Маскотерапія
Вы, может быть, должны судьбу благословлять
За то, что маску не хочу я снять.
Быть может, я стара, дурна… какую мину
Вы сделали бы мне.
Маска.
М.Ю. Лермонтов «Маскарад».
План:
Психологія маски.
Маска як інструмент психотерапевтичної роботи.
Методи і техніки маскотерапії.
Маскотерапія – однин з напрямів арт-терапії, який почав розвиватися у 40-вих рр. ХХ ст.
Засновником маскотерапії як психотерапевтичного методу є Г.Назлоян, який заснував інститут Маскотерапії у 90-х рр. ХХ ст. у Москві. Провідною ідеєю маскотерапії Г. Назлояна є діяльність дипломованого лікаря, який вільно володіє навичками та засобами образотворчого мистецтва. Така умова вимагає подвійного професіоналізму з боку психотерапевта, а тому заздалегідь обумовлює дефіцит фахівців і, відповідно, нерівний доступ до цієї послуги клієнтів або пацієнтів. Утім, ця ідея дала поштовх до розвитку інших форм маскотерапії. Так, у психологічну практику маскотерапію успішно адаптував С.Кравченко. У контексті різних соціально-психологічних досліджень у тій чи іншій мірі маска привертала увагу таких дослідників як П.Горностай, Ф.Зімбардо, В.Нікітін, О.Каяшева, Д.Фірман та ін. Наразі маскотерапія в різних її варіаціях успішно застосовується у всіх напрямках психотерапії, психолого-педагогічної і соціальної роботи. Разом з тим спостерігається дисонанс між теорій і практикою. Слід визнати, терапевтичний ефект мало залежить від теорії, якою керується фахівець, але для того, щоб знати в якому випадку яку технологію, методику, метод застосувати варто знати їх теоретичні аспекти.
Слово «маска» походить від латинського mascus, masca – «примара», «привід» або арабського maskharah – «блазень», «людина на маскараді».
Маска – важливий елемент культури багатьох народів кожного регіону світу, що виник приблизно 30 тис. років тому. Вона представляє собою накладку на обличчя, що надягається для конфіденційності або захисту обличчя, за своєю формою повторює людське обличчя і має прорізи для очей та носа і рота (але не завжди). Ідея маски архаїчних часів – скритість, схованка, створення образу іншого світу.
Створювалися маски для задоволення духовних запитів та бажань людства. Передусім вони застосовувалися у релігійно-магічних ритуалах, пов’язаних з тотемними, анімістичними уявленнями та культом предків. Маска є втіленням потойбічного світу, символом людської спроможності переходити в інші світи, заспокоювати духів, перевтілюватися в інші істоти. Маска – засіб і символ уходу в ірреальність, тому вона завжди вміщує елементи магії і небезпеки. Водночас її зворотній бік зберігає власні риси людини, що забезпечує повернення людини у реальність зі світу тіней та духів. Маска володіє унікальною можливістю перетворення, метаморфози, дива, тому є первинним продуктом винаходження та підтримки ідентичності, оскільки той, хто надів маску, нібито перетворювався в істоту, яку уособлює маска.
Як і більшість людських винаходів маска багатофункціональна, вона застосовувалася в ході ініціацій, для залякування та захисту, магічного впливу, забезпечення конфіденційності тощо. На сучасному етапі розвитку людства не втратила своєї актуальності: використовується на свята, у театрі, в якості декоративної прикраси, при висловлюванні соціальних протестів, у професійній діяльності (лікарі, хіміки, мікробіологи тощо), косметології, психотерапії та психокорекційній роботі.
Маска за своєю сутністю двоїста, амбівалентна: з одного боку зберігає таємницю, з іншого – знеособлює; водночас захищає і відчужує від зовнішнього світу; звільняє і разом з тим обмежує.
Маска є не лише предметом і атрибутом, який супроводжує людство протягом історії, а й формою взаємодії з зовнішнім світом. Людина – істота соціальна, життя у спільності передбачає виконання розмаїття ролей. Для виконання ролей у театрі життя люди одягають різні маски - сарказму, порадника, блазня тощо або образні, на кшталт «Робін Гуду», «милої дівчинки» тощо. Життя у соціумі накладає на людину його відбиток у вигляді впливу інших особистостей через ідентифікацію, копіювання, ототожнення та навчання і призводить до перевтілення із засвоєнням досвіду. Перевтілення є свого роду зміна масок.
Обличчя і тіло людина – складна психофізіологічна і символічна репрезентаційна система, що відображує сутність особистості і через яку вона взаємодіє зі світом. При спілкуванні людина не стільки слухає і вимовляє слова, скільки відслідковує невербальні сигнали: стан тіла, жести та міміку співрозмовника. Таким чином, складається цілісне сприйняття партнера з комунікації.
Обличчя – проекція психологічного стану і настрою людини, її минулого, сучасного та перспективи. На обличчі естампами часу відбита історія життя людини. Обличчя – це світ і пам'ять особистості, воно вміщує і відображує усі її таємниці, уособлює її глибину та багатогранність, унікальність і неповторність. Через зовнішність ми ведемо розмову зі світом і діалог із самим собою.
Вираз обличчя та міміка – важливий засіб передачі інформації. Міміку людина використовує як для виразності, підтвердження вимовленого, так і для маскування власних емоцій та почуттів. Маска забезпечує анонімність та пов’язані з нею переваги, звільняє від жорстких соціальних обмежень, на кшталт «повинен» і «зобов’язаний», необхідності відверто заявляти про свої справжні наміри, захищає від небажаних взаємин.
Довільно чи мимовільно по ходу життя людина змінює маски, іноді настільки часто, що цей процес стає звичним і вона сама не знає, ким вона є насправді. Є маски, що відображують позитивні риси особистості, є ті, що відображують негативні. Людина протягом життя має безліч масок, але важливо, щоб вони не плуталися.
Витоки масок обличчя особистості криються у ранньому дитинстві, коли дитина отримує перші заборони батьків на емоції та батьківські маніпуляції. Наприклад, «не плач, ти - чоловік», «терпи, ти – дівчинка, майбутня жінка», «розлючуватися неможна», «ображатися погано»; «якщо припиниш плакати – отримаєш цукерку», «будеш чемним – отримаєш бажане». Емоції ці все рівно виникають, але дитина вчиться їх маскувати та замінювати.
По мірі дорослішання тіло людини затискується соціальними умовностями та психічними травмами, що відкладає свій відбиток на її вигляд. Обличчя поступово перетворюється на певну презентаційну маску, що уособлює сукупність уявлень, якою має бути та чи інша особистість, але не ту, якою вона є насправді, бо у масці людина стає іншою, не тією особою, якою хоче бути, а тою, якою її робить маска. Людина настільки звикає до своєї презентаційної маски, що часто не розуміє, чому інші її сприймають не так, як їй хотілося б. Зі зворотного боку маски індивід сприймає її по-своєму і часто не уявляє який посил дає зовнішньому світу її зовнішній бік.
За своєю природою людина схильна ховати від себе та інших, те, що її більш за все непокоїть, лякає, навіює жах, тобто все те, що робить життя важким, нестерпним, що свідомо або несвідомо асоціюється зі стражданнями, пережитими у минулому. Так мінливості долі, досвід виживання у соціальних лабіринтах викарбовують нові маски, будівним матеріалом яких є тканини людських страждань, омертвілі шматочки душі та фантомні болі «бойових поранень» життєвих баталій.
Маска обличчя є відбитком характеру долі, формою захисту і водночас обмеження людини, оскільки не дозволяє будувати відкриті взаємини зі світом. Маска має реальну щільність, що розмежовує світ на два боки: світ для себе і світ для інших. Маска, що надто груба, скриває її носія від світу, тримає у пастці безособовості не дозволяє бути самим собою у світі соціальних відносин. Небезпека тонкої маски криється у незахищеності глибинного «Я» та внутрішнього життя у соціальних контактах, що також може призвести до втрати обличчя.
Знаходження і збереження обличчя відбувається у процесі пошуку ідентичності, свого місця у світі, що за Е.Еріксоном є одним з основних завдань розвитку на певному етапі становлення особистості. Тому зберегти обличчя для людини важливо, особливо у складних проблемних ситуаціях. Є навіть стійкі обороти у повсякденному мовленні, що засвідчують важливість збереженого обличчя та ролі маски – зберегти обличчя, вийти гідно із ситуації, виявити справжнє обличчя, скинути маску, вовк у шкірі вівці, розкрити нутро тощо.
Якщо раніше вважалося, що втрата обличчя – це талан психічно хворих людей, то наразі інформаційне суспільство та масова культура створюють нові виклики й актуалізують проблему безсуб’єктності. Сучасне суспільство, його ритм і стиль життя створюють умови соціальної мімікрії та деіндивідуації, які призводять до знеособлення, деперсоналізації особистості та втрати обличчя, коли індивід стає чужим для самого себе. Втрата обличчя проявляється у нерозумінні себе, своїх життєвих цілей і сенсу життя, призводить до викривленого сприйняття й усвідомлення себе і свого життя. Це стан відчуження особистості від самої себе, коли власна тілесна або духовна природа сприймається як частково або цілком втраченою. У крайніх формах виявлення феномену «втрати обличчя» індивід вважає себе іншою особистістю, навіть називає себе по-іншому, оскільки власне ім’я неприйнятне для нього. Або інша особистість заповнює всю свідомість людини і таким чином вона проживає не своє життя, а удаване, скопійоване зазвичай з особистості більш яскравої і темпоральні характеристики якого можуть не збігатися з реальним часом. У фіналі відбувається розрив адекватної взаємодії людини із самою собою та соціальним оточенням. Людина втрачає зв'язок зі своїми здібностями, через що втрачає конкурентоспроможність у всіх сферах життя: особистій, професійній, сімейній, суспільній тощо.
Маска у терапії застосовується, щоб допомогти клієнту дослідити власну особистість, виявити та інтегрувати відкинуті аспекти себе, отримати духовний розвиток через сакральне мистецтво, усвідомити можливості відпрацювання події, почуття або знайти баланс у складній ситуації. Метод маскотерапії покликаний знайти, відшукати та повернути істинне обличчя людині. Це сакральний метод психокорекційної роботи, що занурює людину у глибини підсвідомості, внаслідок чого відбувається перевід глибинних комплексів клієнта у неживу матерію маски. У ході цієї роботи відбувається корекція життєвого сценарію, відкидання небажаних емоцій, пошук власних внутрішніх ресурсів, самопізнання, інтеграція особистості та лікування психічних і психосоматичних розладів.
Маскотерапія відноситься не лише до психокорекційної і психотерапевтичної роботи, це ефективний психодіагностичний метод, що дозволяє вивчити життєвий шлях клієнта у діалозі з ним, з’ясувати емоційні стани людини, виявити скриті мотиви діяльності, визначити характер взаємин з оточуючим середовищем, виявити неусвідомлені мотиви і цілі особистості. Окрім того, це футурологічний метод, оскільки маска має феномен передбачення та угадування наперед.
Щоб досягти змін досить познайомитися клієнту зі своєю маскою, подивитися на неї з боку, тілесно відчути її на собі та узнати, як вона сприймається іншими. Маска дозволяє клієнту розібратися у самому собі, позбутися стереотипних ролей, побачити себе з боку та зазирнути у власну душу. Відкрити раніше не відомі або викривлені боки своєї особистості. Відшліфувати наявну систему знаків і відносин. Підсумок – чітке і реальне сприйняття світу і себе у ньому.
Через створення маски, форми, образу людина самоідентифікується, а разом з нею отримує здатність виходу з кризи та спроможність розв’язати проблемну ситуацію.
Задача фахівця – забезпечення відповідних соціально-психологічних умов, а саме: створити середовище, в якому відбувається емоційний спалах, переживання почуттів через творчість та занурення у власний внутрішній світ, внаслідок чого відновлюється зв'язок людини з її природою; надати допомогу, що спрямовує клієнта на подолання розриву адекватних взаємин з собою, людьми, матеріальним світом.
Маска як інструмент психотерапевтичної і психокорекційної роботи також багатофункціональна:
катарсистична – очищення, вивільнення негативних емоцій, звільнення від негативних станів;
регулятивна – зняття нервово-психічного напруження, регуляція психосоматичних процесів, моделювання позитивних психоемоційних станів [4];
комунікативна – корекція порушених комунікативних зв’язків, формування адекватної взаємодії із соціальним оточенням;
рефлексивна – занурення у внутрішній світ, самопізнання, корекція самооцінки, перегляд наявних цінностей;
мобілізаційна – інтеграція особистості, пошук внутрішніх ресурсів для розвитку або виходу з кризи;
футурологічна – з’ясування перспективи, шляху розвитку, вільного вибору дії.
Робота зі створення маски передбачає тріадну структуру взаємодії – консультант – клієнт – маска. Ірраціональність методу маски у тому, що невідомо, що саме є провідним агентом змін: творче саморозкриття клієнта у процесі роботи, вплив кольору, матеріалу або самої авторської маски чи навіювання з боку фахівця.
Парадоксальність терапії маски у тому, що одягання маски людиною призводить до свідомого обмеження свободи свого самовираження, але саме через зовнішнє самообмеження індивід досягає внутрішньої свободи, через обмеження простору самовираження відкриваються нові якості душі. У масці індивід звільняється від необхідності контролювати вираз свого обличчя: він належить самому собі, відпадає заданість тримати обличчя у відповідному форматі. Захист маскою дозволяє зосередитися на внутрішніх аспектах особистості. Разом з внутрішньою напругою зникає і зовнішня, м’язи обличчя розслаблюються, саме тому після зняття маски обличчя людини «омолоджується».
Феноменальність маскотерапії у тому, що маска приймає ту подобу, яка найбільш актуальна для особистості на даному етапі індивідуації, втілює собою саме те Альтер-Его, якого наразі не вистачає свідомості для досягнення цілісності та балансу.
Метод роботи з маскою спирається на структуру особистості К.Юнга, який виділив 5 пластів психіки: тваринний, загальнолюдський, родовий, сімейний, індивідуальний. Маска у процесі її опрацювання відіграє функцію провідника між різними пластами людської психіки та каталізатора з’єднання Персони і Тіні.
Сама структура маски представляє собою прошарки й ядро, що знайшло відображення у схемі 1, представленою Д.Фірман.
Схема 1. Карта Маски.
У процесі маскотерапії не лише виявляються та ліквідуються певні відхилення і розлади по всіх пластах психіки, але й повільно відшаровуються та відлущуються певні соціальні презентаційні маски. По мірі відшаровування прошарків маски, вказаних на схемі, поступово проясняється можливість створення близьких відносин, перегляд власних цінностей, пошук свободи тощо.
Маска як метод є водночас і мультіфінальним, і еквіфінальним, бо з одного боку, робота з нею в одній групі за однакових умов та ідентичних вимог призводить до різних результатів. Досвід свідчить, що одні клієнти знаходять свій істинний образ і маска стає для них важливим символом «Я», цінність якої неможна применшити і розтавання з якою рівноцінно втраті частини себе. Для інших – маска - це уособлення всього небажаного, невизнаного, неприйнятного у собі; того, що хочеться скинути з себе та забути і лише знищення якої дозволяє позбутися проблеми і вийти з кризи. Акт нищення маски – важливий ритуал ліквідації проблеми. Для цієї категорії клієнтів цінність не у самій масці, а у ритуалі її знищення. Для третіх – маска – символ зжитого непотребу душі, відлущення викоріненої проблеми. Цінності для них вона представляє ніякої, подальша доля маски їх не цікавить, саме вони потрапляють у лабораторну колекцію.
З іншого боку, еквіфінальність маскотерапії – у розмаїтті її видів і технік, починаючи з гриму та її малювання і закінчуючи пап’є-маше.
Серед масок прийнято виділяти такі її види:
звичні;
архетипічні;
маски-полярності;
рольові маски;
соціальні;
сценарні;
боді-арт.
За технікою виготовлення розділяються на:
готові;
мальовані;
пап’є-маше;
воскові та гіпсові;
колажі.
Сполучення з іншими методами психологічного впливу:
Метод маски прекрасно поєднується з техніками психосинтезу, символдрами, тілесно-орієнтованої терапії, драматерапії, бібліотерапії, музикотерапії тощо. Більш того, мультимодальний підхід збільшує результативність роботи.
Показання до маскотерапії:
кризові стани та втрати, розтавання;
психічні і психосоматичні розлади;
самопізнання, пошук власного ресурсу та самоактуалізація;
деперсоналізація та деіндивідуація особистості.
Методи і техніки маскотерапії: