Перемінна тестового психодіагностичного завдання

У професійному розумінні психодіагностику прийнято вважати експериментом. Тому психодіагност у протоколах психодіагностичного обстеження називається експериментатором, а людина, яку обстежують, — випробовуваним, тобто суб’єктом, який витримує іспит за допомогою вирішення визначеного кола завдань.

Діагностичний експеримент у психології — це свідомо, спеціально створена ситуація, або така, що виникла спонтанно, але обов'язково контрольована ситуація, за допомогою якої викликають заплановані для вивчення явища психіки. У психологічній практиці розрізняють експерименти орієнтовні, критичні і методичні.

Орієнтовний або "пілотажний", експеримент призначений для пошукового вирішення поставленої задачі. Коли явище невідоме чи передбачається множинність форм його прояву, коли немає визначених принципів і підходів, відсутній концептуальний лад у розумінні досліджуваного, запобігають до орієнтовного експерименту. Звичайно він допускає значні варіації використання тестових завдань, інструкцій, форм організації поведінки як дослідника, так і випробовуваних, — тренінги, проблемні ситуації, мозкові атаки й ін.

Критичний експеримент покликаний перевіряти сформовану гіпотезу по строго організованій програмі і діагностичній процедурі. Це не тільки наукові, тобто дослідницькі, діагностики, але і будь-які прикладні обстеження, оскільки в останніх також передбачається одержувати (чи не одержувати) те чи інше бачення, а отже, перевіряти гіпотезу.

Методичний експеримент уточнює передбачувану логіку проведення дослідження (діагностики), перевіряє методичний апарат психодіагностики. У задачі методичного експерименту входить валідизація тестів, перевірка їх на достовірність і надійність, стандартизація методичного інструментарію. Методичний експеримент відпрацьовує нормативні дані, критерії для порівняння популяційних вибірок, патологічних відхилень, професіографічних номіналів і т. ін.

У проведенні будь-якого типу обстеження (експерименту, діагностики) істотну роль відіграють тестові завдання. З одного боку, складність, з іншого боку — технологічність тестового завдання в кінцевому підсумку визначать одержання діагностичних матеріалів.

Проводячи обстеження, варто мати на увазі, що складність експериментально-психологічних завдань (задач) безпосередньо впливає на мотивацію випробовуваних. При пониженій складності задач випробовуваний не виявляє до них інтересу й або слабко включається в обстеження, або відмовляється від нього взагалі. При завищеній складності задач випробовуваний недостатньо глибоко включається в обстеження, під будь-яким приводом ухиляється від роботи, вважаючи завдання надуманими, такими, що не заслуговують уваги. Не випадково в психодіагностиці прийнято використовувати як прості, так і складні завдання, адресно орієнтуючи їх з урахуванням рівня підготовленості й ерудиції випробовуваних. Навіть в одному тесті ускладнення завдань дозволяє випробовуваним поступово включатися в роботу. Крім принципів складності й адаптивності до тестових завдань пред'являються й інші вимоги, що мають як процесуальне, так і змістовне значення:

1. Непрогностичність і неочевидність рішень. Якщо завдання такі, що на них усі будуть давати однакові відповіді, то такий стимульний матеріал непридатний для використання у якості тестового завдання. Завдання повинні бути своєрідними і специфічними щодо рішень.

2. Індеферентність результатів і оцінок. Якщо в опитувальнику чи діагностичній бесіді приводяться твердження байдужі для людини або оцінні, які вішають "ярлики", то й опитувальник, і така бесіда непридатні для використання у якості тестових. Підбираються такі тестові завдання, які будуть значимі для особистості випробовуваного, цікаві, але не будуть образливими й оцінними. За рідкісним винятком запитують самооцінки — це допускається.

3. Уникнення підігріванням та очікуванням експериментатора. Формулювання і стимульні задачі, "провокаційні" запитання, що свідомо працювали б на гіпотезу, на абсолютне й однозначне її підтвердження, з тестових завдань повинні бути виключені.

Якщо мова йде про діагностичні тести інформаційного і дослідницького призначення, то задачі (стимульні завдання), не повинні "працювати" ні на кого — ні на експериментатора, ні на випробовуваного, а виконувати строго індикативну роль.

Інша справа психокорекційні завдання: вони можуть бути і навчальними, і контрольними, і "прицільно", адресно орієнтованими. Вони виводять на запрограмований результат чи результуючу дію. Психологічна практика допускає сполучення в одній методиці діагностичної і психокорекційної спрямованості задач. У кожному твердженні будь-якого опитувальника можна знайти і запитання, і деяку підказку, вказівку, і просто звертання уваги на визначену форму дії, вчинку, рішення, про які людина спеціально зазвичай не задумується.

Перемінна тестового завдання залежить також і від того, у якій вимірювальній системі даних здійснюється діагностика — L-, Q-чи Т-даних [37].

L--дані — це діагностичні відомості, отримані шляхом реєстрації реальної поведінки людини в повсякденному житті. Безперечно, було б ідеально мати повний і докладний опис способу життя випробовуваного, однак на практиці це не здійснено. У кращому випадку вдається одержати інформацію про окремі періоди чи аспекти життя людини, наприклад, скільки разів учень правильно відповідав на запитання по математиці, скільки разів порушував дисципліну, звертався до лікаря і т.д. Тому найчастіше L-дані одержують шляхом формалізації оцінок експертів, що спостерігають за поведінкою випробовуваного у визначених ситуаціях протягом деякого періоду часу.

З L-даних, як правило, розпочинають дослідження проблеми. L-дані вигідно відрізняються тим, що усі види поведінки в них представлені мовними формами, а це дозволяє легко розуміти й інтерпретувати досліджувані явища. Однак таке використання L-даних не завжди досить інформативне, оскільки зовнішні оцінки не є адекватною мірою внутрішнього психічного життя людини. Сприйняття поведінки іншої людини завжди дещо видозмінюється оскільки залежить від світосприйняття та особливостей особистості експерта. Оскільки різні експерти будуть давати різні оцінки, виникає проблема виміру надійності експертів.

Інша проблема, що виникає у цьому випадку — підвищення надійності зовнішніх оцінок за рахунок зняття систематичних помилок і упереджень. Систематичні упередження при зовнішніх оцінках можуть виникати внаслідок позитивного чи негативного відношення експерта до оцінюваного суб’єкта, а також через відмінності в досвіді, віці і статусі експерта й оцінюваного. Наприклад, поведінка учня буде представлена по-різному в оцінках батьків, вчителів і однолітків. До того ж, в експертних оцінках запобігають до різних підстав і схем опосередкування, використовують різні ситуації, моделі, а також суб'єктивні (що разюче відрізняється) засоби пізнання. Спотворення, внесені в психометрію означеним способом виміру, одержали назву інструментальних. У того самого експерта інструментальні упередження чи спотворення, ймовірніше всього, будуть і систематичними. У методиці експертних оцінок подібні артефакти є найбільш істотні.

З метою підвищення надійності L-даних у психодіагностиці розроблені і використовуються певні правила, що орієнтують безпосередній процес одержання експертних оцінок. Основні з них:

1. Оцінювані риси, якості чи властивості психіки повинні описуватися в термінах і поняттях поведінки, яка зовні спостерігається.

2. Експерти повинні мати можливість спостерігати за поведінкою оцінюваного лиця тривалий час.

3. Незалежних експертів повинно бути не менше дев'яти на одного оцінюваного.

4. Експертиза має здійснюватися не довільно, а у відповідності до заданої схеми. З досвіду діагностики відомо, що доцільно за один раз ранжувати випробовуваних тільки по одному критерію, одній властивості замість оцінювання одного випробовуваного відразу по набору всіх якостей чи властивостей. Іншими словами, експерт повинен упорядкувати групу випробовуваних по одній ознаці, наприклад, проранжувати 20 чоловік по якості товариськості, а не повністю надавати характеристику однієї людини по всіх досліджуваних якостях. Послідовний перебір якостей по всій вибірці маскує як істинну мету дослідження, так і особистість людини, яка у даному випадку цікавить дослідника конкретно. Тим самим забезпечується (у всякому разі підвищується) об'єктивність експертизи.

Q-дані являють собою діагностичну інформацію, отриману за допомогою різних опитувальників і методів самооцінок (самозвітів, шкалювання, граф-схем та ін.). Завдяки простоті конструкції і легкості одержання інформації Q-дані займають одне з центральних місць у сучасній психодіагностиці. Для одержання психодіагностичних вимірів у системі Q-даних існує велика кількість методик. Це тести Айзенка, Кеттела, ММРІ, усілякі методи шкалювання, проективні методи.

Як свідчить психодіагностична практика, Q-дані, так само як і L-дані, також піддаються дії інструментальних неточностей, хоча й меншою мірою. Причини неточностей психометричної системи Q-даних носять в основному пізнавальний і мотиваційний характер.

Пізнавальні спотворення пов'язані переважно з незнанням людьми самих себе, власної особистості, я-самості. Основними причинами таких спотворень є наступні:

• низький освітньо-культурний рівень і рівень загальної ерудиції;

• відсутність навичок інтроспекції (самоспостереження) і спеціальних знань психології чи хоча б елементарних уявлень про психічні явища;

• орієнтація на довільні еталони, завдяки яких звичайна людина порівнює себе з близьким оточенням і практично не використовує популяційних я-моделей (зіставлення з певним узагальненим представником однієї з собою національної етнокультури). На рівні повсякденної свідомості людина не тільки не знає цього, але і не задумується над такими "високими матеріями".

Таким чином, достовірність самозвітів залежить від самоорганізації і рівня освіченості випробовуваних.

Мотиваційні артефакти ще більш значимі в психодіагностичних вимірах, що здійснюються у системі Q-даних.

Різна мотивація випробовуваних може служити джерелом спотворення відповідей або у бік соціальної бажаності (дисиміляція), або у бік підкреслення своїх дефектів (агравація і симуляція). Це різні форми симуляції (від лат. simulatio — удавання) — зображення різних форм, специфічних станів чи їх симптомів людиною, якій вони не притаманні. Мотиваційні спотворення, у тому числі симуляція, дисиміляція й агравація, найчастіше носять свідомий характер і використовуються часто в корисливих цілях або носять несвідомий характер і обумовлені пізнавальними обмеженнями. Свідомі спотворення можуть привести до категоричного відмовлення від співробітництва, грубих помилок і зовсім випадкового характеру відповідей. Несвідомі спотворення піддаються корекції, управлінню, попередженню.

Існують дві різні точки зору на предмет мотиваційних спотворень.

Одні вчені (наприклад, Айзенк, Кронбах і Едвардс) вважають, що мотиваційні спотворення підривають довіру до системи Q-даних і приводять до недостовірності результатів вимірів. Отже, мотиваційні спотворення нівелюють усі психометричні показники— вони недостовірні, тому їх не можна використовувати. Це означає, що після попереднього зняття мотиваційних артефактів треба проводити ретестування.

Інші вчені (наприклад, Дігман, Кеттел і Хандлебі) стверджують, що мотиваційні спотворення, якщо вони усвідомлені, то вони пов'язані з конкретними рисами особистості, що необхідно враховувати. Зокрема, небажання відповідати відверто, коли відповіді спрямовуються у бік соціальної бажаності, то вони, скоріш, надходять від таких особистісних рис, як тривожність, стриманість, конформність. З власного досвіду автора в практичній психодіагностиці випливає також, що подібна інформація являє собою визначену діагностичну цінність і зневажати нею не можна.

Експериментально встановлено, що спотворення і неточності в Q-даних виникають не тільки внаслідок особистісних проявів, але й у результаті рольових позицій, психічних станів, потребово-ціннісних орієнтації випробовуваного на момент обстеження. Для того щоб підвищити довіру до системи Q-даних, експерт повинен враховувати можливі спотворення ситуативно-рольового характеру, що математично коректується константами середньої помилки. Яка може появлятися під час організації і проведення психодіагностичного обстеження.

T-дані — це психодіагностичні матеріали, які одержують в результаті об'єктивного виміру різних форм прояву психіки (вербальних, невербальних, соціальних, індивідуальних та ін.) без запобігання до самооцінок і експертних оцінок. Їх одержують за участі необхідного об'єктивно-вимірювального інструментарію, коли створюються спеціальні мікроситуації, які сприяють прояву і фіксації досліджуваних властивостей психіки. Як окремий випадок Т-даних можна розглядати лабораторний експеримент.

У цьому випадку об'єктивність тестів досягається за рахунок:

• одержання оцінок по реакціях випробовуваного;

• ретушировки як справжньої мети дослідження, так і її процедури;

• зменшення помилок, внесених у тестову діагностику експериментатором (формалізація процедур обстеження й інтерпретації, комп'ютеризація діагностики, фіксація фізіологічних корелятів психіки та ін.).

З метою забезпечення об'єктивності T-даних звичайно використовують визначені прийоми і принципи. Розглянемо їх у зв’язку з технологіями психодіагностичних процедур.