2.2. Категорії оцінювачів (або хто таки оцінювачі?)

Рекомендації ЮНЕСКО вимагають /36 / у будь якій культурної цінності бачити дуальну природу. З одного боку культурна цінність має економічну складову , з іншого – духовну. Духовна складова є продуктом людського мозку і зачіпає кожну окрему людину індивідуально. В зв’язку з цим є усі підстави стверджувати про відносність духовної складової культурної цінності, і саме так її розглядають філософи у рамках спеціального розділу філософського знання - аксіології (грец. axia - цінність, logos – вчення, наука). Економічна складова є більш природною і зрозумілою як для фахівця так і для звичайної людини, тому що описується загально відомою і прийнятою в суспільстві одиницею виміру – грошима. Як правило, саме розмір суми грошей сплачений за конкретний взірець культурної цінності вражає суспільство і робиться для обивателя мірилом її справжньої цінності. Можна стверджувати, що взаємний вплив вказаних складових найчастіше має наступну закономірність: не отримавши економічного (в вигляді грошового еквіваленту) визнання, духовна складова не може проявити своєї справжньої цінності для суспільства. Пов’язання вказаних двох уявлень про культурну цінність є для оцінювача однією зі складнощів, на яку і вказує наведений на початку вірш, і яку він долає в процесі оцінювання.

Є ще одна велика проблема при оцінці культурних цінностей. Це визначення автентичності або оригінальності об’єкту оцінки. Якщо для інших направлень оцінки рухомих матеріальних об’єктів, а саме до цього класу об’єктів віднесені культурні цінності, у їх оцінювача не виникає сумнівів щодо їх автентичності і приналежності (наприклад, її встановлення не потрібне при оцінці конкретних судна, автомобіля, обладнання, тощо ), то про культурні цінності цього стверджувати не можна. Багато спеціальних джерел вказують на те, що к продажу пропонується до 80% підробок, або «фальшаків», тому оцінці обов’язково має передувати мистецтвознавська (а також, можливо, інші – матеріалознавська, товарознавська та ін. види) експертизи, яки встановлюють автентичність об’єкту оцінки а, можливо, ідентифікують і право власності. Саме після цього етапу можна приступати до оцінки вартості культурної цінності. Назвемо фахівців, що проводять вказані види експертизи Експертами, а тих фахівців, що визначають грошову вартість культурних цінностей Оцінювачами, і розглянемо деяки параметри поля діяльності, в якому працюють саме останні – Оцінювачі. Отримавши від Експерта висновок про автентичність і художні особливості культурної цінності, Оцінювач може розпочати процес визначення її грошової вартості. І вже на цьому етапі у нього починаються, назвемо їх «супутні», проблеми. Про деяки проблеми Експертів говориться трохи нижче, а більш детально про це можна прочитати в /43/

По-перше. Це несталість термінології, а як наслідок недостатня визначеність необхідних оціночних дій. Наявність цих проблем вже оговорювалася у гл. І. У різних державах і різними професійними спільнотами один й той самий об’єкт може мати різні назві. Наприклад, як визначається клас об’єктів оцінки. Він може називатися: культурна цінність, і предмет колекціонування, культурна спадщина, історична спадщина, тощо. Можна помітити, що усі ці словосполучення часто застосовуються як аналоги, але мають різну семантику. Аналогічна плутанина і в інших термінах. Деяку ясність у ці питання могли б внести різного рівня стандарти оцінки, існуючи на міждержавному, національних та професійних рівнях. На жаль, поки ще такої можливості вони не дають, на наш погляд, через два чинники: 1. Підступатись до вирішення проблем оцінки культурних цінностей фахівці почали значно пізніше інших видів рухомого майна, тому необхідний інструментарій ще не достатньо розроблений. 2. Класи культурних цінностей суттєво різноманітні (дехто вказує, що їх чисельність більш, як 180, інши вказують на число 800), щоб бути повністю, або хоча б переважно стандартизованими. Однак, позитивні зрушення в цьому напрямку вже є. Наведемо декілька прикладів. В міжнародному стандарті оцінки (МСО 2007) надані, мабуть поки ще не зовсім досконалі, термінологія і рекомендації по оцінці предметів колекціонування. В одному з національних стандартів, що застосовуються у США (USPAP – The Uniform Standards of Professional Appraisal Practice), описані правила оцінки творів мистецтва, предметів колекціонування і антикваріату. В України існують національні стандарти оцінки, але на жаль вони не змістують подібних матеріалів. Одначе ясно, що вказані джерела можуть допомогти оцінювачам в їх роботі.

По-друге. Досі не визначені при оцінці культурних цінностей світовою спільнотою оцінювачів особливості застосування відомих в теорії оцінки підходів: витратного, доходного і порівняння продажів. Природа існуючих класів культурних цінностей або предметів колекціонування настільки різноманітна, що «в лоб» вказані підходи і складаючи їх методи, як це можливо, наприклад, для інших видів рухомого майна, застосувати не можливо. Потрібні зусилля по їх адаптації і, можливо, розробці нових оціночних інструментів. І в тому і в іншому напрямку вже є результати. Наприклад, в міжнародних стандартах оцінки МСО 2007 з цієї метою рекомендовані адаптації витратного та порівняльного підходів. Австрійською фірмою KunstAM розроблено метод МОХА для застосування в рамках порівняльного підходу при оцінці світових шедеврів вартістю більш як 5-6 млн. доларів США. Корпорацією Tamoikins Museum, представленою зараз в і Україні, розроблено технологію ТЕС (TES) для оцінки культурних цінностей в рамках витратного підходу. Є і інші розробки в Німеччині, Англії, Росії, Україні, Беларусі, мабуть не настільки розповсюджені і відомі, але здатні надати користь при оцінюванні, наприклад /3,4,11,12,17,19,40 / . Тобто оцінювачі вже мають можливість працювати «не на порожньому місці», залучаючи вказані матеріали для виконання оцінки.

По-третє. Не сприяє поширенню діяльності оцінювачів культурних цінностей неповна юридична визначеність прав власності на культурні цінності. Наприклад нерухомість, рухоме майно: автомобілі, судна, тощо, обов’язково супроводжуються документами, що прямо вказують на їх власника. Документи ж на право власності на культурні цінності згідно існуючих нормативних актів (наприклад, Цивільного кодексу України) нотаріального посвідчення не потребують. Це приводить до правової колізії. З одного боку власник культурної цінності не має можливості нотаріально засвідчити, наприклад, факт передачі культурної цінності у спадок, чесно заплатив за це відповідний податок. З іншого нащадок не в змозі пред’явити для ідентифікації оцінювачу, а цього вимагає переважна більшість нормативних документів з оцінки, документу, що визначає право власності на отриманий спадок.

Тепер треба обсудити, хто таки оцінювачі культурних цінностей, як їх готують та ліцензують? У більшості держав світу навчання оцінювачів та надання їм дозволу на проведення оціночних робіт розділені. Навчання може проходити в університетах, інших вищих навчальних закладах, а також на спеціальних курсах в рамках післядипломної освіти. Наприклад, в Україні існує поки що єдиний вищий навчальний заклад з підготовки оцінювачів культурних цінностей на магістерському рівні – Національна Академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури України. Підготовку оцінювачів культурних цінностей в рамках післядипломної освіти найбільш широко веде Міжнародний інститут бізнесу. Обі два навчальних заклади функціонують у Києві. Шляхи отримання оцінювачами дозволів (ліцензій) на право проведення підприємницької діяльності в цьому напрямку мають таки окреслення. У ряді держав, наприклад Сполучених штатах Америки, Німеччині, Білорусі, Україні, відповідні ліцензії оцінювачам видаються державою. В інших, наприклад Англії, Росії, ліцензії видаються професійними громадськими організаціями оцінювачів. З деякими модифікаціями вказаних підходів здійснюється підготовка та ліцензування в інших державах світу, де проводиться оцінка культурних цінностей. Неможна обійти увагою діяльність деяких корпорацій, здійснюючих підготовку та ліцензування оцінювачів культурних цінностей. Серед них вже згадана Tamoikins Museum, що готує та ліцензує оцінювачів ТЕСі культурних цінностей. Природно, що ліцензії, видані державними регуляторами оцінної діяльності визнаються державою, а інши ліцензії можуть державою або визнаватись, або не визнаватись. Вирішальним фактором для замовника оцінки культурної цінності при обранні виконавця є мета, з якою здійснюється оцінка. Якщо оцінка виконується для використання у взаємодії з державними інстанціями, треба залучати оцінювача, що має ліцензію надану державним регулятором оцінної діяльності. В інших випадках цього не потрібно.

Залежно від того, якої з наведених можливостей скористався фахівець при отриманні ліцензії на право ведення бізнесу в галузі оцінки культурних цінностей, можна назвати наступні п’ять категорій оцінювачів культурних цінностей (усі з них наявні в Україні):

1. Оцінювачі, що отримали сертифікати суб’єкта оціночної діяльності від державного регулятора оцінки - Фонду державного майна. Звіт про оцінку цієї категорії оцінювачів визнається державою.

2. Експерти Міністерства культури і туризму, яким Постановою КМ України «Про затвердження Порядку проведення державної експертизи культурних цінностей и розмірів плати за іі проведення» надано право встановлювати оціночну вартість культурної цінності з метою їх переміщення через державний кордон України. Експертний висновок цієї категорії оцінювачів визнається структурами, підпорядкованими Міністерству культури і туризму і деякими іншими, наприклад, митницею.

3. Оцінювачі, що отримали ліцензії на право проведення оцінки культурних цінностей від професійних організацій оцінювачів, наприклад RICS в Англії (і всьому світі), РОО в Росії, звіти яких визнаються, в тому числі, і державою.

4. Оцінювачі, яки отримали ліцензію на проведення оціночної діяльності у відповідних корпорацій, наприклад, Tamoikins Museum. Звіти таких ліцензіатів визнаються переважно корпораціями, що видали ліцензію і природно замовниками, що довіряють цим корпораціям.

5. «Оцінювачі», яки можуть не мати ні відповідної освіти, ні одного з видів ліцензій, згаданих вище і керуються у своїй роботі виключно багатим або не дуже багатим досвідом. Але на цей час це найбільш багато чисельна категорія суб’єктів оцінки. Природно, ми не хочемо і не можемо стверджувати, що саме ця, остання категорія оцінювачів не в змозі коректно оцінити вартість культурної цінності, є серед суб’єктів цієї групи особи, що мають багатий досвід і відповідну інтуїцію, але все одно – працюють вони поза правовим полем, а тому і результати їх оцінки не можуть мати юридичної сили.

Е ще один фактор, на який обов’язково треба звертати увагу замовнику оцінки, залучаючи до праці оцінювачів культурних цінностей. Цей фактор пов’язаний з тим, яким чином кожен з названих суб’єктів, що забезпечують діяльність оцінювачів культурних цінностей, впроваджує так звану систему «контролю якості». Не вторгаючись в подробиці побудування таких систем вкажемо тільки, що вони, як правило, змістують комплекс організаційно-технічних заходів, виконання яких може забезпечити на потрібному рівні якість продукції що є на виході системи. Продукція може бути дуже різної, в тому числі і звіти оцінювачів, або висновки експертів. Розглянемо конкретно, яким чином забезпечується контроль якості роботи різних розглянутих типів оцінювачів ї читачеві стане зрозумілим, про що їде мова.

Оцінювачі, що їх ліцензує Фонд державного майна України (ФДМУ), вважаються незалежними від впливу замовників і споживачів їх звітів, а їх робота в системі, що регулюється ФДМУ, дуже контрольована. В переліку направлень оцінки серед інших є спеціалізація 1.6 «Оцінка рухомого майна, що становить культурну цінність», в руслі котрої і працюють оцінювачі культурних цінностей.

Контроль «управління якістю» починається зі спеціальної підготовки слухачів, що мають диплом державного зразку не нижче бакалавра, на курсах оцінювачів; після закінчення курсів слідує проходження річного стажування під керівництвом досвідченого оцінювача; потім складання Кваліфікаційного іспиту, на який стажер надає звіти про оцінку, у який він брав особисту участь; реєстрація в державному Реєстрі оцінювачів; отримання Сертифікату суб’єкта оціночної діяльності (у випадку відкриття власного бізнесу) або реєстрація через ФДМУ оцінювача в складі будь якого існуючого суб’єкта оціночної діяльності. Згідно з нормативними документами оцінювачі кожні два рокі мають пройти підвищення кваліфікації, відсутність якого призупиняє дозвіл на проведення оціночної діяльності до моменту отримання документу про підвищення кваліфікації. Кожен складений оцінювачем звіт має рецензуватися. Рецензію може надати оцінювач за відповідним напрямком, що має стаж практичної діяльності не менш 2 років. Оцінювачі задля розвитку і захисту своїх професійних інтересів об’єднуються в саморегулівні професійні організації, осередки яких є не менш як у 13 областях України, яки мають власні експертні Ради, що також можуть рецензувати звіти. У випадку спірних питань, що можуть виникнути між оцінювачами, замовниками і споживачами оцінки при ФДМУ створений спеціальний дорадчий орган – Наглядова рада, що в своєму складі містить по 50% представників державних органів і саморегулівних організацій. Наглядова рада може з питаннями перевірки кваліфікації оцінювачів звертатися до Екзаменаційної комісії, яка приймає відповідне рішення. Є і інши підходи до втілення систем контролю якості. Один з них пов’язаний з використанням стандартів USPAP в Сполучених штатах Америки. Ці стандарти не е витвором якої небудь єдиної організації як інши аналоги, що тут розглядаються, а розроблені і застосовуються групою з дев’ятьох саморегулівних організацій об’єднаних в єдиний Фонд оцінки. Крім того, біля них існують організації, яки не увійшли в цей Фонд формально, але притримаються вимог стандартів. Усі оцінювачі, що дотримуються USPAP роблять це на підставах добровільності, що відрізняє такий підхід, наприклад, від вимог стандартів України, обов’язкових для застосування, недотримання яких може привести до цивільної або навіть кримінальної відповідальності. Але усі федеральні установи США, що регулюють фінансову діяльність, потребують дотримання USPAP у якості мінімального стандарту. Оцінювачі культурних цінностей в США дотримаються цих стандартів добровільно, хоча можна зустріти випадки, коли члени або кандидати у члени (аналогічно стажистам в Україні) оціночних організацій, що бажають отримати або підтвердити свій статус обов’язково мають пред’явити свідоцтво про проходження спеціального курсу по USPAP. У передмові підручника з USPAP ставиться питання: «Яка мета і призначення USPAP?» І наводиться відповідь: «Стандарти установлюють мінімальну основу для розрахунку і викладення оцінки. Стандарти призначені для того, щоб допомогти користувачам оціночних послуг , а також встановити мінімальні вимоги для практикуючих фахівців з оцінки». Вичерпні, на наш погляд відповіді. А як узагальнення можна навести довід, що професійним оцінювачам дуже корисно державне ліцензування оцінювачів рухомого майна, суворі і неупереджені кодекси, що можуть бути єдиним засобом не допустити в оцінку некомпетентних осіб. І в Україні спроба вирішити це питання зроблена. Діяльність експертів, що працюють за нормативними документами Міністерства культури ( МК ), певно в зв’язку з тим, що оціночна вартість, яку вони визначають, має дещо специфічне призначення - вона використовується виключно у випадку перетину культурною цінністю кордонів України і, можливо, застосовується як страхова сума з метою страхування, не відслідковуються так само досконало, як їх колеги в описаній вище системі контролю якості ФДМУ. Обов’язки контролю за якістю роботи експертів тут покладені тільки на їх керівництво, що підписує зроблені експертами висновки.

Контроль за якістю роботи оцінювачів RICS в Англії, РОО в Росії схожий з описаним для оцінювачів ФДМУ з різницею в деталях і ухилом у бік ідеї, що ці організації не є державними, а професійними, що впливає на акценти контролю якості.

Системи корпоративного контролю якості менш відомі, тому висловитись з їх приводу важче.