Тема 3. Роль людини у суспільновідтворювальному процесі та сучасних міжнародних економічних відносинах
3.1. Методичні поради до вивчення теми
Головне місце у продуктивних силах сучасного суспільства відводиться виробникам знань. Це пояснюється насамперед тим, що на правах власності сучасні робітники володіють такими визначальними для теперішнього етапу економічного розвитку «засобами виробництва», як інтелект та знання, а також ініціативою, особистим досвідом та ін. З іншого боку, місце виробників знань у нових умовах відтворювального процесу визначається тим, що вони утримувачі унікального ресурсу, який є основою для створення багатства. Це змінює традиційний погляд на жорстке розмежування праці як первинного фактора виробництва та капіталу як фактора похідного.
Взагалі будь-який соціально адаптований індивід володіє певними ресурсами і тим багатством у вигляді людського (інтелектуального, інтелектуально-креативного) капіталу, який міститься у ньому самому. У системі здійснення інвестицій, якщо її розглядати на рівні індивіду, важливу роль відіграє взаємність впливів, що існує між різними видами капіталу, які знаходяться у розпорядженні суб’єкта. Відбувається так звана конвертація, коли інвестиції, зроблені в один із видів капіталу, зумовлюють зміни іншого. При певному спрощенні ситуації, тобто за умови зведення всіх видів надбання, якими володіє людина, до двох угрупувань – (а) матеріально-речовий капітал, (б) людський – можна цілком наочно спостерігати процеси їх взаємного впливу (рис. 3.1).
Рис. 3.1 Інвестиційні потоки при формуванні інтелектуального капіталу індивіда
Утворення зазначених видів капіталу (людського та матеріально-речового) може відбуватися як шляхом прямих (у розумінні безпосередньо здійснених за адресною визначеністю) інвестицій, так і опосередкованих, що відбуваються внаслідок обопільного впливу та можливості конвертації капіталів. Спрямування інвестиційних потоків при формуванні інтелектуального капіталу, а також креативного компоненту інтелектуального запасу індивіда має ту відмінність, що такі інвестиції є лише опосередкованими. Такий механізм схожий на крос-інвестиції, що здійснюються через відповідні вкладення у людський капітал (в освіту, культуру людини тощо), а також у матеріально-речовий капітал (у матеріальні носії інформації – книги, програмні продукти, комп’ютерну техніку тощо). Як правило, формування інтелектуально-креативного капіталу індивіда відбувається одночасно і через людський капітал, і через речовий.
Виділяючи провідну роль інвестицій у людський капітал та розглядаючи це як одну з головних умов розвитку інтелектуальних здібностей індивіда, необхідно відзначити, що такі інвестиції можуть бути ендогенного та екзогенного походження. Ендогенні інвестиції здійснюються безпосередньо індивідом. Екзогенні – це капіталовкладення, що зроблені за рахунок коштів держави, спеціальних фондів, господарюючих суб’єктів, родини та ін. Фінансування із зовнішніх джерел здійснюються за згодою індивіда, але остаточний вибір, як правило, завжди за власником інвестиційних коштів.
Важливо зазначити, що сам факт фінансування потреб індивіда щодо набуття освіти, отримання необхідної інформації тощо автоматично не веде до формування інтелектуального капіталу в користувача такими інвестиціями. Позитивний результат досягається тільки тоді, коли в індивіда виникає, по-перше, бажання, а по-друге, вміння скористатися інвестиціями.
Якщо інвестором при створенні інтелектуального (інтелектуально-креативного) капіталу є сам індивід, то збалансування потреб і можливостей знаходиться лише в його компетенції. Найбільш поширеними є такі ситуації: (а) якщо індивід має природні здібності, схильність до творчості та самореалізації, то цілеспрямоване формування людського капіталу за рахунок інвестицій, безумовно, принесе позитивний результат і у вигляді сформованого інтелектуального капіталу; (б) якщо є лише бажання реалізувати себе у творчості, без наявності здатності до творення, витрати індивіда будуть марними; (в) якщо відсутні ендогенні інвестиції, то можливість людини реалізувати себе у певному виді творчості та сформувати інтелектуально-креативний капітал, придатний для використання, як правило, суттєво ускладнюється.
Екзогенні інвестиції, як і ендогенні, є націленими на перетворення творчих здібностей людини на капітал. Проте для екзогенних інвестицій властивий більший ступінь ризику – з причини відсутності повної визначеності інтересів, бажань і можливостей сторін, а також непередбаченості результату очікувань. Якщо інтереси сторін («інвестиційного донора» і «інвестиційного реципієнта») співпадають і при цьому у суб’єкта (а) є природні інтелектуальні здібності і він (б) сприяє їхньому розвитку – результат зроблених капіталовкладень буде найбільш оптимальним а саме: суспільство отримає працівника певної галузі з високим ступенем творчої віддачі, результати діяльності якого будуть об’єктивовані у вигляді новітніх знань та матеріально-речових інновацій. Якщо ж позитивно орієнтований інтерес інвестора не співпадає з інтересом іншої сторони або людина неспроможна скористатися інвестиціями (сформувати себе як професіонала і розвинути свої творчі здібності) – зроблені витрати не виправдаються, оскільки індивід так і не стане продуцентом новацій. Випадки, коли індивід певним чином проявляє свої можливості та бажання щодо творчої праці, але не має змоги зробити належні інвестиції сам і не отримує їх зовні, мають характер соціальних проблем. Причини їх виникнення, як правило, зумовлені устроєм соціуму, громадсько-політичним порядком у країні та можливостями, які надає рівень суспільного відтворення, що склався.
Існує модель оптимальних інвестицій у людський капітал, розроблена Г. Беккером, згідно з якою загальний дохід від інвестицій у людський капітал залежить від обсягу зроблених вкладень та норм їх віддачі. Г. Беккер також відзначав: чим раніше будуть здійснені інвестиції, тим більший дохід вони принесуть у майбутньому.
З активів, які має людина, найкраще оцінюванню піддається інтелектуальний капітал – на підставі того, що у його формуванні визначальну роль відіграє освіта. Інвестиції, спрямовані на отримання освіти, легше піддаються обчисленню порівняно з іншими формами капіталовкладень у людину. Дохід від вищої освіти обчислюється як різниця між заробітками тих працівників, які закінчили коледж, і заробітками, що їх за життя отримують працівники, які здобули освіту лише в середній школі, а норма віддачі розглядається як аналог норми прибутку і є регулятором розподілу інвестицій між різними типами та рівнями освіти.
Згідно з теорією людського капіталу, заробітну плату працівника можна представити як таку, що складається з двох частин: першою є ті грошові надходження, які він може отримати взагалі не маючи освіти; друга – це дохід на освітні інвестиції. Витрати у вигляді капіталовкладень також утворюються з двох компонентів: прямі витрати, які дорівнюють вартості навчання, та непрямі – втрачені можливості, які дорівнюють доходам, що їх може отримати індивід під час набуття освіти. Внутрішньою нормою віддачі вважається така ставка дисконту, за якої приведені величини вигод та витрат, пов’язаних з освітою, стають рівними.
Інвестиції у людський капітал можуть здійснюватися фірмами, зацікавленими у підвищенні своєї конкурентоспроможності та результативності бізнесу. Сучасний досвід організації та стимулювання праці є нагромадженням достатньої кількості прикладів, які відображають процеси підвищення кваліфікаційного рівня або навчання на робочому місці. За деякими джерелами інформації, у розвинених країнах загальний обсяг інвестицій у підготовку на виробництві є порівнянним із обсягом інвестицій у формальну освіту.
З позицій пріоритетів суспільного відтворення інтелектуальний капітал людини та закладений у ньому творчий компонент набувають усе більшої цінності. У країнах, які є економічними лідерами, на професії з переважанням інтелектуальної праці припадає основний приріст зайнятості: 85 % – у США, 89 % – у Великій Британії, 90 % – в Японії. Серед таких професій – інтелектуальних за характером праці – професійна діяльність науковця є найбільш передовою. Тому окремого розгляду потребують проблеми здійснення інвестицій в інтелектуальний капітал науковця та утворення доходів від використання такого капіталу індивідом.
Праця в науці, як і в матеріальній сфері, є суспільною. Це знаходить свій вияв у розвитку спеціалізації та кооперування і пов’язаних із ними процесів диференціації та інтеграції наукового знання, які, як об’єктивні форми розвитку науки, сприяють більш ефективному проведенню досліджень. Разом з цим, наукова пізнавальна діяльність має відмінності від звичайної самостійної предметно-практичної діяльності людини. Вони зумовлюються насамперед типом завдань, що вирішуються, характером і змістом здобутого знання, а також способом його отримання.
Завдання, які підлягають вирішенню в процесі пізнавальної наукової, діяльності – евристичні за своєю головною сутністю, – це пошукові завдання і полягають вони в установленні нових істин, невідомих до цього. В основі продуктивної розумової діяльності, яка веде до наукових відкриттів, знаходиться особистісний інноваційний потенціал виробника наукових знань, його індивідуальна креативність. Ініціювання інновацій є генетичною функцією наукової праці.
Творчі властивості людини можуть проявлятись (1) як талант до продукування власних ідей та (2) як здатність розвинути оригінальні ідеї, висунуті іншими. Виходячи з цього, суб’єктів поділяють на групи. Відповідно: (1) особи з первинною творчою здатністю, або «творці ідей», (2) особи із вторинною творчою здатністю, або «творці-інтерпретатори» чи «творці-реалізатори». Ця класифікація є предметно орієнтованою, такою, що дозволяє враховувати відмінності наукової творчості у людей, зайнятих у сфері науки професійно. Разом з цим, необхідно зазначити і той факт, що людина, яка здійснює плідну наукову діяльність у вигляді створення власних ідей, так само ефективно здатна підійти і до розвитку існуючих.
Приймаючи рішення щодо інвестицій, пов’язаних із науковими дослідженнями, науковець оцінює ступінь ризику. Небезпека того, що зроблені інвестиції можуть не повною мірою виправдати себе або взагалі виявитися марними, супроводжує процеси і виробництва наукових знань, і просування знань у науковому полі. Щодо першого, головний вид ризику – це одержання негативного результату стосовно предмета дослідження, щодо другого – це невизнання у професійному середовищі дійсно новим науковим знанням інтелектуального продукту, представленого науковцем.
Витрати, пов’язані безпосередньо зі створенням продукту наукової діяльності (ідеї), можна розглядати як прямі, ті ж, що виникають унаслідок просування готової наукової продукції та пов’язані з визнанням створеного продукту дійсно науковим, а продуцента, який його створив, – авторитетним, розцінювати як додаткові витрати суміжного процесу.
У системі господарських відносин унаслідок «живої» розумової праці, що є унікальним механізмом, за допомогою якого людина видобуває нові знання з природи свого таланту та через багатократне примноження минулої праці (більш точно її інтелектуальної частини відображеної у складі виробничого капіталу), утворюється додана вартість. Згідно з теоретико-методологічними ознаками, цей процес цілком підпадає під характеристику рентних відносин. У сучасних корпораціях 60 % вартості товару утворюється як інтелектуальна рентоутворююча складова; до товарів, що містять у вартості найбільшу частку ренти, відносяться комп’ютерна техніка, автомобілі, носії інформації (CD, DVD) тощо (табл. 3.1).
Таблиця 3.1