Історія Великобританії (новітній період)

Основні тенденції державного розвитку країни після першої і другої світових війн. Еволюція державного регулювання економіки Великобританії. Націоналізація низки галузей промисловості. Втручання держави в соціальні відносини. Переорієнтація економічної політики у 80-ті роки. Форми денаціоналізації і приватизації. «Народний» капіталізм.

Великобританія у XX столітті залишається конституційною монархією, яка ґрунтується на принципі розподілу влади. Характерною рисою державного ладу є також відсутність писаної конституції у вигляді єдиного документу.

Великобританії, як і США, властива стабільність політичних інститутів і установ. Тому еволюція державного ладу відбувалась або шляхом помірних часткових реформ конституційного характеру, або шляхом модифікації давніх інститутів неписаної конституції (прецедентів, угод).

Парламент, як і раніше, складається з двох палат: палати общин і палати лордів. Палата общин обирається на основі мажоритарної системи відносної більшості відповідно до Акту про парламент 1911 року терміном на п'ять років (раніше термін повноважень дорівнював семи рокам). Всього в палаті общин засідає 635 депутатів.

Еволюція державного регулювання економіки. Еволюція світової моделі капіталізму перетворила Англію з «майстерні світу» та промислової країни в колоніальну монополію. Це перш за все трапилось після світової економічної кризи 20-30.

Після ІІСВ уряд лейбористів здійснив націоналізацію ряду ведучих галузей промисловості: вугільної, стальної, енергетичної, а також транспортної. Державний сектор охопив 20% господарства країни. В результаті цього в держ апараті була створена система спец підрозділів, що були пов’язані з регулюванням економіки. Серед них особливе місце зайняли публічні корпорації. Вони підпорядковувались відповідному міністерству, але відрізнялись самостійністю в оперативній діяльності. (Лондонське транспортне управління)

Поряд з посиленням втручання держави в економічну сферу, поширювався вплив і в сферу соціальних відносин. Були створені спеціальні органи, як, наприклад, Комісія з відносин в промисловості, які виступала в ролі «третьої сторони» у відносинах між робочими та підприємцями. Також приймалися нормативні акти, що регулювали національні та расові питання.

також на межі 80-х уряд консерваторів зробив переорієнтацію економіки в бік «свобідного ринкового господарства» та «особистої ініціативи». Основною формою приватизації став відкритий продаж акцій, також продаж або безкоштовна роздача акцій працівникам держ підприємств. розпродаж зі знижкою житлового фонду. Така політика отримала назву «працюючого» капіталізму. До початку 90-х доля держ сектору в промисловості скоротилась вдвічі.

Така політика мала сприяти покращенню соціальної стабільності в країні, але було не враховано той фактор, що значна частина акцій сконцентрувалась в руках вузької групи елітних людей.

В 1997 році до влади прийшли лейбористи, які почали шукати інші шляхи для збереження керівної ролі держави в умовах вільного розвитку ринку.

Еволюція партійної системи. Основні тенденції зміни політичної системи. Демократизація виборчого права. Модифікація двопартійної системи Великобританії. Партія «робочої опозиції». Розкол лейбористської партії в 1981 р. Зміни стратегії і тактики лейбористів в 90-ті роки.

Еволюція партійної системи. Основні зміни політичної системи країни на зламі століть були обумовлені двома тенденціями: спадок англійського парламентаризму та британська буржуазія з метою оформлення головної ролі здійснила ряд заходів щодо демократизації державного апарату.

Також відбулися зміни в партійній системі. Консервативна партія перетворилася в партію великих промисловців. А ліберальна партія, яка мала за фундамент середній клас, почала втрачати свою соціальну базу і це прискорило створення нової партії лейбористів. Ця партія виникла як результат підйому соціал-демократичного руху. Першочергово роль центру руху зіграв Комітет робочого представництва, що включав в себе на правах колективного членства тред-юніони (профспілки), фабіанців (реформістський буржуазний рух кінця 19 ст. в Англії, що заперечував класову боротьбу та проповідував мирні, поступові перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне.) та інших. Головною ціллю Комітету була боротьба за забезпечення робочого представництва в парламенті. в 1906 році на базі Комітету була створена «трудова» партія. Становлення цієї парії сприяло подальшій демократизації виборчого права.

В 70-80 х була прийнята низка законів, в тому числі і про введення таємного голосування (1872), про покарання за підкуп виборців (1833). Особливе значення мали закони 1884 та 1885. Реформа 1884 збільшила виборчий корпус з 3 млн до 5,5 млн. В містах майновий ценз відмінили, а в графствах право на вибори отримали мілкі орендатори, а також всі люди, які сплачували податки і проживали в окрузі 6 місяців. Разом з тим зберігався «подвійний вотум» право голосувати не тільки за місцем проживання, але і по місцю, де знаходилось нерухоме майно.

До 1922 року при владі був коаліційний уряд консерваторів та лібералів. Однак ще в роки війни двопартійність була підірвана через розпад ліберальної партії. Відбулося посилення ролі лейбористів. Після розпаду коаліційного уряду, на дострокових виборах 1923 жодна партія не отримала абсолютної більшості. Через те кола підприємців знайшли за необхідне прихід до влади лейбористської влади. Ні перший, ні другий лейбористський уряд не порушив правила політичного консенсусу, завдяки чому зайняли місце політичної опозиції. Однак кінцеве становлення двопартійної системи Британії відбулося лише в 1945 році з великою перемогою лейбористів.

Положення консервативної партії покращилось після приходу до її керівництва в 1979 році М.Тетчер.

В 1981 році відбувся розкол лейбористської партії, з якої виділилась соціал-демократична партія.

Общая демократизация общественной жизни, перемены в социальной структуре Великобритании видоизменение облика Британской империи (существование которой в немалой степени консервировало соотношение сложившихся в XVIII-XIX вв. политических сил) привели в Новейшее время к существенному видоизменению традиционной системы политических партий. Основой политической организации парламентских институтов осталась двухпартийная система, однако содержание междупартийного «противостояния» переменилось.

Консервативная партия (наследница исторических «тори») сохранила свое значение крупнейшей партии страны и находилась у власти в наиболее ответственные периоды истории государства. Особый вклад в укрепление позиций партии внес У. Черчилль (1874-1965), возглавлявший правительство в годы Второй мировой войны. К концу XX в. число членов партии приближалось к 2 млн., регулярно около 40% избирателей традиционно отдавали консерваторам свои голоса на выборах как в парламент, так и в органы местного самоуправления. Особенно длительное нахождение партии у власти в последние десятилетия XX в. (1979 – 1997 гг.) способствовало стабилизации британской экономики, повышению престижа страны на международной арене (во многом благодаря деятельности лидера партии – М. Тэтчер).

Вторая из исторических партий Великобритании – Либеральная – постепенно утратила свое значение альтернативы консерваторам. Итоговый политический «взлет» партии пришелся на начало века, когда некоторое время ее лидером был Д. Ллойд-Джордж, премьер-министр в 1916-1922 гг. В 1920-е гг. из-за аморфности своей государственной и политической позиции партия постепенно утеряла массовую поддержку населения на выборах, и к концу века перешла в разряд малозначимых политических движений. Часть ее членов образовали вместе с отколовшимися социал-демократами Социал-либеральную партию (1988), выступившую с программой парламентских реформ и усиления гарантий гражданских свобод.

Начиная с 1920-х гг. значение политической альтернативы консерваторам в государстве перешло к Лейбористской партии. Партия сложилась в начале XX в. объединением нескольких организаций социалистической ориентации и профсоюзов (1906). Социалистическая ориентация партии была своеобразной: исходя из идей прообраза лейбористов – Фабианского общества, – любое расширение деятельности государства рассматривалось как путь к социализму. С 1918 г. в уставе партии появился пункт о создании общественной собственности на средства производства. В Хартии 1947 г. фигурировала уже идея «построения государства всеобщего благоденствия». Практические установки партии подразумевали расширение национализации промышленности, усиленное налогообложение богатых и т. п. (тогда как консерваторы, напротив, выступали за укрепление свободного частного предпринимательства и сокращение разных видов социальной помощи государства). Лейбористская партия опиралась на более оформленную организацию. Ее устав (1950) подразумевал возможность коллективного и индивидуального постоянного членства. Коллективное членство, главным образом тред-юнионов, обеспечило массовость партии (свыше 6,5 млн. коллективных и до 0,3 млн. индивидуальных членов к концу XX века).

После Первой мировой войны некоторое время политическая жизнь характеризовалась соперничеством трех партий: консерваторов, либералов и лейбористов. Но затем возродилась традиционная двухпартийность. Явление трехпартийности, по-видимому, не было совсем случайным. С 1980-х гг. существенно сократилось число голосующих на выборах за две господствующие силы (с 90 до 75% всех избирателей). «Третья сила», как правило, некоторой специальной политической направленности, стала привлекать внимание избирателей. Наибольшее значение приобрели в качестве такой силы националистические движения: выступающая за независимость своей части страны Шотландская национальная партия, аналогичная партия «Свободного Уэльса», до 6 партий подобного толка принимали участие в выборах в Северной Ирландии. Недовольство политикой традиционных партий определило эпизодический возврат интереса к Либеральной партии (6 млн. голосов на выборах 1974 г.). Социалистические партии марксистского направления не приобрели в Великобритании серьезного значения. Образовавшаяся на общей волне послевоенной «социализации» Европы Коммунистическая партия Великобритании (1920) к концу века объединяла не более 6 тыс. членов, в ее программе (с 1990 г.) появились реформистские мотивы. В 1988 г. от нее откололась Коммунистическая партия Британии.

Основополагающим мотивом деятельности обеих из доминирующих партий неизменно была полная поддержка наличных государственных институтов, т. е. это были полностью конституционные партии, которые вели борьбу за преобладание в парламенте и право организации правительства. Поэтому одним из поворотных моментов в функционировании двухпартийной системы стало закрепление официального статуса за оппозицией (какая бы партия в ней не находилась). С начала XX в. «оппозиция его величества» неизменно привлекалась к согласованию с партией власти некоторых ключевых вопросов политики, ее участие было обязательным при обсуждении бюджета, в каждую сессию парламента предусматривалось 29 дней для вопросов, обсуждаемых в интересах оппозиционной партии. С 1930-х гг. оппозиция полностью приобрела государственный характер: по Закону о министрах короны 1937 г. учреждалась оплачиваемая должность лидера оппозиции, с 1964 г. на жаловании находятся и партийные парламентские «кнуты» оппозиции. Конституционным обычаем закрепилось образование параллельного официальному «теневого» правительственного кабинета из членов оппозиционной партии (в составе лидера партии, его заместителя, парламентского «кнута», 12 «министров»), который обязательно находился в курсе важнейших государственных дел страны.

Несмотря на формирование уже в XIX в. организационной партийной структуры, до середины XX в. основным партийным институтом была парламентская фракция, в т. ч. она избирала лидера партии. Во второй половине XX в. организационно- политическое лидерство в партиях перешло к партийным конференциям. И консервативная, и лейбористская партия установили практику проведения ежегодных конференций представителей территориальных организаций или поддерживающих партию обществ. Конференции избирают руководящие органы партий: Центральное бюро (Консервативной), Национальный исполнительный комитет (Лейбористской), – а также освобожденного председателя и утверждают лидеров, с чьим именем в качйстве кандидата в премьеры партия идет на выборы. В особенности Лейбористская партия стремилась поставить свою парламентскую фракцию под демократический контроль: в 1970 г. она разработала свод правил организации правительства в случае победы в парламенте, определения лидера. По уставу партии ее члены обязаны поддерживать политические решения фракции (хотя исполком не может давать указания лейбористскому правительству). В 1970 г. конференция незначительным большинством голосов утвердила правило императивного мандата для парламентариев-лейбористов (т.е. обязанность следовать предвыборным партийным решениям). Другие партии безусловно следовали традиции независимости парламентариев.

Основні зміни в державному ладі. Реформи конституційного характеру. Модифікація конвенцій неписаної конституції. Виборчі реформи 1918 р. та 1928 р. Акт про народне представництво 1948 р. Реформа парламенту. Система парламентських «кнутів». Акт про парламент 1911 р. Закон про зміни до Акту про парламент 1949 р. Взаємини вищих виконавчих і законодавчих органів. Верховенство Кабінету. Акт про надзвичайні повноваження 1920 р. Акт про міністрів корони 1937 р. Система «правління Прем’єр-міністра». «Внутрішній Кабінет». Роль англійського парламенту в умовах підсилення ролі і значення органів виконавчої влади. Роль корони і палати лордів. Роль державного апарату. Діяльність апарату державного управління. «Міністерська таємниця». Кадрова політика.

Основні зміни в державному ладі. Державний лад в Великобританії в 20 ст змінювався як в результаті деяких реформ конституційного характеру, так і шляхом модифікації попередніх конвенцій неписаної конституції.

Зміни, що були внесені безпосередньо в конституційне законодавство Великобританії, мали в більшості випадків демократичний характер. Серед них слід виділити низку реформ виборчого права, а також реформу парламенту.

Госу­дарственный строй Великобритании в XX в. изменялся как в результате некоторых реформ конституционного харак­тера, так и главным образом путем модификации прежних конвенций неписаной конституции.

Для Великобритании характерна, как известно, боль­шая, чем в других странах, стабильность политических ин­ститутов и учреждений, являющаяся результатом не толь­ко консенсуса ведущих политических сил, но и предпочте­ния эволюционного пути развития резким "историческим поворотам", более гибких изменений во взаимоотношениях государственных органов. Британская политическая элита сумела также сохранить и использовать в своих интересах учреждения феодального происхождения - монархию и па­лату лордов.

Изменения, внесенные непосредственно в конституци­онное законодательство Великобритании, имели в большин­стве случаев демократический характер. Среди них следу­ет выделить очередную серию реформ избирательного пра­ва, а также реформу парламента.

В конце XIX - начале XX в. английский парламент превратился в орудие правительст­ва, располагавшего большинством в палате общин. Органи­зационная структура и партийная дисциплина, выработан­ные главными партиями применительно к британской сис­теме парламентаризма, предопределили подчинение депу­татов каждой партии своему лидеру. За поддержанием пар­тийной дисциплины и обеспечением нужного правительст­ву исхода голосования следили так называемые парламент­ские "кнуты".

Умалению роли парламента способствовало также ог­раничение свободы прений. В 1882 г., после того как ир­ландские депутаты использовали свободу прений для сры­ва принятия чрезвычайных законов, палата общин приняла Билль о правилах прекращения прений. Это нововведение дало возможность правительству в любое время ставить вопрос о прекращении прений, если они развертывались в неугодном для него направлении. Таким образом, правитель­ство, располагавшее большинством в палате общин, исполь­зуя право законодательной инициативы, систему "кнутов" и правила прекращения прений, определяло направления работы палаты общин и подчиняло своим интересам дея­тельность законодательного органа.

Известно, что некоторые английские государствоведы (У. Бейджхот) уже во второй половине XIX в. начали под­мечать складывающиеся новые взаимоотношения парламен­та и кабинета, указывая, что исполнительная власть начи­нает по сути контролировать палату общин.

Усиление роли кабинета министров сопровождалось относительным падением роли парламента в области зако­нодательства и контроля за деятельностью правительства. Прежде всего в руках правительства сосредоточилась осо­бая законодательная власть, делегированная ему парламен­том.

Виборча реформа 1918р.

Вводилося загальне виборче право для чоловіків від 21 року. Жінки отримували право голосу з 30 років за умови наявності річного доходу не менше 5 фунтів стерлінгів. Право голосу надавалося навіть тим жінкам, які не мали самостійних доходів, але були одружені з чоловіком із доходом не меншим 5 фунтів стерлінгів.

Завдяки цій реформі кількість виборців зросла з 8 до 21 млн. осіб. Межі виборчих округів також були перекроєні - вони стали рівними за кількістю виборців - 70 тис. у кожному. У такому окрузі обирався лише один депутат, а не 1-3, як це було раніше.

Виборча реформа 1928 р.

Виборче право жінок вже не відрізнялося від чоловічого, що додало ще 4-5 млн. виборців. Зберігався незначний ценз осілості - три місяці.

Реформа 1928 розповсюдила право брати участь в виборах на все жіноче та чоловіче населення старше 21 року, цим вперше було встановлено всезагальне виборче право. Після ІІСВ процес демократизації виборчого права отримав логічне завершення. В 1948 Акт про народне представництво ліквідував «подвійний вотум», а в 1969 віковий ценз для участі в виборах був понижений до 18 років.

У XX столітті було проведено серію реформ виборчого права. Перша з них відбулася відразу після Першої світової війни. Акт про народне представництво 1918 року надавав виборчі права чоловікам, які досягли повноліття, тобто двадцяти одного року, і відповідали вимогам цензу осілості (шість місяців) або мали «приміщення для ділових занять» (ст. 1). Жінки мали право голосу, якщо вони були не молодші за тридцять років і мали нерухомість з річним прибутком не менш п'яти фунтів стерлінгів або перебували у шлюбі з особою, яка задовольняла останній умові (ст. 4). Отже, новий виборчий закон вводив загальне виборче право для чоловіків і часткове виборче право для жінок.

Акт про народне представництво 1928 року надав жінкам рівні з чоловіками виборчі права.

Наступний етап у демократизації виборчого права відбувся вже після Другої світової війни. Акт про народне представництво 1948 року вніс зміни в розподіл виборчих округів і скасував подвійний вотум. Віднині кожен громадянин мав лише один голос на виборах. І, нарешті, Актом про народне представництво 1969 року віковий ценз було знижено з двадцяти одного до" вісімнадцяти років.

У XX столітті Великобританія зберігає такий архаїчний інститут, як палата лордів. Право засідати в палаті лордів, за даними 1978 року, мало 1143 пери королівства. Звичайно з'являється на засідання приблизно десята частина лордів. Але, коли потрібно «загальмувати» якийсь законопроект палати общин, приходять 300—400 перів і одностайно голосують «проти».

Реформа парламенту.

В кінці 19-20 ст англійський парламент перетворився у зброю уряду, що мав більшість в палаті общин. За підтримкою партійної дисципліни та забезпеченням необхідного уряду результату голосування слідкували так звані парламентські «батоги».

Також було обмежено свободу дискусій та прийнято Біль про права припинення дискусій, після зриву прийняття важливих законів ірландськими депутатами.

Таким чином уряд мав значний вплив:

• більшість в палаті общин

• використання права законодавчої ініціативи

• система «батогів»

• правило припинення дискусій

Бейджхот – англійський державознавець почав помічати, що виконавча влада почала контролювати палату общин.

Тому дуже легко пояснити реформу парламенту 1911, що посилила контролюючу роль палати общин.

Реформа парламента. В конце XIX — начале XX в. английский парламент превратился в орудие правительства, располагавшего большинством в палате общин. Организационная структура и партийная дисциплина, выработанные главными партиями применительно к британской системе парламентаризма, предопределили подчинение депутатов каждой партии своему лидеру. За поддержанием партийной дисциплины и обеспечением нужного правительству исхода голосования следили так называемые парламентские "кнуты".

Розшифрування про «кнутів» (або «батогів»)

Головний фактор, що робить вплив на склад депутатів, - те, що всі 650 членів палати (за винятком спікера) представляють політичні партії. У палаті громад, утвореної після виборів 1987 р., 375 депутатів - від консервативної партії, 229 - від лейбористської, 17 - від ліберальної, 5 - від соціал-демократичної, 24 - від інших партій (Ольстера націоналісти, Шинн Фейн, Шотландська національна партія).

Партійна структура - основа всієї організації і діяльності палати громад. Дві головні партії утворять офіційно визнані сторони в палаті громад - урядову більшість і "офіційну опозицію Її величності".

Партія, яка перемогла на виборах, має більшість і в силу цього формує уряд.

Лідер цієї партії стає прем'єр-міністром. Прихильники партії, що перемогла утворять у палаті урядову більшість.

Партія, друга по кількості місць, стає офіційною опозицією, а її лідер - лідером опозиції. Посада лідера опозиції одержала законодавче закріплення в 1937 р., коли йому була призначена платня в розмірі 2 тис. фунтів стерлінгів на рік (у даний час він одержує 48148 фунтів). Для опозиції характерний стан готовності прийняти владу від урядової більшості. Лідер опозиції формує з керівних членів фракції "тіньовий кабінет "і призначає" міністрів-тіней ", яким доручається виступати в парламенті по визначених питаннях державної політики.

Навіть саме розташування депутатів у палаті громад відбиває її поділ на урядову більшість і партії офіційної опозиції. Праворуч від спікера розташовані лави урядової більшості; ліворуч - опозиції. Члени палати - міністри сидять на передніх лавах, а керівники опозиції - напроти них. Відповідно їх називають "передньолавочниками", і "задньолавочники".

Відносини між партіями в палаті громад регулюються неписаним кодексом, або правилами "чесної гри" ("fair play"). Уряд, що керує більшістю, має діяти відповідно до принципу відповідального правління. Опозиція має бути відповідальною і конструктивною.

Вся організація і діяльність палати будується у відповідності з партійним розподілом палати. Партійні фракції - базові одиниці в палаті громад. Вони іменуються парламентськими партіями. Термін "партія" означає, що фракції в палаті громад є незалежними, автономними утвореннями і не пов'язані у своїй діяльності рішеннями та розпорядженнями партійних організацій поза парламенту.

Лідер партії є також лідером парламентської фракції, що підтверджує значення, яке надається партіями парламентської діяльності.

Лідер консервативної партії обирається членами парламентської фракції після консультації з перами-консерваторами і партією поза парламентом. Проводяться зібрання рядових членів фракції, що мають форму так званого "Комітету 1922". На засіданнях, що скликаються щотижнево, обговорюються поточні справи, які передбачається внести на обговорення палати громад. "Комітет 1922" - засіб зв'язку лідера і рядових членів. А з 1980 р. у виборах лідера лейбористської партії і його заступника беруть участь не тільки члени парламентської партії, але і представники тред-юніоністів і місцевих партійних організацій. Коли партія знаходиться в опозиції, члени парламентської фракції обирають так званий "парламентський комітет" (по суті, це і є "тіньовий кабінет").

Кожна парламентська фракція має в палаті свої партійні комітети. Їхня організація і діяльність не регулюються якими-небудь документами, а визначаються нормами, що склалися в ході діяльності фракцій. Не існує визначеного і строго встановленого складу членів. На засіданні може бути присутній будь-який член фракції, за якимись причинами зацікавлений у його роботі.

Партійні фракції мають особливих посадових осіб у палаті, роль яких надзвичайно велика в організації всього ходу парламентського виробництва. Це парламентські організатори партій, офіційно іменовані "батогами". Посада "батога" не передбачена правилами парламентської процедури. Вона з'явилася в ході еволюції партійної організації в палаті громад.

У консервативній партії "батоги" призначаються лідером партії; у лейбористської - обираються зборами парламентської фракції шляхом таємного голосування.

Урядова більшість має головного "батога" уряду, його заступників і молодших "батогів". "Кнути" уряду є міністрами й одержують платня з державної скарбниці. Опозиція має головного "батога", його заступників та помічників.

Головний обов'язок "батогів" - налагоджувати співробітництво фракцій так, щоб вона йшла без ексцесів і несподіванок, при взаємній координації діяльності. Головний "батіг" уряду повинний також стежити за тим, щоб усі намічені урядом до розгляду законопроекти пройшли через палату до кінця сесії. "Кнути" уряду й опозиції знаходяться в тісному контакті один з одним і утворюють канали, через які досягається компромісне врегулювання спірних питань між урядом і опозицією. Консультації між "батогами" уряду й опозиції стали звичайною практикою, хоча вони ніде не регламентовані.

"Кнути" забезпечують присутність прихильників своїх партій на засіданнях палати і відповідно підтримку політики уряду або опозиції. З цією метою їм надано цілий ряд повноважень по відношенню до депутатів. "Кнути" стежать за дотриманням партійної дисципліни. Жоден депутат не має права покинути засідання палати, не порадившись з "батогом". Якщо будь-який депутат не може з яких-небудь причин бути присутнім на засіданні палати, він зобов'язаний повідомити про це "батога" своєї партії. Останній, у свою чергу, домовляється з "батогом" іншої партії так, щоб не порушувалася рівновага між партіями в палаті громад і число відсутніх в урядовій партії відповідало числу відсутніх депутатів.

Умалению роли парламента способствовало также ограничение свободы прений. В 1882 г., после того как ирландские депутаты использовали свободу прений для срыва принятия чрезвычайных законов, палата общин приняла Билль о правилах прекращения прений. Это нововведение

Дало возможность правительству в любое время ставить вопрос о прекращении прений, если они развертывались в неугодном для него направлении. Таким образом, правительство, располагавшее большинством в палате общин, используя право законодательной инициативы, систему "кнутов" и правила прекращения прений, определяло направления Работы палаты общин и подчиняло своим интересам деятельность законодательного органа.

Известно, что некоторые английские государствоведы (У. Бейджхот) уже во второй половине XIX в. 'начали подмечать складывающиеся новые взаимоотношения парламента и кабинета, указывая, что исполнительная власть начинает по сути контролировать палату общин.

В этом плане достаточно легко объяснима реформа парламента 1911 г., усилившая роль контролируемой кабинетом палаты общин в ущерб неизбираемои верхней палате.

Акт о парламенте 1911 г. ограничил законодательные пол номочия палаты лордов. Поводом для его принятия послужило отклонение верхней палатой правительственного законопроекта о бюджете.

Согласно Акту 1911 г., финансовый законопроект, принятый палатой общин, но не утвержденный в течение месяца палатой лордов, представлялся королю на подпись и становился законом. В отношении же нефинансовых биллей был установлен следующий порядок: если такой билль принимался палатой общин в трех последующих сессиях и каждый раз отвергался палатой лордов,

то он представлялся королю на утверждение. Но между чтениями билля в первой и третьей сессиях должно было пройти не менее двух лет, что сохраняло за палатой лордов возможность в течение длительного времени саботировать принятие нефинансовых биллей. Одновременно акт сократил

срок полномочий палаты общин с 7 до 5 лет.

Реформа парламента 1911 г. представляла собой очередной вариант старого компромисса между буржуазией и аристократией. Буржуазные правительства, уже подчинившие себе палату общин, получили возможность проводить в жизнь финансовые меры без помех со стороны земельной

аристократии. В то же время британская буржуазия не собиралась окончательно упразднять архаичную верхню палату, полагаясь на ее "сдерживающую" роль по отношению к нижней палате. В условиях меняющейся политической ситуации двухлетняя проволочка с принятием какого-либо "невыгодного" законопроекта могла оказаться фатальной для его судьбы. Так, например, законопроект об от мене "двойного вотума", который вносился в парламент в 1913 и 1931 гг., дважды отвергался лордами и в результате изменившихся обстоятельств (война и мировой экономический кризис) неоднократно снимался с повестки дня.

Акт про парламент 1911 року обмежив законодавчі повноваження палати лордів. Приводом для цього послугувало відхилення верхньою палатою урядового законопроекту про бюджет. Згідно з цим актом (стаття 1) фінансовий законопроект, що був прийнятий палатою общин, але не затверджений палатою лордів, передається на підпис королю і стає законом. Щодо не фінансових білей був встановлений такий порядок (стаття 2): якщо такий біль приймався палатою общин в трьох наступних сесіях і кожного разу не приймався палатою лордів, то він передавався королю на затвердження. Але між читанням біля в першій та третій сесії мало пройти 2 роки, що зберігало за палатою лордів можливість протягом довгого періоду не приймати ці білі. Також цей акт скоротив строк повноважень палати общин з 7 до 5 років. В статті 6 сказано, що цей акт ні в чому не зменшує та не обмежує існуючі права та привілеї Палати общин.

В 1949 році був прийнятий Закон про зміни Акту про парламент 1911 року, що скоротив до одного року строк можливого вето палати лордів щодо нефінансових білей.

Кроме того, в первые послевоенные годы был отменен Закон о стачках 1927 г., существенно ограничивающий право на забастовку, проведены реформы образования, социальных служб.

Зміни порядку парламентського діловодства. «Гільйотина». «Кенгуру-гільйотина».

Це пов'язано з розширенням прав спікера парламенту.

Кенгуру - це типу, коли спікер парламенту перестрибує з питання на питання, порушуючи при цьому чіткий порядок денний.

Гільйотина - це присікання спікером дебат, дискусій між депутатами.

Посилення виконавчої влади. Акт про надзвичайні повноваження 1920 року. Акт про міністрів корони 1937 року.

Внутрішні, глибинні зміни в державному устрої і політичній системі Великобританії в XX ст. торкнулися в першу чергу взаємовідносини вищих виконавчих і законодавчих органів. Посилення ролі кабінету міністрів супроводжувалось відносним падінням ролі парламенту в області законодавства і контролю за діяльністю уряду.

Перш за все в руках уряду зосередилася особлива законодавча влада, делегована йому парламентом. У попередній період акти органів виконавчої владі, що видаються з дозволу парламенту (делеговане законодавство), стосувалися лише другорядних питань. Тепер же парламент делегував виконавчим органам право видавати актів і з таких питань, які раніше складали виключну прерогативу палати общин. Так, наприклад, у 30-х рр.. уряду було надано право видавати загальнообов'язкові постанови з питань грошового обігу. Акти "делегованого законодавства" в сотні разів стали перевершувати за чисельністю актів парламенту. Розширення сфери дії системи делегованого законодавства є закономірним, оскільки воно дозволяє "розвантажити" парламент в умовах зростання необхідності оперативного втручання держави у вирішення ускладнюються проблем суспільного життя. Разом з тим воно веде до зниження ролі представницького органу в системі органів державної влади.

Більше того, з часу першої світової війни кабінет міністрів Великобританії отримав у своє розпорядження і надзвичайні повноваження. У 1920 р. було видано Акт про надзвичайні повноваження, що надав урядові право видавати від імені короля указ про надзвичайний стан. Такий указ міг бути виданий у випадку, якщо була "безпосередня загроза з боку особи або групи осіб" постачання суспільства засобами життєзабезпечення (продовольство, транспорт, енергія і т. п.), і передбачав можливість застосування надзвичайних заходів для підтримки "нормального життя суспільства", забезпечення країни важливими ресурсами і предметами першої необхідності. Парламент повинен був схвалити указ про введення надзвичайних повноважень у семиденний термін, не розглядаючи конкретні способи їх здійснення урядом.

Закон 1920 р. був спрямований головним чином проти страйків.

У 1964 р. його редакція змінилася і тепер він передбачає надання уряду виключних повноважень у будь-яких надзвичайних умовах.

У період між двома світовими війнами британський кабінет остаточно став центральною ланкою британської політичної системи. Актом про міністрів корони 1937 р., що визначив розміри платні вищих посадових осіб держави, вперше було законодавчо (хоча і побічно) визнано існування прем'єр-міністра і його опонента - лідера опозиції. Лідер опозиції разом з прем'єр-міністром та іншими міністрами почав отримувати платню з державної скарбниці.

Після другої світової війни верховенство кабінету в британській державній машині стало ще більш очевидним. У зв'язку з посиленням влади прем'єр-міністра система "правління кабінету" трансформувалася в систему "правління прем'єр-міністра", тому що прем'єр-міністр без консультацій з парламентом міг:

• здійснювати всі важливі призначення та переміщення всередині уряду

• визначати порядок роботи кабінету та його порядок денний

• вирішувати питання про скликання та розпуск палати общин

Була створена розгалужена система комітетів, які розглядали основні питання політики та можуть звітувати про свої рішення виключно прем’єр-міністру.

Згортання колективних форм у роботі уряду призвело до неофіційного освіти так званого внутрішнього кабінету, в засіданнях якої бере участь лише 4-5 найбільш довірених чолі уряду міністрів, а також до появи розгалуженої системи комітетів. Такі комітети кабінету за дорученням прем'єр-міністра розглядають основні питання поточної політики і можуть доповідати про свої рішення виключно прем'єр-міністру. У період правління консервативної партії й лідерства в ній М. Тетчер була відзначена подальша централізація державної влади, її концентрація в руках прем'єр-міністра, встановлення "презіденціалістского" стилю керівництва партією і державою.

В результаті зазначених вище змін у політичній системі Великобританії в XX ст. основні принципи конституціоналізму XVIII-XIX ст., і перш за все "верховенство парламенту", були поступово позбавлені реального змісту. Те ж сталося і з іншим принципом британської конституції - парламентською відповідальністю уряду. Поразка уряду в результаті вотуму недовіри в палаті громад стало вкрай рідкісним явищем. У XX ст. це сталося лише двічі - в 1924 р. і 1979 "Партійне правління" кабінету, опора що не була пов’язана партійною дисципліною ,парламентська більшість членів власної партії дозволяють зробити його владу стійкою, забезпечити схвалення парламентом його рішень.