1.3.Терміни і визначення нормативних документів України

В Україні існує два державних регулятора, що забезпечують функціонування обігу культурних цінностей, пов’язаного з захистом державних інтересів в цієї галузі. Один з них Міністерство культури України (МК), другий Фонд державного майна України (ФДМУ). В Україні прийнятий ряд законів, що забезпечують діяльність цих державних регуляторів, стислий зміст і направленість яких при оцінці культурних цінностей розглядається нижче.

1.3.1. Норми і терміни Міністерства культури України

Розглянемо ці нормативні документи. До речі, зараз у Верховній Раді України на розгляді є пакет документів, що має замінити існуючи закони. Але поки ці закони не прийняті, розглянемо існуючи. Серед них Закон України «По музеї та музейну справу» від 1995 року зі змінами та доповненнями.

Декілька корисних визначень з цього Закону. По-перше, рухомі культурні цінності можуть відноситися до музейного фонду і належати державі (державна частина музейного фонду), а також відноситися до музейного фонду і бути недержавної форми власності. «Пам’ятки державної частини музейного фонду не можуть бути предметом застави. Зібрання музеїв недержавної форми власності не можуть бути предметом застави якщо заставодержатель – іноземний громадянин або особа без громадянства, яка не проживає на території України». Як бачимо, власник об’єкту, що належить до недержавної частини музейного фону може мати обмежене право керування об’єктом культурної цінності, що йому належить. Це важливий для оцінювача фактор, який він має враховувати при оцінці.

В статті 23 Закону говориться про страхування пам’яток музейного фонду, що тимчасово вивозяться для експонування на виставках або для реставрації, і підлягають обов’язковому страхуванню. Порядок встановлення їх оціночної та страхової вартості визначають МК та Міністерство фінансів (МФ).

Ще один закон, яким керується державний регулятор МК - Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 1999 року зі змінами та доповненнями. В Законі на самому початку підкреслюється, що його дія «не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного та масового виробництва». Це дуже важливе зауваження, на яке має звернути увагу кожен оцінювач, тому що дуже часто йому буде пропонуватися зробити оцінку саме таких речей.

Закон оговорює діяльність «державної експертизи» культурних цінностей, тобто експертизи в інтересах держави. Порядок її проведення та розміри плати за неї затверджуються Кабінетом Міністрів (КМ) України.

В статті 15 Закону є посилання на: «документ, що підтверджує право власності на культурні цінності та висновок державної експертизи». Що таке висновок розкривається у відповідній постанові КМ, а ось яким має бути документ, що визначає право власності на культурну цінність (на відміну, наприклад, від нерухомості право власності на яку визначається відповідним свідоцтвом, автотранспорту, право власності на який визначається реєстраційним талоном) не визначено. І взагалі, нам відомий тільки один документ про право власності на культурну цінність, який признається нотаріатом, ключовим органом державної влади, що фіксує право власності – рішення суду про право на власність. Сказане надає підстави зробити висновок, що на час написання цієї книжки питання про юридичне закріплення права власності на культурну цінність для фізичної особи юридично не вирішено. Попутно відмітимо, що і для музейних предметів, що відносяться до державної частки, шляхи визначення права такої власності явно не прописані, але це не так критично тому, що подібні об’єкти відчужувати від держави забороняється Законом. Але про право власності в тексті Закону згадується неодноразово. Наприклад, в Законі є розділ Y «Право власності на культурні цінності», в якому можна було б очікувати описання документу, що таке право надає. Але там про такий документ не згадується.

Окремо указується /34/, що «Юридичні та фізичні особи, які здійснюють торгівельну діяльність культурними цінностями, зобов’язані вести реєстр, в якому повинна міститися інформація про походження кожної культурної цінності, прізвище, ім’я та по батькові та адреса постачальника, опис культурної цінності та її вартість». Наявність подібних реєстрів, якщо природно вони ведуться, разом з чеком про купівлю предмету, що являє культурну цінність, надає деяку надію про підтвердження право власності, наприклад, на придбаний там предмет. Але є великі сумніви, що пред’явлення подібних документів нотаріусу приведе до отримання документу про право власності на об’єкт.

Чи можна вважати виписку з описаних даних взірцем свідоцтва про власність культурної цінності? Бо ніякого іншого документу подібного призначення в Законі не наведено.

Деяке пояснення можна знайти в частині восьмій статті 319 Цивільного кодексу України: особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності регулюється законом. Таким законом є саме Закон про «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей».

Договори стосовно культурних цінностей укладаються згідно вимог законодавства України. Однак Цивільним кодексом України не передбачено обов’язкового нотаріального посвідчення такого роду договорів. І тільки договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається в письмовій формі (частина четверта статті 718 цього Кодексу). До речи з наведеного зовсім не очевидно, що цей договір буде визнаний нотаріусом!

Абзацом сьомим пунктом 193 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.№20/5 встановлено, що при виявленні у складі спадкового майна об’єктів, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії і культури, нотаріус повідомляє про це відповідні органи охорони пам’яток історії та культури.

Підпунктом «б» Спеціального порядку набуття права власності громадянами на окремі види майна, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 17.06.1992 року «Про право власності на окремі види майна», встановлено, що громадяни набувають права на об’єкти, яки перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, придбані ними з відповідного дозволу, що надається спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’яток історії та культури (Мінкультури, Мінінвестбудпром і Головархівом України). Усі наведені вище дані, як мінімум, обов’язково мають знати оцінювачі культурних цінностей, щоб керуватися вимогами вказаних нормативних документів у своїй практичної діяльності.

Положення Закону про «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» конкретизує Постанова КМ України «Про затвердження Порядку проведення державної експертизи культурних цінностей та розмірів плати за її проведення» від 2003 року. Розглянемо термінологію цієї Постанови , що має використовуватися в звітах фахівців, що мають відношення до експертизи та оцінки культурних цінностей. Отак. «Державна експертиза культурних цінностей (експертиза) – всебічний аналіз і вивчення культурної цінності об’єктів заявлених до вивезення, тимчасового вивезення та повернутих в Україну після тимчасового вивезення за результатами яких складається експертний висновок». Звертаємо увагу читача, що мова іде тільки про випадок перетину культурними цінностями державного кордону України. В інших випадках державна експертиза непотрібна.

«Експерт – працівник державного сховища культурних цінностей, музею, бібліотеки, реставраційної або науково-дослідної організації, архівної установи, інший фахівець, який має високу кваліфікацію, спеціальні знання і безпосередньо проводить мистецтвознавчу експертизу та несе персональну відповідальність за достовірність і повноту аналізу, обґрунтованість рекомендацій; мистецтвознавець – посадова особа, призначена… регіональними виконавчими органами за погодженням з Державною службою контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України». Розкриваємо вимогу речення – експерт виконує мистецтвознавську експертизу. Мистецтвознавець має працювати на місці перетину кордону, поруч з митниками (а може він є митником з відповідною підготовкою), як їхній консультант.

«Право на проведення експертизи … надається установам, державним закладам культури, іншим організаціям (уповноваженим організаціям) відповідним наказом Мінкультури». Тобто серед установ і організацій МК обираються таки, що мають відповідних фахівців, і вони затверджуються відповідним Наказом МК.

«Експертний висновок друкується на бланках уповноваженої організації, завіряється підписами експерта та керівника цієї організації, скріплюється печаткою». Наступний абзац Постанови регламентує форму висновку.

«В експертному висновку зазначається достовірність об’єкта, автор, назва та подається його атрибутивний опис, який складається за такими критеріями: час створення, причетність до історичних подій, культурних традицій народів і пам’яток історії, видатних особистостей, виробників, мануфактур і шкіл, рівень визнання автора, стан збереженості, знаки та позначки, комплектність та лінійні розміри, соціокультурна функція, рівень суспільного визнання, унікальність, рівень виконавської техніки, популярність, наукова значущість, оцінна вартість». В наведеному абзаці Закону зібрана практична більшість термінів, правда без розкриття їх змісту, що на погляд законодавця характеризує будь яку культурну цінність. Але, що насторожує більше всього, тут застосовується термін оцінна вартість, зміст якого ні в якому документі ні МК ні КМ не розкривається. Зафіксувавши цей факт не будемо його конкретизувати, а повернемося до нього в подальшому.

Існує ще одна Постанова КМ України, про яку мають знати оцінювачі, де згадуються функції експерта (точніше, експертної комісії). Це постанова «Про Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави і розпорядження їм» від 1998 року зі змінами. Там говориться «Майно оцінюється…( г) культурні цінності а також предмети релігійного культу – на підставі рішень відповідних експертних комісій з питань повернення культурних цінностей, створених Мінкультури».

Стислі висновки по розглянутим документам, що регламентують правила роботи експертів та мистецтвознавців, та є «зоною відповідальності» Міністерства культури України:

а. Оцінка здійснюється тільки при переміщеннях культурних цінностей, а ті що не переміщуються оцінці не підлягають.

б. Посилання на форму документу на право власності на культурну цінність в документах не наведено, хоча про його існування постійно згадується.

в. В різних документах мова іде або про оціночну або страхову вартість.

г. Сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного та масового виробництва оцінці не підлягають.

д. Оцінка здійснюється тільки при державній експертизі культурної цінності.

е. Є два суб’єкти процесу державної експертизи – експерт і мистецтвознавець.

ж. Право на проведення експертизи надає своїм наказом МК.

з. Форму і зміст експертного висновку регламентує постанова КМ України «Про затвердження Порядку проведення державної експертизи культурних цінностей та розмірів плати за її проведення» від 2003 року. Висновок змістує оцінну вартість.