1. 3.3. Структура вищої освіти і студентів за Болонською декларацією.

У низці країн світу, зокрема в країнах, що входили до колишнього Радянського Союзу, історично склалася унітарна або одноциклічна система освіти, тобто така система, за якою всі студенти вчилися протягом п’яти років (заочно – 6-ти) і яким вищий навчальний заклад надавав однаковий у межах однієї спеціальності обсяг знань. Один і той же обсяг знань надавався й тим, хто виявляв середні здібності, й тим, хто мав більш високий інтелектуальний потенціал і бажання вчитися. В результаті одні студенти, ті, що могли розраховувати на посади в нижній чи середній управлінських ланках на виробництві, отримували як вважається, зайві знання, і вартість їх підготовки (протягом 5-6 років) була невиправдано великою. І одночасно,як вважається, вони не мали деяких практичних навичок для швидкої адаптації на виробництві. З іншого боку, кращі студенти, що мали здатності до наукової й творчої діяльності, лідерські якості, отримували менше знань, чим могло їм знадобитися у майбутньому. У такій системі вищої освіти існувала певна зрівнялівка.

Подібну систему могло дозволити собі соціалістичне суспільство, де одним з головних пріоритетів є встановлення рівності людей. Натомість капіталістична, тобто ринкова система характеризується прагматичним підходом до всього, зокрема до вищої освіти, а тому воліє виділяти на освіту рівно стільки грошей, скільки потрібно для свого функціонування. В європейських країнах вища освіта перетворювалася з елітарної на масову, але навіть у багатих країнах не вистачало коштів для якісного навчання більшої частини молоді за традиційними довготерміновими університетськими програмами. Майже всі країни ЄС ліквідували у себе традиційну професійно-технічну освіту і воліють надати молоді спочатку середню спеціальну освіту, а згодом вищу професійну освіту практично всій молоді вікової групи 1 6-23 років. Звичайно, це стає можливим, якщо водночас дещо скоротити програми і термін навчання.

Отож європейські країни вирішили взяти за основу для створення спільного європейського простору вищої освіти двоциклічну систему вищої освіти (undergraduate – graduate) що позитивно зарекомендувала себе в США та Великій Британії. У Болонській декларації (1999 р.) йдеться про те, що для отримання вищої освіти достатньо вчитися в університеті або вищому професійно-орієнтованому навчальному закладі протягом 3-4-х років. Студенти, що успішно засвоїли навчальну програму, отримують кваліфікаційний ступень бакалавра. Зазначена ступінь має відповідати всім вимогам європейського ринку праці.

теоретичних знань і практичних навичок, що дозволяє їй успішно виконувати свої функціональні обов’язки на виробництві в будь-якій європейській країні. Програми бакалавра є закінченими, а не частинами більш тривалого навчального плану.

Після закінчення навчання автоматично і безкоштовно видається диплом бакалавра і додаток до диплому, у якому міститься чіткий опис академічних дисципліні умінь, що здобуті під час навчання. При цьому згідно з рішенням Берлінської конференції міністрів освіти 29 країн (2003 р.) вищі навчальні заклади узгоджують («гармонізують») свої навчальні програми і студентам надається приблизно однаковий обсяг знань і умінь. Додаток написаний на поширеній європейській мові (англійська, французька, німецька тощо). Таким чином, додаток до диплому дає можливість порівняння підготовки випускників різних вищих навчальних закладів і у різних країнах, що дає можливість пошуку роботи й продовження освіти за межами своєї країни.

Особа, що отримала ступінь бакалавра, може подовжити свою освіту в будь-якому вищому навчальному закладі й будь-якій країні ще протягом 1,5 -2-х років. І у разі успішного засвоєння відповідної навчальної програми отримує ступінь магістра. В усіх сферах програми бакалавра та магістра мають механізми спадкоємності як у межах одного й того ж самого сектору вищої освіти, так і між різними секторами. Ступінь магістра дозволяє їх володарям обіймати більш високі посади на виробництві, займатися викладацькою діяльністю у вищому навчальному закладі тощо.

Відповідно до рішення Берлінської конференції ступінь магістра також відкриває доступ до здобуття звання доктора філософії (PhD), для чого потрібно виконати дослідницьку роботу - дисертацію. Отже, процес підготовки докторів має статус третього циклу вищої освіти - postgraduate. Більшість учасників Болонського процесу визнали вчений ступінь доктора філософії як вищу. Проте з таким рішенням погоджуються не в усіх країнах і університетах. Так, німецьке наукове товариство категорично виступає проти того, щоб втратити ступінь повного доктора наук (Doctor habilitus) Бельгійці не бажають відмовлятися від ступеню Grand Doctor of Philosophy. Очевидно, в цих країнах дбають передусім про підтримання високого рівня своєї вітчизняної науки і вважають, що ліквідація зазначеного вищого кваліфікаційного рівня може завдати їй шкоду.

Рішення про присудження ступеня доктора філософії (або повного доктора) остаточно приймається відповідною вченою радою університету, яка несе повну відповідальність за якість підготовки своїх докторів. Престиж того чи іншого університету значною мірою залежить від наукових досягнень докторів наук, що захистили у ньому свої дисертації. Тому важко уявити, щоб за таких умов можна було, скажімо,