеріальна гіпертензія, а також ідіопатична дилатаційна та гіпертрофічна кардіоміопатії [3]. Серцева недостатність (СН) є також переважною причиною смерті в розвинених країнах. Незважаючи на значний прогрес у медикаментозному і хірургіч-ному лікуванні, прогноз у пацієнтів з ХСН залишається несприятливим [1]. Середня вижива-ність пацієнтів від моменту виникнення клінічного синдрому СН становить менше 2 років у чоловіків і близько 3 років у жінок та знижується зі збільшенням віку [10].

Трансплантація серця в теперішній час є найбільш ефективним методом лікування СН, рефрактерної до медикаментозної терапії або хірургічного втручання. Значним кроком уперед стала розробка концепції смерті на підставі констатації смерті мозку, що дозволило проводити забір донорських органів в умовах працюючого серця. Перша трансплантація серця від людини людині була виконана 3 грудня 1967 р. Імуносупресія на той час здійснювалася опроміненням грудної клітки в проекції серця в дозі 150 рад у комплексі з імураном та преднізолоном. Відтоді до 1975 р. у світі було виконано 263 пересадки серця. З появою циклоспорину А, який був уперше застосований у 1980 р. Shumway для імуносупресії та збільшив річну виживаність із 48 до 70 %, кількість трансплантацій серця зросла до 440 в 1984 р., а до 1997 р. у світі їх уже було виконано 43 000. На цей час у світі щороку виконується 2,7–4,5 тис. трансплантацій серця та комплексу "серце–легені" [15]. Довготривала виживаність пацієнтів (10 років) з доброю якістю життя становить близько 50 % [9]. За даними реєстру Міжнародного товариства трансплантації серця та легенів виживаність протягом року після трансплантації становить 85 %, тоді як у період з 1980–1986 рр. вона становила 74 % [7]. Крім того, у 22 % пацієнтів після трансплантації серця зареєстровано виживаність 17 років [2].

Трансплантація серця показана у термінальній стадії СН (III–IV функціонального класу (ФК) за NYHA) за умови, що будь-які інші методи медикаментозного чи хірургічного лікування неефективні та неперспективні.

При відборі кандидатів на трансплантацію серця необхідним є вирішення низки питань:

• переконатися, що вичерпані можливості звичайних методів лікування;

• уточнити, чи будуть зворотними порушення функції інших органів при відновленні нормальної серцевої діяльності;

• виявити зміни організму реципієнта, що можуть погіршитися при імуносупресивній терапії у післяопераційний період;

• досягти стабілізації стану хворого та запобігти розвитку ускладнень на етапі перед трансплантацією.

Протипоказаннями до трансплантації серця є:

• наявність вогнищ активної інфекції;

• недавній інфаркт легень;

• інсулінзалежний цукровий діабет;

• незворотні зміни нирок та печінки, що супроводжуються їх недостатністю;

• незворотна легенева гіпертензія (систолічний тиск у легеневій артерії > 50 мм рт. ст.)

• тяжкі захворювання периферійних судин;

• циркулюючі цитотоксичні антитіла;

• виразкова хвороба у стадії загострення;

• злоякісні новоутворення на цей час або в недавньому минулому;

• тяжкі хронічні обструктивні захворювання легень;

• наркоманія, алкоголізм;

• тяжкі психічні хвороби.

Ідеальним донором для трансплантації серця є особа віком менше 40 років, що не мала за-хворювань серця у минулому та не перебувала під впливом факторів ризику, центральний венозний тиск має бути не вище 12 мм рт. ст., серцевий індекс – більше 2,5 лЧхв-1Чм-2, тиск у легеневій артерії 25–30/10–15 мм рт. ст., без патології клапанів та стінок серця, а також треба виключити ймовірність пристінкових тромбів (за даними ехокардіографії). Остаточне рішення про видалення серця приймається після стернотомії та розкриття перикарда – серце повинно симетрично скорочуватися та не мати ознак травми чи захворювання вінцевих артерій.

Найбільш частими післяопераційними ускладненнями є відторгнення, порушення ритму та провідності, інфекції, побічні ефекти імуносупресії.

Клінічно в ранні строки після операції відторгнення супроводжується брадикардією, аритміями. Можлива серцева декомпенсація. Електро- та ехокардіографія, а також імунологічні дослідження використовують як допоміжні методи.

Серед порушень ритму та провідності після трансплантації найбільше значення мають брадиаритмії. В основі порушення ритму лежить дисфункція синусового вузла та порушення провідності. Така дисфункція зумовлена травмою синоатріальної зони при обробці донорського серця, ішемією, відторгненням. В 7–15 % випадків вказані порушення вимагають імплантації електрокардіостимуляторів.

За цей час також проводили численні пошуки досконаліших та ефективніших імуносупресорів. З'явилися такі препарати, як Такролімус, Муромонаб СD3 (блокатор антигенрозпізнаючих рецепторів Т-лімфоцитів), поліклональні антитіла до лімфоцитів (антилімфоцитарний імуноглобулін і антитимоцитарний глобулін).