Практична №3

1)Проза 2 пол. Хх ст.

Українська проза 2 пол. ХХ ст. вражає розмаїттям тематики, проблематики, багатством жанрових форм. Однією з популярних, але вже не домінантною залишається тема села (М. Стельмах, А. Дімаров)

Цей великий період в українській прозі характеризують творчі злети і періоди відносного творчого спаду. Хрущовська відлига зумовила, хоч і короткочасне, оновлення тематики і стильової прозової палітри. Якщо брати за основу не часовий, а мистецький принцип, до шістдесятників зараховують не тільки Г. Тютюнника, В. Шевчука, В. Дрозда, а й П. Загребельного, Ю. Мушкетика.Спільною для цих авторів є тема місця і ролі людини у соціальному і моральному світі.

Тютюнник - Один з найяскравіших прозаїків-шістдесятників, який ще з початку 60х років звернувся до моральних і духовних почуттів як основи повноцінного життя. Його перша книга «Зав’язь» (1966) засвідчила особливу ліризацію малої прози. У новелах і повістях Тютюнника («Дивак», «Перед грозою», «Смерть кавалера») змальовано долю й відтворено психологію повоєнного покоління, зокрема дітей. Визначальними рисами його стилю стали простота розповіді, задушевний ліризм як настроєва домінанта, пластичні малюнки природи, внутрішній монолог.. Особливістю новел Тютюнника була нестандартна композиція, яка вибудовувала сюжет навколо однієї події, допомагаючи з’ясувати людську суть, життєву позицію («Три зозулі з поклоном», «М’який», «Бовкун» ). Одним з перших прозаїк звертається до проблеми руйнації принципів гуманізму споживацьким ставленням до праці, природи, світу. Зрікаючись милосердя, співчуття, взаєморозуміння, людина саморуйнується («Оддавали Катрю»). Отже, естетичне й етичне кредо Г. Тютюнника полягає в утвердженні цінності життя кожної людини як найвищої цінності буття людського суспільства. Йому вдалося не просто показати людину, а й поріднити її з читачем, зацікавити його гіркою і щасливою долею героя. Українська проза пройшла складний, суперечливий, своєрідний шлях розвитку. Українські прозаїки протягом усієї історії жанру намагалися підтримувати українське художнє слово на найвищому мистецькому рівні, цим самим роблячи свій внесок у збереження моральний заповідей нації. Творча інтерпретація спадщини і новаторство – ось дві основи, два напрямки розвитку української прози, об’єднувальною ідеєю якої завжди була духовність.

2,3)

Історична проза павла загребельного

Серед жанрово-стильового розмаїття романістики П. Загребельного особливе місце належить його історичній белетристиці. Саме творами «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» він завоював популярність і увагу читача, яка з плином часу не меншає. Чому це відбувається?

По-перше, український народ, якого штучно на цілі десятиліття було позбавлено його правдивої історії, постійно противився цьому, спрагло тягнувся до глибшого пізнання свого минулого.

По-друге, історичний роман ЗО—60-х рр , який Існував в УРСР, був тематично і стильово обмежений, позначений однобокою класовою оцінкою зображуваного. За деяким винятком („Людолови” 3. Тулуб, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської» Р. їваничука, «Меч Арея» І. Білика) українська історична романістика того часу була в цілому неправдивою, стилістично одноманітною, пристосовницько-агітаційною. Певна річ, такі імена історичних белетристів, як Наталена Королева, Панас Феденко, Микола Лазор-ський та ін. були забороненими в Україні, хоч і знаними за її межами.

Отже, саме Павлові Загребельному завдяки його дослідницькій допитливості, творчій активності судилося вирвати український історичний роман із глибокого занепаду, надати йому, наскільки дозволяли суспільно-політичні обставини, «людської» подоби.

Письменник у згаданих творах не просто намагався най об'єктивніше, найправдивіше перечитати історичне минуле українського народу, а й пробував осмислити його під кутом зору не лише соціальних та національних, а й філософських, загальнолюдських критеріїв, сміливо спроектувати порушувані там проблеми на сучасне життя, дати їм власну оцінку. Звісно, численні авторські екскурси-звернен-ня до різноманітних історично-мистецьких джерел, «впле-тення» їх у розповідь порушує стрункість композиції, часом відводить далеко вбік від основної сюжетної лінії твору. Але попри все митець чимало зробив для розвитку самого історичного жанру, можна сказати, оновив його нестандартними формотворчими елементами, розширив усталені межі поетики.

П. Загребельний прагнув у своїх історичних романах психологічно найвірогідніше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку української нації. Щоправда, варто зважити на те, що це є його власною версією душі, скажімо, Євпраксії, Ярослава Мудрого, Рохсо-лани чи Богдана Хмельницького. Але він, як митець, має право на таку версію, на її суб'єктивний підтекст, навіть більше —зобов'язаний скористатися своєю мистецькою уявою, художнім домислом, хоча, звісна річ, має дотримуватись історичної правдивості зображуваного.

Отже, історія людської душі— в центрі історичної романістики Павла Загребельного. Але якщо придивитись уважніше і до інших його творів, то можна зробити висновок: нічого несподіваного в такому підході автора до зображення історичних подій нема. Прикметною рисою його індивідуального почерку (що стосується також творів про сучасність) є виключна увага до людини. Це підтверджують також думки-зізнання письменника, розсипані по статтях книжки «Неложними устами". Скажімо, ось такі: «Людина, може, й не безсмертна, але—безмежна»; «Про сюжет я не думаю ніколи. Головне для роману —людський характер. Візьміть цей характер, штовхайте його поперед себе — сюжет виникне сам по собі»; «Все, що я досі написав і що напишу, у мене тільки про одне: про збереження людської особистості, людини як найбільшої коштовності». Пізнати цю людину, крізь призму її душі пізнати і світ, у якому вона живе, розкрити найпотаємніші грані її психології, підсвідомі та свідомі мотивації її дій, вчинків, помилок, втрат, злетів і піднесень, осяянь і духовного розкріпачення чи, навпаки, закабалення під тиском ефемерних цінностей —ці непрості завдання ставить перед собою П. Загребельний. У цьому секрет популярності його творів і незаперечних творчих здобутків у «Диві», «Євпраксії», «Первомості», «Роксолані», «Я, Богдан».

Павло Загребельний

Роман «Диво» Павла Загребельного: історична правда й художній вимисел

Романи Павла Загребельного на історичні теми відтворюють нам те тло епохи, в якій відбуваються події. Читаючи «Диво», ми ніби переносимося у часи тисячолітньої давності — Київську Русь. Отже, твір — про далеку історію, коли на зміну язичництву приходить інша віра — християнство. Ми стаємо свідками цього конфлікту. Автор подав ідею, яка була колись, яка віками формувалася.

Один з головних героїв Ярослав Мудрий несе в собі якість внутрішній конфлікт, це підкреслює його неоднозначність натури. За часів цього князя не було передбачено смертної казні, бо людське життя цінувалося. Пройшли тисячі років, а змінилося мало що.