Вступ

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки та шкільної практики

особливого звучання набуває проблема обґрунтування сутності

компетентнісного підходу в освіті. Значення цієї проблеми зумовлене тими

докорінними змінами, що сталися в системі загальної освіти, де взято курс на

гуманізацію і демократизацію, на формування особистості як найвищої

цінності суспільства, на її соціалізацію.

В умовах розбудови української державності надзвичайно актуальною є проблема формування соціальної компетентності підлітків, що зумовлено пошуком оптимальних шляхів підготовки їх до самостійного життя. На сьогодні в Україні спостерігаються негативні тенденції в усіх сферах життєдіяльності людини: високий рівень безробіття, деградація моральних цінностей, соціальна дезадаптація, низька правова захищеність дітей, підлітків та їх сімей, що призводить до низького рівня соціальної компетентності молоді.

Соціальне становище і розвиток дитини, яка народилась і виросла у сільській місцевості, на сьогодні ще недостатньо досліджені. Сільські діти стикаються з комплексом проблем, зумовлених специфікою взаємодії з навколишнім середовищем: певною замкненістю сільського життя, умовами життєдіяльності сім’ї, нерозвиненою інфраструктурою освіти та дозвілля тощо. У сільських дітей значно менше можливостей для самореалізації в інтелектуальній і творчій діяльності, вони гірше адаптуються до умов ринкової економіки. З урахуванням проблем і специфіки сільського середовища сільська школа постає як інтелектуально-освітній центр села. Орієнтуючись на потреби учня та суспільства, вона поєднує практику

ефективної передачі знань з потребами і мотиваціями особистості та задоволенням вимог соціокультурного оточення, а профільна спеціалізація є інструментом у виконанні цього завдання.

Проблемам і особливостям розвитку сільських дітей приділили увагу вітчизняні педагоги Л. Воленець, А. Капська, В. Савка, І. Пеша.

Проблеми розвитку й становлення сільської школи упродовж тривалого часу в різних аспектах були предметом дослідження багатьох учених. Діяльність сільських навчальних закладів, виявлення необхідних умов для їх ефективного функціонування, досягнення мети діяльності висвітлено в дослідженнях вітчизняних учених (Г. Івашок, О. Коберник, В. Мадзігон, В. Мелешко, І. Осадчий, М. Рябуха, О. Савченко, В. Ястребова). Зарубіжні вчені, педагоги та психологи (Б. Адамчик, М. Вінярський, Є. Днелров, С.Кавуля, 3. Квєцінський, С. Ковальський, Г. Пальтах, М. Шиманський та ін.) у своїх дослідженнях акцентують увагу на істотних відмінностях у функціонуванні школи міської та сільської.

Об’єкт дослідження: процес формування соціальної компетентності особистості.

Предмет дослідження: соціально-педагогічні умови формування соціальної компетентності старшого підлітка в умовах сільської школи.

Мета дослідження: теоретичне обґрунтування сутності, змісту, структури соціальної компетентності та експериментальна перевірка соціально-педагогічних умов, що забезпечують ефективність її формування у старшого підлітка.

Гіпотеза дослідження: ефективність процесу формування соціальної компетентності старшого підлітка в умовах сільської школи підвищується за наступних умов: забезпечення мотивації формування соціальної компетентності; застосування методів активізації у цьому напрямі батьківської позиції; використання соціально-педагогічних інтерактивних методів.

Завдання дослідження:

- з’ясувати стан проблеми в педагогічній теорії і практиці;

- розкрити сутність, структуру і зміст соціальної компетентності особистості;

-розробити критерії та параметри сформованості соціальної компетентності старшого підлітка;

- обґрунтувати соціально-педагогічні умови та методику формування соціальної компетентності старшого підлітка;

- експериментально перевірити ефективність соціально-педагогічних умов формування соціальної компетентності старшого підлітка сільської школи.

РОЗДІЛ І. ВИХОВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ – НАЙВАЖЛИВІША СКЛАДОВА ВИХОВАННЯ

1.1 Формування соціальної компетентності підлітка в дослідженнях сучасних вчених

У науковій літературі поняття “компетентність” не має єдиного тлумачення. Первинне значення цього терміну стосувалося, в основному, професійної діяльності й розглядалося як вершина розвитку професійної майстерності. Протягом останніх років дослідники почали визначати компетентності у різних сферах життєдіяльності. На сьогодні компетентність – категорія, яка може стосуватися як однієї конкретно взятої особистості, так і цілої соціальної групи. Вона вказує не лише на вміння, знання, досвід, а й на самостійність, рівень освіченості, життєві та професійні цінності, здатність ефективно розв’язувати нові нестандартні завдання тощо.

Поняття “соціальна компетентність” є інтеграцією термінів “compete” (досконале володіння справою, знаннями) та “socialis” (суспільний, пов’язаний з життям та стосунками людей у суспільстві). Синтезуючи ці два терміни, “соціальну компетентність” можна трактувати як: володіння соціальними повноваженнями, певним рівнем соціальної компетенції, соціальними знаннями, які дозволяють існувати та діяти у соціумі; наявність соціального авторитету. Така багатозначність призводить до численних тлумачень категорії “соціальна компетентність” різними дослідниками.

Соціальна компетентність особистості є предметом вивчення не тільки педагогіки, але й таких наук як філософія, психологія, соціологія.

Залежно від галузі науки, в якій розглядається “соціальна компетентність”, зустрічаємо різні погляди на її трактування. Так, психологи (Д.Кун, В.Слот, Х.Спанярд та ін.) роблять акцент на психологічних особливостях індивіда, педагоги (Д.Єгоров, В.Масленнікова, В.Цвєтков та ін.) – на міжособистісну взаємодію та відповідальність, соціологи (Е.Гіденс, Е.Ісламгалієв та ін.) підкреслюють можливість впливу на широкий соціум, філософи (Н.Беденко, Л.Шабатура та ін.) виділяють адекватність стосовно соціальної дійсності.

Соціальну компетентність можна представити як те, що усвідомлене особистістю внаслідок роздумів, розуміння, співвідношення, і те, що засвоєне на рівні стереотипів та прийняте як керівництво до дії. Взагалі соціальна компетентність є багатогранною характеристикою особистості, яка вказує на якість функціонування особистості в соціумі, охоплює соціальні мотиви, знання, навички, необхідні для ефективної взаємодії із оточуючим соціальним середовищем. Під ефективною взаємодією ми розуміємо досконале знання та володіння соціальними ролями.

Вагомим є внесок у розробку окресленого питання О. Савченко, Н. Бібік, С. Бондар, І. Єрмакова, Г. Селевка, О. Сухомлинської, І. Тараненка, Г. Халаша, Л. Хоружої, О. Пометун, Л. Пироженко, А. Хуторського, С. Шишова та ін. У працях зазначених дослідників розкрито сутність поняття компетентнісного підходу в освіті, висвітлено шляхи та умови формування компетентностей

учнів. Поняття та шляхи формування соціальної компетентності учнів проаналізовані в працях С. Бахтєєва, М. Гончарової-Горянської, Л. Лєпіхової,

В. Слот, І. Зимньої та ін. У дослідженнях цих та інших учених розкрита сутність поняття соціальна компетентність та визначені його складові. Аналіз літератури дає можливість констатувати, що проблема змісту та структури соціальної компетентності є одночасно й актуальною, і складною для вирішення.