8

Тема 1: утвердження християнства на українських землях в і-х ст.

ПЛАН.

1. Утвердження християнства у Криму, Північному Причорномор’ї та Подніпров’ї у І-VІІІ ст.

2. Християнство в Русі до Володимира Святославовича ІХ-Х ст.

3. Причини запровадження християнства державною релігією у Давньоруській державі.

4. Володимир Великий – хреститель Русі. Охрещення русичів.

5. Історичне значення запровадження християнства в Давньоруській державі.

Рекомендована література:

Історія України в особах IX - XVIII ст. - К., 1993.

Історія України: нове бачення. — К., 1996. - Т. 1-2.

Котляр М.Ф., Кульчицький С.В. Довідник з історії України. - К., 1996.

Крип’якевич І. Історія України. - Львів, 1990.

Малий словник історії України. - К., 1997.

Полонська-Василенко Н. Історія України. - К., 1992. - Т.2.

Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1992.

Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття. - К., 1997.

Баран В.Д. Давні слов’яни. - К., 1998. - Україна крізь віки. - Т.3.

Брайчевський М.Ю. Походження Русі. - К., 1963.

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1989.

Введение христианства на Руси. - М., 1987.

Древнерусские княжества Х-ХІІІ вв. - М., 1975.

Залізняк Л.Л. Первісна історія України. - К., 1999.

Котляр Н.Ф., Смолий В.А. История в жизнеописаниях. - К., 1990.

Кузьмин А. Падение Перуна. Становление христианства на Руси. - М., 1988.

Лабунька М. Релігійні центри та їх місії до Києва та Київської Русі: від Ольги до Володимира //Записки наукового товариства ім. Т.Шевченка. (Далі: ЗНТШ) Том ССХХV. Праці історико-філософської секції. - Львів, 1993.

Повість врем’яних літ. Літопис (За Іпатським списком). - К., 1990.

Попович М. Культура України. - К., 1998.

Пріцак О. Коли і де хрестилася Ольга // ЗНТШ. - Том ССХХV. - Праці історично-філософської секції. - Львів, 1993.

Русское православие. Вехи истории. - М., 1989.

Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. - М., 1982.

Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. - К., 1998. - (Україна крізь віки. - Т.4).

Толочко П.П. Древняя Русь. - К., 1987.

Толочко П.П. Історичні портрети. Із історії давньоруської і європейської політики Х-ХІІ ст. - К., 1990.

1. Утвердження християнства у Криму, Північному Причорномор’ї та Подніпров’ї у і-vііі ст.

Утвердження християнства на наших землях пройшло дві важ­ливі стадії:

1). проникнення християн­ських ідей і цінностей на українські землі;

2). утвердження християнства державною релігією Русі та створення власної митрополії.

Історична генеза християнства знайшла відобра­ження в досить численних письмових джерелах цього періоду, їх можна поділити на вітчизняні й іноземні, а за місцем виникнення – на візантійські, болгарські, західноєвропейські, мусульманські, іудейські та русь­кі. Більшість з них дійшла до нас або у вигляді спис­ків (тобто копій з первинних текстів), або у вигляді редакцій (оброблених історичних творів) і зовсім рідко – в оригіналах.

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці від­носять твори теоретиків київського християнства: "Сло­во про Закон і Благодать" митрополита Іларіона (? - бл. 1053 рр.), "Послання до смоленського пресвітера Фоми" наступного митрополита-русича Климента Смолятича (? - 1154 рр.), "Послання до братії" Луки Жидяти (? - 1059 рр.), "Пам'ять і похвалу Володи­мирові" Якова Мніха (XI ст.), "Ізборник 1076 року" дяка Івана (XI ст.), "Повість временних літ" і "Житіє Феодосія Печерського" Нестора (бл. 1056 - після 1113 рр.), проповіді Кирила Туровського (між 1130- 1140- напр. XII ст.), "Моління" Данила Заточника (кін. XII - поч. XIII ст.), "Києво-Печерський патерик" та інші. Автори цих творів – вихідці з духовенс­тва, найосвіченішої (після князівської знаті) частини руського суспільства, - намагалися пропагува­ти християнство не як знання істини, а як "життя в істині", тобто такий спосіб світобачення, який у до­слідницькій літературі здобув назву "софійно-гуманістичний" і ґрунтувався на солідній платонівсько-візантійській філософській традиції. На відміну від іншої європейської традиції –аристотелівсько-епістемного світобачення, що заклала підвалини май­бутніх метафізично-раціоналістичних пошуків істини, «софійне» світобачення, на думку теоретиків русь­кого християнства, було найбільш прийнятним києво-руській ментальності насамперед тому, що орієнтувало­ся на людину «як міру всіх речей», на пошуки правди.

Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені житіями святих (Георгія Амастридського, Костянтина Філософа, Стефана Сурожського), енциклікою патріарха Фотія (бл. 810 - після 890 рр.), творами Прокопія Кесарійського (бл. 500 - після 565 рр.), Костянтина Багрянородного (912- 959 рр.), візантійськими хроніками Продовжувача Феофана, Зонара, Псевдо-Симеона Логофета, Продов­жувача Георгія Амартола, Скіліци-Кедріна, пові­домленнями західноєвропейських авторів (архієпископа Бруно (974-1009 рр.), Тітмара Мерзебурзького (975- 1018рр.), Гельмольда (1125-1177 рр.), краківського єпископа Матвія.(XII ст.), скандинавською сагою про Олава Трюггвасона, історико-географічними описами земель арабськими мандрівниками і купцями Яхьї Антіохійського (поч. XI ст.), Ібн-Фодлана (кін. ГХ - поч. X ст.), Ал-Масуді (кін. 956 р.), Ібн-Русте та ін. За специфікою і способом відображення мину­лого – це розповідні джерела: літописи, хроніки, описи мандрівок, повідомлення очевидців, оповіді про життя святих. Найдавніші їх свідчення про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, стосуються пізньоантичних міст Північного Причорно­мор'я, які ще в перші століття нової ери стали зосере­дженням найбільших вогнищ християнства.

На початку нашої ери апостол Андрій Первозванний починає поширювати християнство теренами Східної Європи. Його кафедра місти­лася в Синопі і була апостольським осередком, най­ближче розташованим і пов'язаним торгівлею з північноморськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у "Повісті временних літ", про те, що пер­ший благовіст Христової віри приніс на землі Русі апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благо­словив пагорби, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору і віщував міс­ту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє.

Іншим місіонером на укра­їнських землях був учень апостола Петра римський папа Климент IV (88-97 рр.). Наприкінці І ст. н. е. його, як опозиціонера до офі­ційної релігії Риму, було заслано до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду хрис­тиянського віровчення. Після того, як з якорем на шиї Климента кинули в море, хвилі прибили тіло не­біжчика до берега, а його учні поховали останки на одному з острівців. У 861 р., мандруючи з церковно-політичною місією і пропагуючи Біблію серед словянських племен, у Херсонесі зупинилися відомі слов'янські пропо­відники вчення Христа – Костянтин (Кирило) (827-869 рр.) та Мефодій (815-885 рр.). Розшукавши по­ховання Климента, вони заклали на тому місці церкву св. Климента.

Повертаючись у 867 р. до Моравії, слов'янські першовчителі взяли з собою частинку мощів св. Кли­мента, щоб представити їх у Римі і Константинополі. У Константинополі прибічником вчення св. Климента став імператор Василь Македонянин (867-886 рр.). На честь Климента була побудована каплиця, розпис якої відображає причетність Кирила і Мефодія до поширення цього культу.

Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло перевезення в спеціальній раці у 988 р. князем Володимиром з Корсуня (Херсонесу) до Києва його глави, а та­кож мощей його учня Фіва. Згодом у Києві було возведено храм во ім’я святого. Автор «Слова», виголошеного на честь цієї церкви, вважав св. Климента «основним святим Церкви Христової і заступником землі Руської».

Тітмар Мерзебурзький, побувавши у Києві 1017 р., писав, що головна тамте­шня церква зветься храмом св. Климента. А Роже Шалонському (XI ст.) було дано завдання перевірити, чи дійсно Київ є власником мощів святого. Приїхав­ши 1048 р. до Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.) сва­тати його доньку Ганну (1024-1075 рр.), майбутню королеву Франції, він підтвердив ці відомості, засвід­чивши, що св. Климент користується у Києві глибокою повагою.

Історія духовного життя пізньоантичних міст Північного Причорномор'я дає змогу простежити подальше розповсюдження християнства. Грецький поліс Західного Причорномор'я – Херсонес та інші міста-колонії сходу, Боспорське царство пройшли двома різни­ми  шляхами до сприйняття  християнської  істини. У Боспорському царстві спостерігалося жадібне шукання нових істин, тому християнство тут закріплюється і вкорінюється раніше. У Херсонесі згодом відновлюється античні культи, а християніза­ція відсувається на певний час.

У II-III ст. в боспорських містах – Пантикапеї, Танаїсі, Фанагорії, Кіммерику, Ілураті значно зростає інтерес до християнства. Це підтверджується численними  епіграфічними  та  археоло­гічними фактами. На знайдених стелах є свідчення про діяль­ність у Боспорському царстві хрестиянських товариств – синодів.   Чи­сленні написи членів синодів виявлено серед над­гробків на стародавніх цвинтарях Керчі. На одній з могил невідомого нам Евтропія, на прямокутній плиті вибито хрест з роз­ширеними кінцями і дату встановлення меморіальної плити - 601 р. за боспорським літочисленням, що відповідає 304 р. від Різдва Христова. Ця знахідка є унікальною і цікавою не лише тим, що є найдавні­шою датованою християнською пам'яткою Боспору та Північного Причорномор'я. Певно, вона є найранішою датованою християнською пам'яткою на українських землях.

Якщо історія Боспорського царства дає нам зра­зок того, як саме з'явилися й формувалися християн­ські ідеї, то історія християнства у Херсонесі невідді­льна від церковної історії, від історії перетворення християнства на державну релігію Римської імперії. Навіть перші відомості про херсонеських християн ми знаходимо не в похованнях членів релігійних громад, як то було у Боспорі, а в церковних джерелах, житі­ях святих і мучеників. За свідченням «Житій єписко­пів херсонеських», появу християнства в цьому регіо­ні слід датувати кінцем III - початком IV ст., коли почала існувати невелика християнська община, члени якої зазна­ли переслідувань з боку «численніших еллінів».

Цілеспрямований   процес   христи­янізації цієї частини сучасної України розпочався у другій половині IV – перших десятиріччях V ст. Однак широка християнізація населення Херсонесу розпо­чалася тільки у VI-VII ст. і була пов'язана з актив­ним  запровадженням   християнства  візантійськими імператорами.

Християнізація, розпочавшись у причор­номорських містах, у III-IV ст. розповсюджується на північ, у європейську частину тодішньої Сарматії. Тертулліан (бл. 160 – після 220 рр.) пише, що «покорилися Христу краї сарматів, даків, германців, скіфів». Це підтвер­джується й фактом участі у І Вселенському соборі (325 р.) «глави скіфського єпископату» (ім'я не назване) та єпископів – Кадма Боспорського, Філіпа Херсонеського, Феофіла Готського. Факт поширення християнства на північ від Чорного моря підтверджується також численними писемними джерелами, серед яких писання Філосторгія (IV ст.), Афанасія Александрійського (Великого) та ін. римських авторів.

Утворення Остготської держави надало новий по­штовх розповсюдженню християнства у південно-західній частині українських земель. Слов'янський світ зобов'язаний готам за поширення глаголиці, яку біль­шість дослідників називають «руськими письменами» (глаголиця виникла у IV ст.). Прибувши до Херсонесу у ІХ ст., Кирило знай­шов Євангеліє і Псалтир, писані цими «письменами».

Зазнавши наприкінці IV ст. спустошливого наше­стя гунів, готсько-антська конфедерація розпадається. Більш того, спадкоємець прославленого Ґерманаріха (?-375 рр.), намагаючись позбутися залежності від гунів, розпочав війну з антами. Врешті-решт він переміг, розіп'явши князя Божа з синами та 70 найбільш родовитими людьми. На боці антів ви­ступили гуни, але ціною такого союзу була повсюдна реставрація язичницьких вірувань. Формуються ок­ремі релігійні культи поганських богів – Перуна, Велеса та ін.

Одним з перших славет­них християн на наших землях у VI ст. був Діонісій Малий (Скіф), якого було взято в полон до Візантії, де зго­дом він уславився своєю мудрістю і став ігуменом монастиря. Йому належить звід таблиць пас­хальних циклів, що охоплювали період з 437 по 531 рр., а також звід канонів, декретів і со­борних актів, відомих під назвою «Діонісіана».

Наприкінці VI – на поч. VII ст. активізувалися слов'янські союзи племен, серед яких домінували поляни на чолі з князем Києм. Молоде державне об'єднання потрапило у сферу зовніш­ньополітичних інтересів Візантійської держави, де християнство було державною релігією. Разом з іншими «володарями антськими» Кий йде походами на Балкани і Подунав'я, засновуючи невеличкі князівства навколо окремих містечок-фортець – «градів». Кий здійснив візит до Константинополя (535 р.), який увінчався взаємовигідною угодою. Су­дячи з того, що Кий «велику честь» мав від імперато­ра, його було навернуто у християнство. Це підтверд­жується повідомленням Іоанна з Нікії, який свідчить, що Кий, якого візантійські джерела називали Кувратом, «був охрещений».

Однак хрещення Кия не по­значилося на процесах християнізації його спів­вітчизників, релігійні уподобання яких у цей час продовжували поступово еволюціонуватися від політеїстично-язич­ницьких культів до монотеїзму. Найімовірніше хре­щення Кия було його приватною справою, яка завдяки союзу з Візантією надавала князю можливість ней­тралізувати майбутні небезпеки з боку древлянського племінного союзу, який в цей час починає настирли­во просуватися на схід, а також загрозу навали во­йовничих авар.

Події, що відбулися після смерті Кия та його бра­тів, докорінно змінили етнополітичну ситуацію в ре­гіоні. Середнє Подніпров'я було завойоване і поді­лене між аварською і хозарською державами. У пер­шій половиш VII ст. перестає існувати полянське державне утворення і на тривалий час соціально-економічне та духовне життя південно-східних сло­в'ян визначається владою Хозарського каганату.

На початку свого політичного панування хозари надавали широку автономію як у сфері внутрішнього управління, так і у відправленні релігійних культів завойованих народів. На півдні сучасних українських земель існувала єдина церковна організа­ція, до якої дозволялося надсилати єпископів з Візан­тії, їхнім центром стало м. Дорос (Феодосія), якому підпорядковувалася Тмутараканська єпархія на Таманському півострові.

Хозарський період історії стародавнього Києва характеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій – іс­ламу та іудаїзму. В столиці Хозарського каганату Ітилі проводилися міжнародні богословські диспути пред­ставників трьох найвпливовіших релігій того часу, в у яких брали участь слов'янські першовчителі Кирило і Мефодій. У Києві поряд з християнською співіснува­ли ще дві великі релігійні общини – іудейська і му­сульманська.

Наприкінці VІІІ – на початку IX ст. християнська громада Києва збудувала перший храм – св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний. Існування в Хозарському каганаті сильної христи­янської общини надавало можливість Візантії поси­лювати свій вплив на південно-слов'янських землях, залежних від каганату. Однак впровадження на поча­тку IX ст. державної релігії в каганаті у формі іудаїзму призвело до фактичної ліквідації християнства на Подніпров’ї. Посилення тиску іудаїзму на християнство викликало відновлення язичницьких культів серед східних слов’ян.