Інструментальний фольклор та народні інструменти.

Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг, трембіта, кора,луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін.

Під час молитов в побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру.

В часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України.

Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки,бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.

Партесний спів як вершина української барокової музики. Одним із найважливіших чинників настання в Україні Нового часу, а разом з ним епохи Бароко, була переорієнтація зовнішньокультурних зв’язків з Візантії, яка на той час вже була завойована турками, на Західну Європу. Така переорієнтація відбулася і у музиці – в богослужбову практику впроваджується багатоголосий спів західноєвропейського зразка.

Парте́сний спів (з лат. partes — «частини», «партії», «голоси») — вид української багатоголосної церковної музики, що виник в Україні на початку 17 століття; найвище досягнення української професійної музики доби Бароко. Створення партесної музики і півтора столітній період її життя - це найбільш самобутній і такий, що багато в чому визначив подальші шляхи розвитку української музики.

Кількість голосів (партій) коливалась від 3 до 12, в окремих випадках досягала 48. Кожна партія виконувалась невеликою кількістю співаків, здебільшого по 1-2 на партію. Виконавцями партесної музики були хлопчики, яких спеціально навчали, та дорослі професійні співці. Залучення жіночих голосів до виконання не практикувалось.

Партесний спів виник у контексті полеміки між православною та католицькою церквами в Україні на межі 16-17 століть. У боротьбі за прихильність прихожан православне богослужіння з його аскетичною монодією знаменного розспіву починало програвати порівняно з пишним католицьким богослужінням, де використовувався багатоголосний хор та орган. У православних церквах України почали використовувати багатоголосний спів, по-своєму переосмисливши здобутки західноєвропейської хорової та інструментальної музики.

Ініціаторами розробки такого співу були православні братства, що відкривали школи при монастирях, вводили вивчення партесного співу. Перша згадка про таке навчання пов'язана зі Львівським братством і датується 1590-ми роками.

Партесний спів прийшов на зміну одноголосному знаменному співу. Офіційно партесний спів дозволений в храмах із 1668 року за згодою східних патріархів.

У Росії партесний спів почав поширюватись після приєднання України у 1654 році. Поширювався він шляхом копіювання українських рукописів і запрошення співаків до Росії, що відбувалось у контексті загальної «європеїзації» російського суспільства.

На ранньому етапі розвитку партесної музики її творці, очевидно, отримували освіту за кордоном, в західних навчальних закладах. А загалом в тогочасній Україні існувала розвинена система музичної освіти і більшість співців і композиторів отримували освіту тут. Осередками музичної освіти були братства, монастирі, згодом колегіуми та Києво-Могилянська академія. Слід відзначити тодішній синкретизм виконавської, навчальної та композиторської практики. Композитори незмінно були і керівниками капел, і викладачами. Виконавці одночасно навчалися, а навчання велося саме там, де були виконавські колективи. Тобто, навчання, теорія і практика були невіддільними. Яскравим свідченням такої єдності є «Мусікійська граматика» М. Дилецького – одночасно посібник з теорії музики, з теорії композиції, який також містить чимало вказівок на особливості виконавської практики.

Основним композиційним принципом відомих на цей час українських партесних творів є принцип концерту – тобто, змагання окремих груп хору.

Творчість А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського.  

В історії української культури ІІ половину ХУІІІ ст. називають "золотим віком" української музики. У цей період класичних вершин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських композиторів Максима Березовського, Артема Веделя і Дмитра Бортнянського.

Основоположником жанру духовного хорового концерту циклічної структури в українській музиці був Максим Березовський (1745-1770.)

Хорова спадщина композитора охоплює концерти, літургії та інші твори. 4 ч.з літургії «Вірую», стала одним з найпопулярніших церковних творів.

Справжньою перлиною духовної музики є драматично-трагедійний концерт «Не отвержи мене во время старости». Новаторство цього твору полягає в зіставленні 4 частин циклу, ансамблевому та хоровому виконанні. Глибокий зміст тексту розповідає про життя і смерть, цінності людського буття, ніби перегукуються із сповненою трагізму біографією митця. Творчість М.Березовського, що поєднала традиції італійської музики з елементами мелодики українських пісень.

Артемій Ведель (1767-1808)- композитор, хоровий диригент, співак, скрипаль - увійшов в історію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хорову музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Багато його творів не дійшли до наших днів. Нам відомо близько 30 хорових концертів, серед них – «Доколе. Господи…», а також частини з «Літургії», «Всеношна», «Покаянне тріо».

Діапазон концертів А Веделя – від скорботних до урочисто величальних. Його музика вирізняється експресивністю мелодики, втіленням української пісенно-романсової лірики.

У творчості Дмитра Бортнянського (1751-1825) поєднались найновіші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями. В історію світової культури Д.Бортнянський ввійшов як реформатор церковного співу. Він створив понад 100 хорових творів – святково-урочистих, скорботно-елегійних… Серед них – 2 літургії, концерти для хорів (4,8 голосних). Стилеві майстра притаманні інтонаційне багатство, оригінальність прийомів поліфонічного письма, стрункість форми.

На основі народно-пісенних і кантових традицій в 18 — початку 19 ст. поширюється пісня-романс на вірші різних поетів. Один з перших її авторів — Г. С. Сковорода ввів у пісенний жанр світську, філософську й ліричну тематику.