Структурні компоненти дитячої субкультури
Особливе значення це має на ранніх етапах соціалізації – сприймання казки, у яку вірить дитина, емоційне відчуття поетичного тексту, словесної гри не залишає дитину байдужою, впливає на її духовний, моральний розвиток. Народна мудрість – джерело соціального досвіду, національної традиції, загальнолюдських цінностей для виховання маленької дитини.
Однією з важливих складових дитячої субкультури є наявність власної мови спілкування між дітьми, яка відрізняється особливим синтаксичним та лексичним устроєм, образністю. Діти жваво експериментують з мовним матеріалом, поетично, образно розкривають первинний зміст слова, пристосовуючи його до власного життя [4].
Дитяча гра. Найважливіший компонент дитинства, під час якої дитина набуває досвіду взаємодії, освоює різні соціальні ролі, відбувається її особистісне становлення. Науковці виділяють традиційні народні ігри. Найповніший збірник народних дитячих ігор видав Є. Покровський, який не тільки класифікував ігри, але й розглянув їх у виховному аспекті. Широко дослідженими є рухливі ігри (І. Шорохов). Наступний різновид – дидактична гра, яку визначають, як цікаву для суб’єкта навчальну діяльність в умовних ситуаціях. Провідною ланкою для використання дидактичних ігор є навчально-виховна діяльність.
Ще один компонент дитячої субкультури – табуювання власних імен у дитячих співтовариствах і наділення однолітків прізвиськами й кличками. Ця сторона прояву автономізації дитячої групи особливо характерна для підліткового та юнацького середовища, на жаль, дотепер не стала предметом уваги дослідників. Тим часом, саме прізвиська є своєрідним проявом самого змісту дитячої субкультури й багатим матеріалом для з’ясування механізмів функціонування дитячих співтовариств в онто- й філогенезі [1; 57]. Проте ми не будемо розглядати його детально, оскільки для старшого дошкільного віку табуювання не є вагомою характерологічною ознакою, воно з’являється у взаєминах однолітків пізніше, у підлітковому віці.
Кожна дитина природно релігійна, якщо брати до уваги її віру в надприродне, потребу в знаходженні вищого осередку цілісного світу, його Творця й Вседержителя. Навіть якщо дитина відлучена від релігійної традиції, як більшість дітей України радянського та пострадянського періодів, її потреба в емоційному зв’язку з Усевишнім досить міцна [68]. Однак педагоги відзначають, що більшість дітей приховують свої релігійні почуття від однолітків [1].
Сміховий світ дитячої субкультури. До нього можуть бути віднесені всілякі розіграші однолітків і дорослих (типу сучасного бешкетництва з дверними й телефонними дзвінками в містах), пародії (типу «У Лукомор’ї дуб спиляли...»), а також дитяча непристойна поезія, ті самі садистські віршики й інші форми, у яких комічне, веселе, до чого завжди прагне дитина, набуває психологічного сенсу порушення заборон дорослих. Любов дитини до дражнилок, перевертнів, тимчасового порушення статусів, до сміхових ситуацій водночас руйнує й стверджує порядок і непорушність світу, що перевіряється нею на міцність. Сміхова активність дитини – це кожного разу підтвердження власного існування через ніби вивертання себе й навколишніх перевертнів [73].
Пустуни й бешкетники в дитячій субкультурі цілком вписуються в уявлення про сміховий світ як світ порушень правил і норм поведінки, скинення авторитетів і перекидання звичних понять. Ці діти з вираженим почуттям гумору уміють бачити смішне в найсерйознішому, уявити ситуацію під найнесподіванішим кутом і тим самим викликати до неї підвищений інтерес оточуючих. «Працюючи на публіку», пустуни включають в орбіту своїх експериментів млявих, безладних або боязких дітей, потішаючись над ними, змушують їх рухатися, оборонятися.
Відомий педагог Ш. Амонашвілі надавав пустунам великого значення в педагогічному процесі, підкреслюючи їхню дотепність, кмітливість, життєрадісність, уміння застосовувати свої здібності в будь-яких несподіваних умовах і викликати в дорослих почуття необхідності переоцінки ситуації та відносин. У його книгах є чимало сторінок, що становлять собою своєрідну «оду» пустунам: «Не можна було б будувати справжню педагогіку, якщо б не було дитячих витівок, не було бешкетників. Вони дають їжу для того, щоб педагогічна думка рухалася далі й щоб вихователі були постійно стурбовані необхідністю думати творчо, виявляти новаторство, педагогічне дерзання» [5]. Таким чином, сміховий світ, вмонтований у дитячу субкультуру поряд із світом страшного, зі світом божественного, містичного, відіграє величезну роль у соціокультурній регуляції життя дитячого угрупування.
Процес входження дитини у світ культури неможливий у відриві від суспільства. Водночас дослідження науковців переконливо доводять, що для успішного засвоєння культурної спадщини попередніх поколінь свого народу дитина спочатку має чітко зорієнтуватися в просторі дитячої культури як частини загальної культури, тієї її частини, яка створюється дорослими для дітей та самими дітьми як певний результат творчого характеру їх активної соціалізації. Тобто слід визнати як факт те положення, що дитяча субкультура є необхідним і надзвичайно важливим фактором соціалізації на початкових етапах становлення особистості дитини.
Разом з визначенням структурних елементів дитячої субкультури науковці особливого значення надають розкриттю її основних функцій, серед яких:
соціалізація, оскільки вона надає особливий психологічний простір, у якому дитина здобуває соціальний досвід у групі рівних;
психотерапевтична – саме в дитячому середовищі відбувається підпорядкування дитини груповим нормам та оволодіння нею контролем над власною поведінкою, тобто формування її як особистості;
культуроохоронна, адже в надрах дитячої субкультури зберігаються жанри, усні тексти, обряди, ритуали й інше, втрачені сучасною цивілізацією;
прогностична – орієнтована на майбутнє, пов’язана зі створенням простору для самореалізації.
Ми розглядаємо дитячу субкультуру як базисну надбудову дитячого співтовариства, як складне багатоаспектне утворення, що значною мірою зумовлює зміст, форми, види й типи взаємин, соціальні рухи, соціальні уявлення, життєві цінності в дитячому середовищі. З одного боку, дитяча субкультура репрезентує й трансформує кожному новому поколінню дітей соціально-культурні здобутки нації та людства в цілому (фольклор, гумор, мову, естетичні та релігійні уявлення, моральні норми тощо), з іншого – у дитячій субкультурі відбивається все, що створюється самою спільнотою дітей у кожній конкретно-історичній ситуації (мова, мода, іграшки, ігри, гумор, дитячий «правовий кодекс» тощо). Як базова культура дитячого співтовариства дитяча субкультура є осередком для розвитку особистості, тобто її поле насичене всім необхідним для цього процесу.
Вивчення сутності дитячої субкультури дало змогу виокремити в ній усталену частину, яка майже в незмінному вигляді трансформується через дорослих у дитячу свідомість як вікова мудрість поколінь, та змінну, що збагачується, розвивається кожним наступним поколінням дітей. На жаль, частина усталеної культури в сучасній дитячій субкультурі значно зменшилась.
До особливостей сучасної дитячої субкультури належить той факт, що під впливом засобів масової інформації дитяче співтовариство як носій субкультури дитинства перенасичується елементами культури дорослих, збіднюючи зміст власної субкультури. Як негативну рису сучасного стану, за твердженням М. Осоріної, можна назвати ігнорування проблем дитячої субкультури, що в сучасному суспільстві виявляється у втраті фізичного простору ігор і дитячого побуту, групової взаємодії й спілкування, можливості реалізації дітьми свого групового життя, передачі всього багатства форм дитячої субкультури.
Одним із провідних факторів первинної соціалізації дошкільника є родина. Однак на сучасному етапі батьки психологічно й фактично відірвані від дитинства в його загальному розумінні – зайнятість на виробництві, передача виховних функцій бабусям, гувернерам, освітнім установам, надання пріоритету власним інтересам перед спільними з дитиною видами діяльності – усе це відриває дитину від батьків. Це знаходить відбиття навіть у складених дітьми казках, які ми записували під час експерименту: «У зайчика не було мами, вона поїхала в Москву гроші заробляти…», «Папа лев не був злий, хоч він і кричав на своїх левенят, у нього просто були злі проблеми…», «Кішка посадила кошенят у корзинку, а сама пішла гроші заробляти…». Крім того, у батьків знялося багато внутрішніх обов’язків, зникло відповідальне ставлення до дітей ще й тому, що держава, минаючи суспільство, привласнила собі право вершити долю дитини, відводячи родині другорядну роль. З одного боку, можна спостерігати або надмірно рано визначені батьками життєві перспективи, відтак повне ігнорування всіх аспектів дитячого життя, окрім тих, які, за їхнім переконанням, ведуть до успіху. В інших випадках батьки, зайняті власними проблемами, намагаються відокремитись від дитини, діють за принципом «Чим би дитина не займалась, аби…» і знову-таки ігнорують реальні проблеми дитинства.
Різко загострилися протиріччя, що посилюються з віком, між потребою дитини в увазі та спочатку безперервному ослабленні, а потім і відсутністю необхідної уваги з боку дорослих, у тому числі рідних людей. Виявляючи підвищену турботу про одяг, харчування, культурні розваги своїх дітей, вони не реалізують можливості спілкування з ними – як наслідок, у багатьох дітей розвивається почуття самітності, що доходить часом до розпачу, зростає цинізм, що виявляється в більш відкритих (і більш страшних), ніж у дорослих формах, нівелюється повага до найважливіших людських цінностей (О. Кононко) [31].
Іншим фактом дисгармонії сучасної дитячої субкультури є втрата й збіднення її окремих прошарків (ігор, фольклору, правових норм). Особливо критичною виявилася ситуація щодо ігрової традиції (групових рухливих ігор й ігрового дитячого фольклору). Неперевершена цінність фольклорної традиції полягає в тому, що вона увібрала в себе соціальний та інтелектуальний досвід дитячих поколінь багатьох віків і надає дитині актуальні й сьогодні готові способи вирішення життєвих проблем у дитячому співтоваристві, допомагає набути відчуття психологічної незалежності від негативних впливів, досвід відстоювання своєї позиції, формування солідарності та почуття «Ми».
Народні рухливі ігри походять від давніх ритуальних традицій. Вони передавалися з покоління в покоління, набирали розважального змісту, наслідувалися дітьми і ставали для них не лише забавкою, а й веселою школою життя (мал. 2).
Малюнок 2.
Класифікація українських народних ігор (за Н.Кудикіною) [35]
Велике виховне значення закладене в правилах гри. Вони визначають весь хід гри, регулюють дії й поведінку дітей, їхні взаємини, сприяють формуванню волі, тобто вони забезпечують умови, у межах яких дитина не може не виявити якості, що виховуються в неї. Наприклад, у грі «Шуліка й квочка» шуліка повинен ловити лише одного курчати, що стоїть наприкінці всієї низки курчат, і тільки після слів квочки: «Не дам тобі своїх дітей ловити». Гра вимагає уваги, витримки, кмітливості й спритності, уміння орієнтуватися в просторі, проявів почуття колективізму, злагодженості дій, взаємодопомоги («один – за всіх і всі – за одного» – курчата), відповідальності, сміливості, спритності (квочка).
С. Русова в своїх працях називала ці ігри просто «рухавками». Вона писала: «Гра для дитини – найкраща насолода, в іграх виявляються усі її здібності , її нахили й переживання». Завважимо: в народних іграх навчальні завдання ніби приховані в підтексті й спрямовані на те, щоб радувати дітей і тим самим спонукати їх до активності, творчості [51].
В іграх, що не мають сюжету й побудовані лише на певних ігрових завданнях, також багато пізнавального матеріалу, що сприяє розширенню сенсорної сфери дитини, розвитку її мислення й самостійності дій. Так, наприклад, у зв'язку з рухами дитини, яка водить, і зміною ігрової ситуації малюк повинен виявити більш складну, тобто миттєву й правильну, реакцію, оскільки лише швидкість дій приводить до сприятливого результату («Панасе, Панасе», «Горю-дуб» та ін.)
У народних іграх багато гумору, жартів, запалу, що є характерним для змагання; рухи точні й образні, часто супроводжуються несподіваними веселими моментами, привабливими й улюбленими дітьми лічилками, жеребкуваннями, забавлянками. Вони зберігають свою художню принадність, естетичне значення й становлять найцінніший, неповторний ігровий фольклор. Так, наприклад, зачини, які, за визначенням російського фольклориста Г.А. Виноградова, є як би ігровою прелюдією, дають можливість швидко організувати гравців, налаштувати їх на об'єктивний вибір ведучого, обов’язкове й точне виконання правил [21; 16].
У нас, українців, народження дитини сприймалося як прихід в світ нового трудівника чи трудівниці (баба-повитуха обрізувала пуповину хлопчика на сокирі – щоб був добрим майстром, а дівчинці на гребені – щоб була гарною рукодільницею). Про процес входження дитини у світ праці й засвоєння нею моральних норм дізнаємося з усної народної творчості. Вже в піснях, як співала мати над колискою, маємо спрямування на працю:
А ти, коте сірий, вимети нам сіни,
А ти, білуватий, прибери у хаті,
А ти, коте рудьку, та витопи грубку,
А ти, коте чорний, сідай в срібний човен,
Лови рибки повен.
А ти, кошенятко, колиши дитятко.
У забавлянках, які чує маля («Сорока-ворона», «Печу, печу хлібчик»), також звучить мотив працьовитості й ледарства: лише той, хто працював, одержує кашку. А потішка «Кують, кують ковалі, то великі, то малі» містить схвалення трудового процесу, спільної роботи дорослих та дітей, допомоги дорослим, поваги до старших. Таких прикладів з різних зразків усної народної творчості нашого народу можна взяти безліч.
Культ праці, який панував в Україні, сприяв тому, що діти не могли не працювати: вони змалечку привчалися обслуговувати себе, прибирати в домі, готувати їжу, шити, прясти, господарювати на подвір’ї, в полі, доглядати за меншими братиками та сестричками. Виконуючи трудові завдання й спостерігаючи за укладом життя родини, дитина набувала навичок спілкування, засвоювала моральні норми поведінки та людського співжиття, входила в атмосферу родинних та суспільних стосунків.
Іграшка – обов’язковий атрибут дитячої гри, створений власними руками за допомогою природних матеріалів, виробів художніх промислів – є, крім усього іншого, засобом культурно-естетичного розвитку дитини, її національної гідності.
Ми з прикрістю констатуємо, що сучасні діти майже не вміють використовувати доречно форми дитячого фольклору, збіднився зміст та форми гри, різноманітних видів дитячої творчості.
Повернемося до малюнка 1. На жаль, прошарок усталеної культури в сучасній дитячій субкультурі значно зменшився. Отже, тепер ми маємо дещо іншу картину розвитку соціокультурної ситуації в суспільстві та становленні особистості на ранніх етапах соціалізації. Істотні, на жаль, не в усьому позитивні, зміни щодо культурних та ціннісних традицій у дорослому суспільстві не могли не вплинути на зміст дитячої субкультури. Провідниками цих змін є передусім батьки. До цієї культури ми відносимо ненормативну лексику, жаргонізми, дорослі ігри, жарти, низькокультурні пісні, танці, сексуально відверті та агресивні елементи одягу, мультфільми та кінофільми, переповнені насильством, агресією тощо.
Дитяча субкультура як простір розвитку соціалізованості дитячої особистості постійно перебуває під впливом різних життєвих обставин, які ми називаємо соціальними факторами. Вони впливають на дитину, спричинюючи певні зміни в її свідомості, взаєминах із тими, хто оточує, поглядах на світ у цілому.
Процеси глобалізації та інтеграції розвитку людського суспільства супроводжуються взаємопроникненням двох субкультур – дорослої і дитячої: малі діти прагнуть до засвоєння дорослої субкультури і моделей поведінки дорослих; дорослі, навпаки, починають наслідувати дітям, освоюючи їх стиль, жаргон, слухають їхню музику [3].
Приклад, розмови покоління, яке виросло на рекламі :
– Мамо, давай будемо гратися у магазин, – сказала маленька Оля.
– Ти прийдеш на вулицю Оріфлейм за Ейвоном і там купиш кредитні картки на Соні Еріксон .
Сьогодні часто саме реклама, а не, скажімо, література, музика, живопис чи театр, або інші види традиційного мистецтва визначають «культурний» розвиток сучасної дитини. Вона, брутально втручаючись у життя сучасної дитини, сприяє вихованню з неї «людини рекламної», картина світу якої складається з утворених під впливом різноманітних рекламних звернень, «фрагментів-картинок» і поведінкових схем, які нав'язано з відвертими комерційними інтенціями.
Сучасні дівчатка й хлопчики, ті самі, для кого гра – життєва необхідність і умова розвитку, насправді «розучуються» конструктивно грати. Це турбує фахівців-психологів і педагогів в усьому світі. Що б ви сказали, якби птахи перестали співати, зайці стрибати, рибки плавати, а метелики літати?
Сьогодні змінилася й сама якість, сама суть дитячої гри: вона стала невеселою, агресивною, індивідуалістичною. Виявився перерваним багатовіковий ланцюг передачі ігрової традиції від одного дитячого покоління іншому. І це призвело до кризи ігрової культури. Якість ігор стрімко падає. Усе більше примітивних ігрових форм – витівок, забав, що все частіше переходять у бешкетництво й навіть хуліганство: забави з вогнем, вибухами, жорстоке поводження із тваринами, безглузде руйнування тощо.
Сучасна дитина живе у світі, на перший погляд набагато більш різноманітному, ніж його одноліток двісті, сто й навіть тридцять чи десять років тому. Давайте оглянемося: яскраві обкладинки книг, журналів і підручників у школі, кольорові рекламні щити на вулиці, а фломастери й олівці, різнобарвний одяг і, звичайно, строкатість іграшок, часом цілком неуявних кольорів, форм.
Але, як переконує нас реальність, останнім часом ринок переповнений «шкідливими», небезпечними, потворними іграшками. На ньому з'явилося безліч вульгарних, марних, нудних і аморальних іграшок. Їх вплив на дітей однозначно негативний.
Соціальна ситуація розвитку дитини в сучасних умовах є такою, що відбувається злам традиційних культурних стереотипів чоловічої і жіночої поведінки. Крім того, стихійна статева сегрегація – основа одностатевих дитячих співтовариств, в сучасних умовах набуває приватний характер, і тому, зникають типові колективні ігри. Можна сказати, що сьогодні, дитяча субкультура втрачає чіткі статево-рольові межі.
На початку третього тисячоліття все більш очевиднішим є те, що формування гармонійних стосунків дитини стає сьогодні основною метою її виховання в сім'ї та дитячій групі, досягнення цієї мети неможливе без розгадування «таємниці дитинства», розуміння і збереження дитячої субкультури – могутнього потенціалу нових шляхів розвитку людства.
Дитячий колектив – природне соціальне середовище, в якому діти набувають навичок колективного співжиття, досвіду самоствердження в колективній діяльності, вчаться взаємодіяти з різними людьми, спілкуватися між собою. У колективі дитина легше позбувається егоцентризму, звички в усьому орієнтуватися лише на власне «Я», свої уподобання. Діти природно згуртовуються в різні спільноти в грі, навчальній діяльності. Їх об’єднує спільність інтересів, тематика спілкування, близькість проживання, відвідування одного дошкільного закладу, почуття симпатії, довіри.
Проблема взаємин дорослого світу і світу дитинства набуває особливої гостроти й значимості на цьому етапі життя, коли дитина відчуває гостру потребу в дитячому співтоваристві, дитячій субкультурі, яка надає їй простір для самореалізації й випробування себе й своїх можливостей, а також своєрідне психологічне укриття від несприятливого впливу дорослих. Саме в дитячій групі, у співтоваристві однолітків виявляється можливою справжня спільна діяльність на рівних, необхідна для адекватної дитячої соціалізації.
Упродовж дошкільного віку взаємини дітей істотно змінюються. У цих змінах можна виділити три якісно відмінних етапи (або форми спілкування) дошкільників з однолітками.
Перша з них – емоційно-практична (другий-четвертий роки життя). У молодшому дошкільному віці дитина чекає від однолітка співучасті в своїх забавах і бажає самовираження. Їй необхідно і досить, щоб одноліток приєднався до її пустощів і, діючи з нею разом або почергово, підтримав і посилив спільні веселощі. Кожен учасник такого спілкування заклопотаний перш за все тим, щоб привернути увагу до себе і отримати емоційний відгук партнера. Емоційно-практичне спілкування надто ситуативне – як за своїм змістом, так і за засобами здійснення. Воно цілком залежить від конкретного оточення, в якому відбувається взаємодія, і від практичних дій партнера. Характерно, що введення привабливого предмету в ситуацію може зруйнувати взаємодію дітей: вони переключають увагу з однолітка на предмет або ж б’ються з-за нього. На даному етапі спілкування дітей ще не пов’язане з предметами або діями і відокремлене від них.
Для молодших дошкільників найбільш характерним є індиферентно-доброзичливе ставлення до іншої дитини. Трирічні діти, як правило, байдужі до успіхів однолітка і до його оцінки з боку дорослого. В той же час вони, як правило, легко вирішують проблемні ситуації «на користь» інших: поступаються чергою в грі, віддають свої предмети (хоча їх дарунки частіше адресовані дорослим – батькам або вихователеві, чим одноліткам). Все це свідчить про те, що одноліток ще не грає істотної ролі в житті дитини. Малюк як би не помічає дій і станів однолітка. В той же час його присутність підвищує спільну емоційність і активність дитини. Про це свідчить прагнення дітей до емоційно-практичної взаємодії, наслідування рухам однолітка. Та легкість, з якою трирічні діти заражаються спільними емоційними станами, може свідчити про особливу спільність з ним, яка виражається у виявленні однакових властивостей, речей або дій. Дитина, «вглядаючись в однолітка», як би виділяє в самій собі конкретні властивості. Але ця спільність має чисто зовнішній, процесуальний і ситуативний характер.
Наступна форма спілкування однолітків – ситуативно-ділова. Вона складається приблизно до чотирьох років і залишається найбільш типовою до шестирічного віку. Після чотирьох років у дітей (особливо в тих, хто відвідує дитячий садок) одноліток за своєю привабливістю починає обганяти дорослого і посідає все більше місця в їх житті. Цей вік є періодом розквіту рольової гри. В цей час сюжетно-рольова гра стає колективною – діти вважають за краще грати разом, а не поодинці. Головним змістом спілкування дітей в середині дошкільного віку стає ділова співпраця. Співпрацю слід відрізняти від співучасті. При емоційно-практичному спілкуванні діти діяли поруч, але не разом, їм важлива була увага і співучасть однолітка. При ситуативно-діловому спілкуванні дошкільники зайняті спільною справою, вони повинні погоджувати свої дії і враховувати активність свого партнера для досягнення спільного результату. Такого роду взаємодія була названа співпрацею. Потреба в співпраці однолітка стає головною для спілкування дітей.
В середині дошкільного віку відбувається рішучий перелом у відношенні до однолітка. Картина взаємодії дітей істотно змінюється.
У старшому дошкільному віці емоційне благополуччя дитини в групі однолітків залежить або від здібності до організації спільної ігрової діяльності, або від успішності продуктивної діяльності. У популярних дітей спостерігається висока успішність в спільній пізнавальній, трудовій і ігровій діяльності. Вони активні, орієнтовані на результат, чекають позитивної оцінки. Діти з несприятливим становищем в групі мають низьку успішність в діяльності, яка викликає у них негативні емоції, відмову від роботи.
Разом з потребою в співпраці на цьому етапі чітко виділяється потреба у визнанні і повазі однолітка. Дитина прагне привернути увагу інших. Чутливо ловить в їх поглядах і міміці ознаки відношення до себе, демонструє образу у відповідь на неувагу або докори партнерів. «Невидимість» однолітка перетворюється на пильний інтерес до всього, що той робить. У 5-річному віці діти часто запитують у дорослих про успіхи їх товаришів, демонструють свої переваги, намагаються приховати від однолітків свої промахи і невдачі. У дитячому спілкуванні в цьому віці з’являється конкуренція, змагання. Успіхи і промахи інших набувають особливого значення. В процесі гри або іншої діяльності діти пильно і ревниво спостерігають за діями однолітків і оцінюють їх. Реакції дітей на оцінку дорослого також стають гострішими і емоційнішими.
Успіхи однолітків можуть викликати засмучення дітей, а їх невдачі викликають неприховану радість. У цьому віці значно зростає кількість дитячих конфліктів, виникають такі явища, як заздрість, ревнощі, образа на однолітка.
Все це дозволяє говорити про глибоку якісну перебудову відношення дитини до однолітка. Інша дитина стає предметом постійного порівняння з собою. Це порівняння спрямоване не на виявлення спільності (як у трирічок), а на зіставлення себе і іншого, що відображає зміни в самосвідомості дитини. Через порівняння з однолітком дитина оцінює і стверджує себе як володаря певних переваг, які важливі не самі по собі, а «в очах іншого». Цим іншим для 5-річної дитини стає одноліток. Все це породжує багаточисельні конфлікти дітей і такі явища, як хвастощі, демонстративність, конкурентність і т.п. Однак ці явища можна розглядати як вікові особливості п’ятирічок. У старшому дошкільному віці відношення до однолітка знову істотно змінюється.
До 6–7 років значно зростає доброзичливість до однолітків і здібність до взаємодопомоги. Звичайно, конкуренція, змагання зберігається в спілкуванні дітей. Проте, разом з цим, в спілкуванні старших дошкільників з’являється уміння бачити в партнерові не тільки його ситуативні прояви, але і деякі психологічні аспекти його існування – його бажання, переваги, настрою. Дошкільники вже не лише розповідають про себе, але і звертаються з питаннями до однолітка: що він хоче робити, що йому подобається, де він був, що бачив і т.п. Їх спілкування стає позаситуативним.
Розвиток позаситуативності в спілкуванні дітей відбувається в двох напрямах. З одного боку, збільшується число позаситуативних контактів: діти розповідають один одному про те, де вони були і що бачили, діляться своїми планами або перевагами, дають оцінки якостям і вчинкам інших. З іншого боку, сам образ однолітка стає стійкішим, не залежним від конкретних обставин взаємодії. Наприкінці дошкільного віку виникають стійкі вибіркові прихильності між дітьми, з’являються перші паростки дружби. Дошкільники «збираються» в невеликі групи (по дві–три особи) і надають певну перевагу своїм друзям. Дитина починає виділяти і відчувати внутрішню сутність іншого, яка хоч і не представлена в ситуативних проявах однолітка (у його конкретних діях, висловлюваннях, іграшках), але стає все більш значущою для дитини.
До шести років значно зростає емоційна залученість в діяльність і вболівання за однолітка. В більшості випадків старші дошкільники уважно спостерігають за діями однолітка і емоційно включені в них. Іноді навіть всупереч правилам гри вони прагнуть допомогти йому, підказати правильний хід. Якщо 4–5 річні діти охоче вслід за дорослим засуджують дії однолітка, то шестирічні, навпаки, можуть об’єднуватися з товаришем у своєму «протистоянні» дорослому. Все це може свідчити про те, що дії старших дошкільників спрямовані не на позитивну оцінку дорослого і не на дотримання моральних норм, а безпосередньо на іншу дитину.
К шести рокам у багатьох дітей виникає безпосереднє і безкорисливе бажання допомогти одноліткові, подарувати йому що-небудь або поступитися. Злорадість, заздрість, конкуренція виявляються рідше і не так гостро, як в п’ятирічному віці. Багато дітей вже здатні співпереживати як успіхам, так і невдачам ровесника. Все це може свідчити про те, що одноліток стає для дитини не тільки засобом самоствердження і предметом порівняння з собою, не тільки партнером, якому віддається перевага, але і самоцінною особистістю, важливою і цікавою, незалежно від своїх досягнень і предметів.
Старші дошкільники здатні до таких виявів гуманності, як інтерес до життя іншої людини, співчування їй, захист ображеного від кривдника, грубості, справедливе і турботливе ставлення до оточуючих.
Інтерес старших дошкільників до життя іншої людини широко і яскраво виявляється в їх доброзичливому і турботливому ставленні до молодших дітей.
Як ми вже зазначали, у 6–7-річних дітей з’являється потяг до дружби, вони вперше свідомо вибирають товариша. Мотивація цього вибору розвивається від несвідомого загального потягу до спільної діяльності (обмін іграшками), від ігрових («подобається гратися разом») до ділових мотивів («дружу, бо вона вміє цікаво розказувати», «гарно будуємо разом»).
Старшому дошкільному вікові властиве моральне мотивування вибору друга («він добрий», «справедливий», «вона завжди всім допомагає, її всі люблять» та ін.). У цей період діти починають виявляти почуття взаємної відповідальності, турботи одне про одного, про спільні інтереси, ініціативу в наданні допомоги. Одночасно з вибірковими стосунками дружби між дітьми, які виховуються разом, існують і стосунки товаришування – відповідальності за спільну справу, уваги одне до одного, чуйності, єдності інтересів.
Взаємодія у колективі благотворно впливає на формування відповідальності. У дітей середнього і старшого дошкільного віку вона виявляється як почуття обов’язку перед педагогом і однолітками, усвідомлення значущості своєї праці, старанне виконання своїх обов’язків, від результатів яких залежить успіх спільної справи. Відповідальна дитина своєчасно береться за справу, намагається долати труднощі, використовує для цього найраціональніші прийоми, доводить справу до кінця, виправляє допущені помилки. Досягнувши важливого для групи результату, дитина відчуває задоволення від виконаної справи, доброго ставлення до себе однолітків, педагогів.
Співжиття у колективі позитивно позначається на формуванні у старших дошкільників такої моральної риси, як правдивість, психологічною основою якої є намагання бути сприйнятим дорослими і однолітками. Безпідставно сподіватися, що дитина може бути абсолютно правдивою чи навпаки. Неправда у дітей є ситуативним явищем. Досвідченим вихователям добре відомі факти несвідомої неправди, коли дитина не розуміє, що каже (це може бути наслідком помилок пам’яті, неточних образів уяви, недостатнього словникового запасу, мовленнєвого розвитку тощо). Свідому неправду спричинює, як правило, страх перед покаранням, бажання поліпшити стосунки з дорослими або товаришами, прагнення зайняти вигіднішу позицію, мати вищий статус. Дитина, якій батьки, педагоги зацікавлено пояснюватимуть значущість різних аспектів гідної поведінки і в стосунках з нею самі будуть такими, завжди намагатиметься бути чесною.
Чесна дитина не просто говорить правду, а діє під впливом внутрішньої потреби чинити так, а не інакше. Щоб виховати цю моральну якість, необхідно допомогти їй усвідомити різницю в наслідках від чесних і нечесних учинків, підтримувати її поведінку відповідно до моральних вимог чесності, щоб це стало нормою її життя.
Така поведінка дошкільників свідчить про формування основ морального самовдосконалення особистості.
Отже, виходячи з вищесказаного, ми вважаємо, що успішна соціалізація дітей старшого дошкільного віку у просторі дитячої субкультури можлива за таких умов:
збагачення соціальних уявлень дітей через застосування системи творчих завдань;
забезпечення розвивального середовища для особистісного зростання дитини в суспільних стосунках з однолітками та дорослими;
організація спільної продуктивної та ігрової діяльності для набуття дітьми соціального досвіду та соціально-комунікативних умінь.
Кожна дитина збагачує загальний простір дитячої субкультури особистісними здобутками, настановами, принципами, традиціями, які вона виносить із своєї сім’ї. Дитяче співтовариство – спільнота індивідів, об’єднаних загальними інтересами, віковими можливостями та природними особливостями, численними атрибутами матеріального, духовного життя, різними видами спільної значимої діяльності.
Важливим фактором соціального зростання дитини є гармонійні відносини в системах «дитина–дитина», «дитина–діти» в дитячій субкультурі. Діти відчувають потребу в розвитку багатопланових зв’язків між собою, в організації особливих соціальних структур, що несуть певне навантаження в дитячому соціумі; це найяскравіше виявляється, починаючи з старшого дошкільного віку – періоду активного формування самосвідомості зростаючої особистості як члену соціуму. Якщо родина й дорослі взагалі визначають «зону найближчого розвитку дитини» (Л. Виготський), готуючи її до освоєння соціальних норм, цінностей і стереотипів певної культури (наприклад, соціально-економічних цінностей, релігійної приналежності тощо), то дитяче співтовариство, дитяча субкультура, обумовлюють зону варіативного розвитку (ЗВР), задаючи одночасне існування й «перегук» різних культур, інших логік. У такий спосіб забезпечується готовність дитини до розв’язання завдань у непередбачених обставинах. До того ж зона варіативного розвитку створюється групою однолітків у процесі ігрової взаємодії, що передбачає спілкування, стосунки, взаємодію [24].
Розглянемо докладніше кожний вид взаємодії дитини з товариством однолітків.
Спілкування з однолітками виявляється важливим «каналом інформації», через який транслюється дитяча субкультура. Це специфічний вид діяльності й міжособистісних відносин. У ході спілкування виробляються навички соціальної взаємодії, збільшується набір його соціальних ролей, розширюється уявлення про власну особистість. На думку І. Кона, «включення в суспільство однолітків розширює можливості самоствердження дитини, дає їй нові ролі й критерії самооцінки» [29]. Спілкування дітей старшого дошкільного віку відрізняється специфічними рисами, зокрема надзвичайною емоційною насиченістю, розкутістю. Якщо з дорослим дитина звичайно розмовляє відносно спокійно, то для розмов з однолітками, як правило, характерні різкі інтонації, сміх. З дорослим же дитина зазвичай намагається поводитися рівно, без крайнього вираження емоцій і почуттів (В. Абраменкова, І. Кон, Г. Кошелева та ін.), за виключенням випадків, коли вона намагається маніпулювати діями дорослого.
Друга важлива риса контактів дітей – нестандартність і нерегламентованість. Якщо в спілкуванні з дорослим діти дотримуються певних норм поведінки, то, взаємодіючи з однолітками, поводяться невимушено. Їхнім рухам властиві особлива розкутість і природність: діти стрибають, приймають вигадливі пози, кривляються, верещать, бігають один за одним, передражнюють один одного, винаходять нові слова й придумують небилиці тощо. Така вільна поведінка молодших школярів стомлює дорослих, і вони прагнуть припинити це «неподобство». Однак для самих дітей така свобода дуже важлива. Співтовариство однолітків допомагає дитині виявити свою оригінальність [73; 70].
Третя відмінна риса спілкування однолітків – перевага ініціативних дій. Спілкування передбачає взаємодію з партнером, увагу до нього, здатність чути його й відповідати на його пропозиції. У дітей молодшого шкільного віку щодо однолітка така здібність уже розвинена, що виявляється в умінні вести діалог.
Головною детермінантою прояву міжособистісних відносин у групі однолітків є спільна діяльність, її зміст і ціннісні характеристики. Більша частина різних видів спільної діяльності дітей є регламентованою, тобто підпорядкованою соціальним вимогам, і контролюється дорослими.
До таких видів спільної діяльності дітей у групі належать спільна праця, художньо-продуктивна та регламентована навчальна діяльність. У спільних видах діяльності кожен член групи завдяки особистій активності може одержувати знання, формувати уявлення про світ та себе в цьому світі, може стати об`єктом оцінок оточуючих.
Отже, в кожній групі дошкільного закладу розгортається складна й інколи драматична картина відносин дітей. Дошкільники товаришують, сваряться, миряться, ображаються, ревнують, допомагають один одному, а іноді чинять дрібні «капості». Всі ці відносини гостро переживаються і несуть масу різноманітних емоцій. Батьки і вихователі іноді не підозрюють про ту широку гамму почутті і відносин, яку переживають їхні діти, і, природно, не надають особливого значення дитячій дружбі, сваркам, образам. Тим часом досвід перших відносин з однолітками є тим фундаментом, на якому будується подальший розвиток особистості дитини. Цей перший досвід багато в чому визначає характер ставлення людини до себе, до інших, до світу в цілому. Далеко не завжди цей досвід складається вдало.
У багатьох дітей вже в дошкільному віці формується і закріплюється негативне відношення до інших, яке може мати дуже сумні віддалені наслідки.
Вчасно визначити проблемні форми міжособистісних відносин і допомогти дитині подолати їх – найважливіше завдання батьків і вихователів у формуванні гуманних взаємостосунків дітей у межах дитячої субкультури.
Для цього необхідно знати вікові особливості спілкування дітей, нормальний хід розвитку спілкування з однолітками, а також психологічні причини різних проблем у відносинах з іншими дітьми.
Перша відмінність спілкування однолітків в умовах дитячої субкультури полягає в його надзвичайно яскравій емоційній насиченості. Підвищена емоційність і розкутість контактів дошкільників відрізняє їх від взаємодії з дорослим. В середньому в спілкуванні однолітків спостерігається в 9–10 разів більше експресивно-мімічних проявів, що виражають найрізноманітніші емоційні стани, – від ярого обурення до бурхливої радості, від ніжності і співчуття до бійки. Дошкільники частіше схвалюють ровесника і набагато частіше вступають з ним у конфліктні відносини, чим при взаємодії з дорослим.
Настільки сильна емоційна насиченість спілкування дітей, очевидно, пов’язана з тим, що, починаючи з чотирирічного віку, одноліток стає більш привабливим партнером, якому віддається перевага в спілкуванні. Значущість спілкування вище у сфері взаємодії з однолітком, ніж з дорослим.
Подібна свобода нерегламентованого спілкування дошкільників дозволяє проявити свою оригінальність і свій самобутній початок. Якщо дорослий несе для дитини культурно нормовані зразки поведінки, то одноліток створює умови для індивідуальних, ненормованих, вільних проявів дитини. Природно, що з віком контакти дітей все більш підкоряються загальноприйнятим правилам поведінки. Проте нерегламентоване і розкуте спілкування, використання непередбачуваних і нестандартних засобів залишається відмінною рисою дитячого спілкування до кінця дошкільного віку.
Ще одна особливість спілкування однолітків – переважання ініціативних дій над відповідями. Особливо яскраво це виявляється в неможливості продовжити і розвинути діалог, який розпадається через відсутність у відповідь активності партнера. Для дитини значно важливіша її власна дія або висловлювання, а ініціатива однолітка в більшості випадків нею не підтримується. Ініціативу дорослого діти приймають і підтримують приблизно в два рази частіше. Чутливість до дій партнера істотно менша у сфері спілкування з однолітком, чим з дорослим. Така неузгодженість комунікативних дій дітей часто породжує конфлікти, протести, образи.
Отже, є діти, яких однолітки активно відштовхують. Це не завжди забіяки або «агресори». Нерідко це малята, які через ті або інші причини різко відрізняються від однолітків поведінкою, зовнішнім виглядом, інтелектом, що часом істотно випереджає середній рівень. Дитина, що не пройшла «школи» спілкування з однолітками, випадає з дитячого культурного середовища з його неписаними законами і правилами. Вона не вміє «говорити» з однолітками їхньою мовою й, природно, відштовхується ними. Дитина, незадоволена таким спілкуванням, може мати деякі проблеми у поведінці. Для нашого дослідження буде доречним зупинитися на проявах негативної поведінки дітей в умовах дитячої субкультури.
Отже, людина соціальна та із самого народження має потребу у спілкуванні. Дитина тягнеться до свого однолітка, але іноді не може перебороти свій егоїзм. Найголовніше для дитини старшого дошкільного віку в межах дитячої субкультури – прагнення завоювати повагу однолітків. Завойований авторитет дитина буде відстоювати всіма силами, вона готова навіть змінити вже сформовані стереотипи власної поведінки, якщо однолітки її не схвалюють.
Одне з найважливіших завдань дошкільного навчального закладу – допомогти дитині успішно ввійти у сучасний світ взаємин з навколишнім середовищем (людьми, природою, предметним світом, самою собою). Ці середовища не ізольовані одне від одного, а тісно взаємопов’язані: дитина пізнає себе через іншого, в свою чергу вдивляється в іншого, як у дзеркало, вибудовує з ним власні відносини за допомогою предметного світу, природного оточення, ставлення до яких опосередковує ставлення до себе та інших людей.