Навчально-методична карта лекції
Тема лекції Відбудовчі процеси у господарстві.
Курс 1
Спеціальність
Кількість навчальних годин: 2 години
Мотивація теми: акцентувати увагу учнів на процес відбудови народного господарства України після закінчення В.В.В.
Цілі лекції:
а) навчальні: вияснити основні напрямки політики відбудови народного господарства.
б) виховна: виховувати в учнів почуття патріотизму; виховувати впевненість, у собі, самостійність та відповідальність; виховувати культуру поведінки;
3. план та організаційна структура лекції.
Основні етапи лекції та їх зміст |
Тип лекції, методи і засоби активізації студентів, обладнання |
Розподіл часу у % |
Підготовчий етап Визначення навчальних цілей і мотивація
Основний етап План виконання лекційного матеріалу
Заключний етап
|
Комбінована лекція із застосуванням підручника
Закріплення матеріалу за допомогою опитування
|
|
Матеріали активізації студентів:
Матеріали самопідготовки студентів за темою лекції: інтернет ресурс, історія України Бойко О.Д.
Особливості відбудови промисловості
Плани радянського керівництва щодо розвитку економіки були визначені законом про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР, прийнятим Верховною Радою СРСР у березні 1946 р. у серпні того ж року Верховна Рада УРСР прийняла відповідний закон Української РСР. Передбачалося відновлення виробничих потужностей України, доведення валової продукції промисловості у 1950 р. до 113% проти рівня 1940 р. Першочерговий вважалася відбудова важкої промисловості, транспорту, енергетики.
Відбудова Запоріжсталі 1948 р.
Четвертий п'ятирічний план передбачав поновлення довоєнної моделі розвитку народного господарства з її традиційною орієнтацією на важку промисловість, на кількісні показники, «вал». План мав відображати «дальше просування по шляху розвитку», накресленому ще в довоєнні роки і перерваному нацистською агресією. На відміну від інших держав світу, які постраждали у війні, -Німеччини, Японії, держав Західної Європи — план абсолютно виключав ринкові елементи, приватну власність, конкуренцію, співпрацю та інтеграцію з розвинутими країнами світу. Натомість утверджувався планово-командний тиск держави на трудящих, «ножиці» цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. Все диктувалося згори, вимагало безумовного виконання, а той, хто з якихось поважних причин не міг виконати завдання, підлягав осуду, оголошувався саботажником.
На відродження пограбованих, спалених і відбудови розорених підприємств України спрямовувалися величезні матеріальні й трудові ресурси. Індустріальна база України відновлювалася передусім ціною героїчних зусиль її народу. Водночас було задіяно ресурси і промислові потужності східних районів СРСР. Нарешті, в Україну направлялася частина механізмів, обладнання, верстатів, технологічних ліній, сировини, яку СРСР одержував як репарації з Німеччини. Все це йшло переважно у важку і вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику тощо.
Подальша реалізація довоєнної моделі розвитку народного господарства фактично означала продовження індустріалізації. Тому головним напрямом розвитку залишалося форсування росту важкої промисловості за рахунок стримування Виробництва товарів народного споживання, зменшення капіталовкладень у сільське господарство, науку та культуру, що асигнувались за так званим залишковим принципом. У 1946-1950 рр. на розвиток важкої промисловості було направлено 88 % від усіх капіталовкладень.
Евакуйовані на схід СРСР у перші місяці війни заводи й Фабрики було вирішено не повертати назад після закінчення війни. З точки зору економічної доцільності це було правильне рішення. Заводи в евакуації успішно працювали, що дозволило довести рівень промислового виробництва в Російській Федерації у 1945 р. порівняно з 1940 р. до 106%, тоді як в Україні вироблялося лише 26% продукції довоєнного рівня.
Але принцип справедливості вимагав компенсації величезних матеріальних збитків України від евакуації за рахунок додаткового розширеного фінансування зруйнованої України через центральний союзний бюджет. Однак цього не сталося. Жодного додаткового фінансування Україна на дістала. В українську економіку 1946-1950 рр. було вміщено лише 19% всесоюзних капіталовкладень, тоді як збитки України від війни становили 42% загальносоюзних.
Ця очевидна несправедливість викликала обурення навіть у партійно-державних верхах України. На сесії Верховної Ради СРСР у 1946 р. вони вимагали більше фондів для України з всесоюзного бюджету. Але добитися свого не змогли. Таким чином, відбудуватися Україні довелося переважно за рахунок власних ресурсів.
Хід відбудови Значну частину наявних ресурсів було спрямовано у вугільну промисловість. На відбудові шахт Донбасу працювали сотні тисяч жителів міст і робітничих селищ басейну, примусово мобілізованих колгоспників, а також військовополонених.
З метою забезпечення швидкого розвитку гірничодобувної промисловості держава намагалася здійснити її технічне переоснащення. Це сприяло підвищенню продуктивності праці шахтарів. Але більшість із них продовжувала працювати по-старому, із застосуванням відбійних молотків, на спрацьованому обладнанні, машинах, у напівзруйнованих, з підвищеною загазованістю шахтах. Саме завдяки їхній напруженій праці за порівняно короткий час було відроджено вугільну промисловість Донбасу. В 1950 р. видобуток вугілля досяг 93% від довоєнного рівня, зріс видобуток коксівного вугілля для потреб металургії. У наступні роки уряд СРСР продовжував стимулювати розвиток вігульної промисловості в Україні. Було побудовано десятки нових шахт у Донбасі, розбудовувався Львівсько-Волинський вуглевидобувний басейн. Розширювалася географія і збільшувалися обсяги видобутку української нафти. Поряд із старими родовищами у Прикарпатті видобуток нафти розпочали в Полтавській і Харківській областях.
Серед пріоритетних галузей народного господарства, які планувалося відбудувати якнайшвидше, була й електроенергетика. Відновлення роботи найбільших енергетичних об'єктів перебувало під постійним контролем центру. На це першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт. Так, наприклад, у відродженні первістка гідроенергетики - Дніпрогесу - брали участь 120 підприємств СРСР. З різних республік у Запоріжжя направлялися тисячі висококваліфікованих працівників. Усього у роботах з відновлення греблі Дніпрельстану брали участь представники 26 національностей. Та переважно тут працювало місцеве населення, у тому числі — сільське. За рознарядками партійних і державних органів десятки тисяч колгоспників з підводами й запасами харчів направлялися на один-два тижні на найважчі мало-кваліфіковані земляні чи бетонні роботи.
Були такі дні, коли на Дніпрогесі (на бетонному заводі, монтажі та наладці обладнання, в кар'єрах, на інших допоміжних роботах) працювало до 50 тис. чоловік. Самовіддана праця цих людей забезпечила швидкий хід відбудовних робіт. У березні 1947 р. дав струм перший генератор Дніпрогесу. До кінця п'ятирічки найбільша гідростанція СРСР того часу, що давала найдешевшу енергію, була повністю відбудована. Відновилися довоєнні потужності Зуївської, Харківської, Львівської, Одеської та інших великих теплових електростанцій. У 1950 р. в Україні вже вироблялося більше електроенергії, ніж перед війною.
На початку 50-х років в Україні розгорнулося масштабне будівництво великих електростанцій. Перш за все, передбачалося створення на Дніпрі могутної греблі з електростанцією, Каховського водосховища (моря) і Південно-українського каналу. Його води були потрібні для зрошення земель посушливих таврійських степів. Створений управлінцями, що «хворіли на гігантоманію», план Каховської ГЕС не давав відповіді на питання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинати будівництво, в ході якого буде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів і багатющі дніпровські плавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великого регіону, а люди будуть вимушені переселитися з насиджених місць. Ці кардинальні питання не постали й перед учасниками Пленуму ЦК КП(б)У, який у лютому 1952 р. спеціально розглядав хід спорудження Каховської ГЕС. Перспектива створення потужних гідроелектростанцій, здатних забезпечити нові підприємства електроенергією, відсувала на задній план переселенські клопоти місцевого населення, його реальні проблеми.
Успішна відбудова електроенергетики й вугільних шахт Донбасу сприяла відродженню металургійної та інших базових галузей народного господарства України. Наприкінці п'ятирічки видобуток залізної руди і виробництво прокату чорних металів перевищили рівень 1940 р. Ціною надзвичайних зусиль, самовідданої праці було відбудовано найбільші металургійні заводи республіки - Азовсталь, Запоріжсталь, Дніпропетровський комбінат ім. Г.Петровського та ін. За виплавкою чавуну і сталі під кінець п'ятирічки Україна вийшла на рівень 93-95% довоєнного виробництва. За показниками виплавки чавуну на душу населення вона випередила такі країни, як Велика Британія, Західна Німеччина, Франція. Але виплавка здійснювалася за старими технологіями, з величезними затратами ручної праці. За цих умов про якість виробленого металу годі було й говорити. Адже основним показником була кількість виробленої продукції.
Швидкими темпами здійснювалася відбудова машинобудування України. Уже наприкінці 1948 р. у республіці працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни. В Україну були перевезені деякі заводи зі східних районів СРСР, тут розташували частину підприємств, вивезених із Німеччини. Під кінець відбудовчого періоду машинобудівна промисловість України випустила продукції у півтора рази більше, ніж у 1940 р.
В цілому, виробництво промислової продукції України порівняно з 1940 роком становило: у 1950 р. - 115%, у 1953 р. - 173%. Україна знову посіла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу. На її завові 945-1953 рр. дах виплавлялося близько половини всього чавуну, понад 30% сталі, вироблялася майже третина всього прокату. Шахти республіки давали близько 30% видобутку вугілля. Однак, як і раніше, основна маса населення України не мала можливості користуватися цими багатствами, оскільки всі матеріальні ресурси країни розподілялися Москвою.
У самій промисловості накопичувалися проблеми, що загрожували відкинути Україну на узбіччя науково-технічного прогресу. Повоєнна відбудова країн Заходу та Японії велася з широким використанням нових матеріалів і технологій, що дозволило якісно оновити промисловість. Цього не сталося з Радянським Союзом, з Україною. Відсталі технології закладалися у відбудовані й новостворені машинобудівні, металургійні та хімічні заводи. У паливно-енергетичному балансі, на відміну від передових держав світу, перевага в споживанні енергоносіїв надавалася вугіллю, а не нафті та газу. Надзвичайно високою була енерго- та матеріалоємність промислової продукції, її виготовлення потребувало надто великих затрат енергії й металу.
Попри істотні недоліки радянської економічної моделі, відбудова важкої промисловості і її подальші успіхи — вражаюче досягнення сталінського режиму. У цьому досягненні проявлялася традиційна здатність тоталітарних режимів за допомогою жорстокого планування, репресій і соціальної демагогії концентрувати наявні ресурси на одній ділянці.
Але забезпечити гармонійний розвиток усього народногосподарського комплексу за допомогою цих методів було неможливо. Стан сільського господарства, всієї соціально-культурної сфери у ці роки переконливе тому свідчення.