9. Політика рефінансування

Політика рефінансування — це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи.

Для комерційних банків рефінансування в центральному банку — це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків — це, по-перше, канал безготівкової емісії, а по-друге, — спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов’язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право.

Сутність політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього боку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку.

Сутність політики рефінансування у вузькому розумінні — це визначення і зміна центральним банком усіх інших, крім ціни, умов рефінансування: способів рефінансування, цільового спрямування кредитів центрального банку, їх тривалості, характеру забезпечення, лімітування обсягів рефінансування, а також обсягів надання окремих позичок, установлення контингенту редисконтування векселів тощо.

10. Політика відкритого ринку

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ державних цінних паперів. Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж - вилучення їх з обігу. Політика відкритого ринку реалізується за допомогою здійснення НБУ операцій із державними цінними паперами лише на вторинному ринку. Операції на первинному ринку не належать до неї, а є формою кредитування уряду. Проведення політики відкритого ринку характеризується здійсненням різноманітних операцій із цінними паперами НБУ, які різняться певними параметрами, а саме: - формою угоди - звичайна купівля чи продаж ЦП НБУ або угода на умовах зворотної купівлі ЦП (РЕПО); - об'єктом угоди (державні чи корпоративні цінні папери); - терміновістю угоди.; - учасниками угоди (тільки банки чи банки і небанківські дилери фінансового ринку).

Операція РЕПО - фінансова операція, що складається з двох частин. У першій (стандартне РЕПО) одна сторона продає ЦП іншій. Водночас перша сторона бере на себе зобов'язання викупити вказані цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони. З точки зору переміщення й зберігання ЦП операції РЕПО виконуються трьома основними способами: звичайне РЕПО, тристороннє РЕПО та довірче РЕПО. НБУ операції РЕПО залежно від терміну дії і порядку встановлення процентної ставки поділяє на три види: - нічне РЕПО. Термін дії становить 1 день, процентна ставка фіксована; - відкрите РЕПО. Термін операції в угоді не визначається, а кожен з учасників може через повідомлення вимагати її проведення, процентна ставка не фіксується; - строкове РЕПО. Термін операції визначено в угоді, ставка є постійною. При операції РЕПО визначають дві ціни: - ціна продажу, визначається як середньозважена ціна того аукціону, на якому були придбані ЦП; - ціна зворотного викупу визначається в результаті торгів між учасниками угоди.