Третій роман "Первоміст" подає нам ідею єдності Русі, але дія відбувається не в Києві, а за містом, де збудований перший дерев'яний міст - це символ талановитого народу-будівника:

"А Первоміст, хоч і спалився в той віддалений 4 тяжкий день, але не міг зникнути в нашій пам'яті. Він став набутком часу, він увійшов у час, який не зникає, не має кінця...

Отож, навіть спалений, Первоміст не міг вважатися знищеним остаточно, він існував і далі серед сотень і тисяч мостів майбутніх, які мали бути спалені, зруйновані, понищені, а чи й уцілілі, але володів перевагою перед ними, бо ж був Перший!"

«Первоміст» переносить нас у XII ст. Поштовхом до змалювання досить розлогої картини того часу, до відтворення його атмосфери послужила авторові згадка в Іпатіївському літописі про будування Володимиром Мономахом першого мосту через Дніпро. Уява митця реставрує історичні події, він детально і правдоподібно подає картини воєнних баталій, життя і побуту наших далеких пращурів. Прикметно, що в цьому творі автор зосереджується на показові не історичних осіб, а на звичайних людях, будівельниках і охоронцях мосту, через показ їхнього повсякденного життя торкається важливих тогочасних (спроектованих і на тоталітарне суспільство, і на суспільство сьогочасне!) суспільних і морально-етичних проблем.

4) Концепція часу і простору в романах романа іваничука

(За романом «черлене вино»)

Назва роману за нашими спостереженнями може тлумачитися в двох значеннях, більш широкому і вузькому. Широке значення назви роману ми вбачаємо у тлумаченні двох слів, що складають заголовок:

Черлений – ,-а, -е, діал.,поет. Те саме що і червлений.

Червлений –,-а,-е. поет. Темно-червоний [2]

Згадка про вино, це в першу чергу відкритий натяк на те, що у творі буде домінувати тема церкви, віри і релігії. А те, що це будуть не сухі описи і факти християнської тематики, а відкрита боротьба, підкреслює прикметник «черлене».

Інше значення назви ми відразу побачили в епіграфі до роману. Це слова з однієї з найвідоміших пам’яток давньої української літератури – «Слова о полку Ігоревім»:

…Ту кривавого вина не доста;ту пир докончаша храбриї русичі;свати попоиша, а самі полегша за землю Рускую [3, с. 14]

Саме цей, вдало обраний епіграф, буде підказувати нам, що кривава боротьба точитиметься не в лише загально християнському масштабі, а й стосуватиметься дещо менших утворень: князівств, міст, замків і фортець. А найголовніше, що боротьба ця буде братовбивча, і внутрішні війни ці знищуватимуть цілі родини. Для підкреслення правильності наших міркувань скажемо лишень, що найголовніші можновладці роману, постаті цілком історичні – Вітовт Кейстутович і Свидригайло Ольгердович, князь чернігівський, доводяться один одному двоюрідними братами.

Отже, таким чином, ми підходимо до найголовнішої теми роману – зображення антикатолицького опору на українських землях у ХV столітті.

Тема ця має реально історичну основу. І основа ця засвідчена в Литовському літописі.

Україна на той час опиняється у дуже важкому становищі, становищі постійної політичної боротьби і релігійного неспокою. Місцем, яке стане центром посиленої уваги для польських і українських можновладців на три місяці стане Олеський замок, який до останнього живого повстанця триматиме облогу.

Олеський замок – один з найстаріших пам’ятників середньовіччя, що збереглися в Україні, споруджені в ХІІІ ст. на крутому схилі. Тепер тут знаходиться музей-заповідник Х-ХVІІІ ст. та філія Львівської галереї мистецтв, експозиція відтворює атмосферу культурно-мистецького життя минулих століть. В замку експонуються зразки середньовічного мистецтва, представлена велика експозиція картин, скульптур, предметів ужиткового мистецтва та побуту Х-ХVІІІ ст. [4]

Отже, ми маємо замок, який становитиме центр оповіді, своєрідний медіатор, що слугує для пересічення багатьох сюжетних ліній.

Прикметною особливістю композиції творів Іваничука є поєднання автономних, паралельних або ж взаємопереплетених хроносистем із власними часовими вимірами. Це дає змогу зіставляти часові пласти з великими часовими розривами. Структура художнього часу творів Р.Іваничук посутньо ускладнюється також внутрішніми пропорціями сюжетного, індивідуального та соціально-історичного, подієвого і ліричного, авторського й персонажних художніх часів [1].

Зауважимо, що у композиційній побудові роману розгортатимуться дві сюжетні лінії, які час від часу перетинатимуться.

Перша з них – соціально-політична, громадська. Це всі події на українських землях ХV століття в цілому, і конкретніше – оборона Олеського замку.

Друга – інтимно-лірична лінія. Це лінія стосунків дочки господаря замку Івашка Рогатинського – Орисі і скомороха Арсена.

Друга сюжетна лінія без перебільшень буде додатковою. Це, як вже зазначалося, лінія особистого почуття кохання між дочкою Івашка Орисею і скоморохом Арсеном. Варто зазначити, що кохання це нещасне, адже зароджене у складних соціальних умовах. Обоє закоханих гинуть. Але художня знахідка Іваничука не в цьому. Письменник застосовує цікавий прийом – алюзію. Ця алюзія спрямована на середньовічну сагу ХІІ століття про Трістана та Ізольду. Крім того, що автора прямо натякає на переплетення і посилання любовних ліній, називаючи четвертий розділ роману «Трістан та Ізольда». Він вдається також і до прямого цитування. Близькість цих двох історій існує: Ізольда виходить заміж на корнуельського короля Марка, аби зберегти нетривкий мир з Ірландією, хоча все життя кохає воїна Трістана і серцем залишається вірна йому, Орися виходить за нелюба Адама Давидовича, щоб забезпечити підтримку батькові під час війни, сама ж кохає лише скомороха Арсена, який не менш відданий їй. Таким чином автор поєднав не лише історію нещасного кохання, а й жіночого подвигу і страждань в ім’я інтересів держави.

Кульмінаційний момент другої сюжетної лінії співпадає з вершиною напруження першої. До Івашка приходить важке розуміння того, що своїм прагненням підтримки у політичним справах, яке він намагався отримати шляхом укладання шлюбу коханої дочки з нелюбом, лише занапастило життя його єдиної розради в житті. Давидович у підсумку просто зрадив Івашка «…Того ж дня перед вечором на річці Гнізні біля Теребовля ратники Давидовича вбили трьох гінців Івашка Рогатинського» [3, с. 108]. Орися ж в стражданнях за коханим зовсім змарніла: «…і врешті вони опинилися у кімнаті, посеред якої стояла бліда, вихудла жінка з великими синіми очима, в яких ніщо не животіло, крім страху зазнаного звіряти. Микита приглянувся, та тільки очі жінки були йому знайомі – невже це та сама пишна Орися, на яку колись позирали всі, милуючись, коли вона приходила разом із батьком до церви або на базар у ярмаркові дні?...» [3, с. 161]. Зустрінеться Орися з Арсеном лише тоді, коли Батьківщина її буде в небезпеці, фортеця вже буде в облозі і Арсен захищатиме її. Як справжня чесна людина і патріот рідної землі Арсен залишиться в фортеці навіть коли шансів на спасіння вже не залишиться, коли фортецю буде зруйновано, а всіх мешканців, які чинили опір – вбито. Орися з фортеці вибереться через підземні таємні ходи, проте через деякий час безслідно зникне. Так закінчиться історія українських Трістана і Ізольди.

Характеризуючи хронотоп роману зазначимо, що автор використовує циклічно-спіральну модель оповіді. Циклічно-спіральна модель часопростору передбачає наявність двох складових – вертикальної та горизонтальної. Однак зміна стосунків не відбувається випадково, а проходить через страждання персонажа і переосмислення його позицій. Кожен етап включає накопичення інформації, де випадкові події концентруються в один момент, вступаючи у внутрішню дискусію з собою, перетворюються на бурхливий потік суперечностей. Та це лише початок шляху, що веде до наступного наповнення з подальших зустрічей. Циклічно-спіральний часопростір – це постійне повторення і перетворення, що переходить одне в інше, не досягаючи бажаного кінця, незважаючи на постійні прагнення до нього [2]. Тут же зазначимо, що автор найчастіше використовує прийом ретроспекції. Основна функція цього прийому не лише спогади героїв, що аналізують власний життєвий досвід, а й функція внутрішнього цензора, простіше кажучи почуття сумління, яке катує героїв. Найпоказовішим тут є постать чернігівського князя Свидригайла.

Але внутрішні монологи героїв, які демонструють глибинність їх душевних переживань не завжди пов’язані з політичною нестабільність. Так, Івашко, дуже часто у думках повертається у часи, коли була жива його дружина, коли маленька Орися була віддана батькові і вірила, що він наймужніша людина у світі. Так, виринають з думок сивочолого князя картини поховання дружини, і маленька, беззахисна Орися, яка у всьому покладається лише на батька.

Арсен також часто лікується власними спогадами. Вони допомагають йому менше думати про втрачене кохання. Так, він згадує, як був спудеєм Ягелонського університету, як бідував і вимушений був співами заробляти на життя, як захоплювався поглядами Яна Гуса. Ті спогади навіюють йому думки про вільне життя без страждань, коли він не був прив’язаний до якоїсь місцини і був абсолютно аполітично налаштованим юнаком. З приходом в його життя красуні Орисі воно змінилося, і тут багато є над чим замислитися. Тут автор втілює концепцію індивідуального подієвого часу героя, який несе додаткову інформацію для головної лінійної сюжетної оповіді.

Цікавими і в повній мірі новаторськими з боку автора є психологічні прийоми: марення і сни героїв. Вони, безперечно, є позасюжетними, проте несуть додаткове смислове навантаження. Так у випадку марення героїв мажемо згадати князя Свидригайла, що у станні психологічного збудження і під дією алкогольного сп’яніння бачить людей, принесених ним у жертву на війні: воїни і можновладці, що траплялися на його шляху і яких він вбивав або змушував своєю політикою докорінно змінювати життя: князь Кейстут, син Гедиміна і батько Вітовта, дочка угорського короля Людовіка – Ядвіга.

Примари не лише з’являються в збудженій і зруйнованій багатьма роками правління психіці Свидригайла, а й вступають з ним у полілог, що може свідчити не тільки про душевні страждання і катування героя, а й спробу заглибитися у його внутрішній світ.

Сни ж як авторський прийом заглиблення у підсвідоме використовуються частіше. Так, Осташкові Каліграфу сниться сон про роздвоєння його власної особистості і про смерть однієї з них. При чому, важливим елементом сну є те, що Осташкове друге «я» лежить у труні з незакінченим авторським манускриптом у руках. Хоч сам Осташко тлумачить свій сон як символ довголіття, вбачаємо в цьому проблему значно глибшу. У цьому розкривається найперше відданість Осташка його справі. Написання манускрипту для нього справа честі, і він боїться загинути у ратному бою за честь землі так і не закінчивши манускрипту про подвиг і звитягу олеських лицарів.

Маємо згадати, що поява манускрипту у тексті роману теж є авторським прийомом. Осташко Каліграф не просто зазначає про написання манускрипту, більша його частина цитується в основному тексті роману. Такий прийом називається «текст у тексті». Автор використовує його з метою надати описаним подіям повної достовірності, яку може засвідчити людина-сучасник описаних подій.

Вбачаємо за необхідне охарактеризувати і інші особливості часопросторових категорій у романі:

- час і простір у романі дискретний. Автор вибирає найцікавіші моменти і історії оповіді, переносить за допомогою різних прийомів реципієнта у різні місця перебування героїв: Олеськ, Львів, Польща, Відень, Литва. До того ж автор вибірково представляє і різні життєві історії. Так, наприклад, у романі є історія життя челядника Яцька Русина, який був талановитим художником, але за свою непокору перед церковнослужителями був покараний і так і не розвинувши себе як майстер, помер у злиднях. Ситуація для життя не показова, але для розкриття теми митця і мистецтва, і особливе бачення її саме в цьому є творі є новаторський і цікавим.

- час і простір роману є конкретним. Тобто описується абсолютно реальний історичний факт, але автором переосмислюється, роблячи необхідні акценти оповіді. Для засвідчення конкретності оповіді наведемо приклад прямого цитування у творі: «Месяца июля, 26, 1409 года, - записано в московських літописах, – приде к великому князю князь литовский Свидригайло Ольгердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад быть князь великий со всеми бояре своими» [3, с. 31].

- час і простір роману є надзвичайно насиченим і заповненим. Це події різних масштабів, від особистих переживань героїв і маленьких перемого простих людей до великих і масштабних бойових бій у фортеці. Так, насичує оповідь історія простого гончара Микити, який все життя займався гончарською справою, проте побачивши свою потрібність у бойових діях еволюціонував у справжнього воїна, який віддав життя за ратні подвиги. Автор з філігранною точністю описує останні дні непокори Олеського замку і останні хвилини його оброни: «Тарани проб’ють останній мур, і озлоблені довгою облогою шляхетські бузувіри ринуть з переможним криком і зімкнуть дві сотні русинських ратників, що обороняли вали. А кілька отроків з Івашкової оборони чекатимуть напоготові в дитинці і ждатимуть, поки впаде кована залізом дубова брама замку. Уже не буде в них ні стріл, ні пороху, ані смоли, тільки бойові молоти й мечі….» [3, с. 168]

- художній час роману є завершеним. Про це говорить наявність розв’язки і епілогу як композиційних елементів роману.

Підбиваючи підсумки, маємо зазначити, що у своєму романі «Черлене вино» Роман Іваничук використав цілу низку авторських, неповторних художніх засобів, які зробили роман не лише майстерно і в більшості випадків лінійно виписаним, а й цікавим з його історико-літературною значущістю. Ці прийоми значно ускладнили оповідь і розширили часовопросторові рамки твору.

Одного разу, коли в мене був день народження, одна пані принесла квіти. Дружина Софія поставила їх на стіл із картотекою. Ваза перекинулася, вода розлилася. Я занімів. Але ж гості прийшли розважитися... Вранці подивився — нема картотеки, чорнило розпливлося. Тоді й подумав: "Якщо ти письменник — повинен домислити. І домислене вийшло не менш цікавим, бо багато чого зберіг у пам'яті.

Роман "Манускрипт з вулиці Руської" перевидавався зо п'ять разів, його переклали іншими мовами. Він добре розходиться, особливо у Львові. Бо твір — про середньовічний Львів, про який мало що відомо. Я примусив людей повірити, що він справді був таким. Маю на те підстави, бо знайшов і літописи старольвівські, і документи, і корчму, в якій торгував Лисий Мацько. А який же він був скупий — рахував кожен гріш: скільки витратив на жінку, скільки на сина.

У романі я вдався до містифікації: мовляв, знайшов манускрипт на розкопках. Та коли приніс його додому, він зітлів від кисню, тож тепер відтворюю манускрипт з пам'яті. Навіть мав із тим пригоду. Славний історик Олена Апанович, яка жила в Києві, дуже опікувалася мною, писала рецензії на мої історичні романи. Я їй надсилав кожну книжку. Вислав і "Манускрипт", де у вступі сказано, що я знайшов рукопис і що він зітлів. Вона як учений обурилася: "Як ви могли! Ви розумієте, що таке документ? Та ви невіглас!". Мусив відписати: "Шановна Олено Михайлівно, я вас обдурив, то все вигадка"…

Із кожним твором була якась історія, часом смішна, часом сумна, часом драматична. Цензура зняла мій "Журавлиний крик". Величезний роман про Калнишевського, про руйнування Запорізької Січі. Він вийшов аж через 20 років після того, як був написаний. Цензура була жорстка. Мусив її дурити. Один цензор знав, що я обманюю, але вдавав, що не помічає. А були такі кадебісти, що навіть безневинну фразу ставили під сумнів, сушили голови: "Що він цим хотів сказати?".

«Манускрипт з вулиці Руської» став ресторацією Реінкарнація корчми Лисого Мацька з книжки Романа Іваничука

«Манускрипт з вулиці Руської» став ресторацією

Більш ніж тридцять років тому знаний український письменник Роман Іваничук написав свій відомий роман «Манускрипт з вулиці Руської». Простою та дотепною мовою автор розповів історію господаря-крамаря Лисого Мацька та колоритно описав його кнайпу-винярню. Більш ніж через три десятиліття власники ресторації «Манускрипт на Руській» вирішили увічнити історію Лисого Мацька у камені та дереві.

Як же зародилась ідея книги «Манускрипт з вулиці Руської», продовженням якої стала кнайпа? «Працювати над романом я почав 33 роки тому, - розповідає письменник Роман Іваничук. - Робота над матеріалом привела мене у середньовічне XVI століття. Уявляючи собі тогочасний Львів, я пішов на ринок, там пошуки ідей і завели мене на вулицю Руську». Письменник розповів, що, аби краще уявити середньовічний Львів, він прогулювався старовинними площами і вуличками, навіть заглядав у вікна, чим неабияк тривожив пересічних львів’ян. «Я отетерів, коли побачив лева, який пожирає гроно винограду, - пригадує метр історичної прози. - Уже досліджуючи матеріали, довідався, що на вулиці Руській існувала корчма Лисого Мацька, який продавав вино. Торговець був настільки скупим, що записував щонайменші витрати на себе та родину, не кажучи вже про відвідувачів кнайпи. Попри цей його мінус, Лисий Мацько займався просвітництвом, продавав книги братствам».

5)

Химерна проза стала помітним явищем української літератури 70–80-х рр. ХХ ст. Саме тоді почали повертатися до неї забуті імена репресованих письменників, їхні твори. Можна окреслити умовно певні „крайні точки” цього явища: від роману О. Ільченка „Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця” до творів В. Шевчука „Дім на горі”, включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка „Лебедину зграю”, „Зелені млини”, трилогію Є. Гуцала „Позичений чоловік”, „Приватне життя феномена”, „Парад планет”. Уже тоді майбутній літературознавчий термін виступив у підназві до першого роману – „український химерний роман з народних уст”. Основними рисами такого роману є заперечення традиційного поняття позитивного героя, відкидання панівного сюжету, використання гумористичних прийомів, фантастичних рис, фольклорних жанрів.

В оновленій літературній атмосфері кінця 50–60-х років виникла потреба знайти нові стильові напрями, жанри, тому погляди українських письменників звернулися до жанру, який традиційно вважався специфічно національним, українським. Ця тема привертала увагу багатьох літературознавців.

Роман належить до так званої химерної прози, жанру, в якому були написані «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка. «Левине серце» П. Загребельного, «Позичений чоловік» Є. Гуцала та інші. Романи такого типу мають свої характерні риси: показ характерів в соціально-історичній конкретності, погляд на життя людину з позицій світової концепції, загальнолюдської моралі.

Головний герой роману «Лебедина зграя» селянин Яв тушок Голий. Прізвище говорить все про його соціальний стан У суспільстві. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Та. як і кожна людина, він хоче поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність. Він з усіх сил пнеться до «вавилонської» вершини («вавилонська», в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна). Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про колективізацію й індустріалізацію: обов'язково діяло дві сили, протистояли два світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає, що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він хоче добре одягатися, смачно їсти. І як батько, повинен забезпечити свою сім'ю. А таких цілеспрямованих людей недолюблювали, часто називали їх ворогами, бо для партійних ідеологів добро було злом (такими їх виховала Система!). Такий погляд на життя привів Україну до духовного та фізичного зубожіння.

Та справжній ворог не Явтушок, виходить, а Максим Тесля. Це він переконав усіх вступити до колгоспу, це він у нормальному батьківському житті вбачає порушення законів суспільно-політичного життя держави. Засліплений комуністичною ідеєю, Тесля бачить у нормальному життєво необхідному прагненні батька мати власний притулок вороже ставлення до влади.

Уподовж років критика по-різному розцінювала образи Явтушка й Максима як носіїв основних проблем роману «Лебедина зграя». Явтушок видався «кумедним і страшним» у своєму бажанні до власності, наміри комуніста Теслі розцінювали як благородні вчинки. З позицій сьогодення точка зору зовсім протилежна: саме Тесля — хижак, а не Явтушок. Йому рідний батько ворог, бо у нього хата на п'ять вікон та ще й волики. Тесля належить до того типу керівників, які, давши слово честі, витравлювали в людей природне прагнення бути людиною.

Тесля вірив у більшовицьку ідею колективізації. Він, як секретар райкому, був впевнений в тому, що будуть на селі й нові молотарки, й нові трактори, навіть хтось дорогу прокладе нову. Свої Погляди він вкладає в тезу: «Ми не відступимо нізащо, навіть якби на те пішло ціле життя». Чи не нагадує нам Тесля Давида Мотузку з роману А. Головка «Бур'ян»? Безумовно. їх єднає ідея. Та на відміну від Теслі. Давид добрий, людяний, душевний і чуйний.

Не вдалося Максимові разом зі своїми однодумцями, які в романі протистоять табору ворогів, побудувати новій Вавилон. Сталося протилежне: знищення, руйнація того, що складалося віками. У романі є символічна картина, яка допомагає з'ясувати ідейний зміст і проблематику. На майдані виснажені коні, серед них лоша.

Воно захотіло пити, підійшло до річкового урвища, упало в річку й довго ще там билось. Старі коні не кинулись його рятувати. І селянин Фабіян був тільки споглядачем. Він голодний і холодний. Сидячи на клуночку під парканом, він слухав розмову коней, які оповідали про своє життя» ледь-ледь стоячи на ногах, підпираючи одне одного, якби не впасти, бо як упадеш, то вже вірна загибель.

Цю картину цензура вилучила з тексту роману, надрукувавши його в 80-ті роки, бо то була жахлива картина реального життя.

Роман «Лебедина зграя» ще не осмислений до кінця ні читачами, ні літературною критикою. Проте не буде помилкою ствердити, що він — твір незвичайний і самобутній. У романі присутній дотепний оповідач, настроєний на філософський лад, зі своєю концепцією і своїми поглядами на життя. У цьому оповідачеві ми впізнаємо Василя Земляка, людину, великого патріота, закоханого в свою землю.

Термін химерний з’явився 1958 р. разом із романом з народних уст О. Ільченка „Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця”. „Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає у розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами” [8]. „У той же час уже у „Заспіві” чітко окреслені перспективні лінії сюжету і жанру „химерного роману”. Його автор, наслідуючи досвід народних митців слова, у своєму творі… зумів переплавити у єдине ціле елементи лірики, пригодницької оповіді, фарсу, ярмаркової дії” [6, с. 48]. Дивовижним трансформаціям підлягає впродовж усього роману образ центрального героя – Козака Мамая, що втілює в собі кращі риси народу-трудівника, народу-воїна. Письменник у своїх трансформаціях довільний стільки, скільки це визначено фольклором, народними легендами, казками, проте він, звичайно, іде й далі, бо ж Козак Мамай у нього вже герой не просто міфічний, а герой літературного твору, до того ж незвичайного, химерного.

Образ Мамая, що виведений у химерному романі, – багатоплановий, не вичерпується одним мотивом, однією ідеєю. О. Ільченко пише про те, що Козак Мамай воював і в війську Богдана Хмельницького, а також боровся з ворогами батьківщини у першу імперіалістичну війну [5, с. 16]. Розвиваючи образ улюбленого народного героя, О. Ільченко висловлює припущення, що „вічно молодий” Мамай – натура діяльна, щира, правдива, не міг оминути своєю увагою і дні нинішні, які так само обертаються на історію, як і колишні [5, с. 17], а тому-то, можливо, він нині допомагає „будувати електростанції на Дніпрі, на Волзі чи на Ангарі, а то, може, десь і кордони нашої Батьківщини береже, а то, може, книги пише чи кінокартини ставить, а то, гляди, садки розводить, сіє хліб чи варить сталь, цей майстер на всі руки й митець на всі штуки?” [