Вінницький державний педагогічний університет

іменні Михайла Коцюбинського

Природничо-географічний факультет

Кафедра фізичної географії

Реферат на тему:

Студентки І курсу

групи А-1

Вінниця-2006

ПЛАН

1. Вступ

2. Кліматичні чинники

3. Структура географічної оболонки і її вплив на розподіл тепла

   1. Поясно-зональні і азональні структури

   2. Особливості географічних поясів і зон суші

   3. Особливості океанічних географічних поясів

4. Загальні природничі та організаційні закони в географічній оболонці

   1. Системи горизонтального переносу тепла – географічні теплові машини

   2. Явища електромагнетизму

5. Тепловий баланс

6. Повітря і атмосфера

   1. Адіабатичні зміни стану в атмосфері

   2. Суходіабатичні зміни температури

   3. Суходіабатичні зміни температури при вертикальних рухах

   4. Вологодіабатичні зміни температури

7. Висновок

8. Література

І. ВСТУП

Температура на земній поверхні досить не однорідна. Тепловий режим повітря залежить від багатьох чинників і факторів. А зокрема: надходження сонячної радіації, рельєф, наслідки обертання Землі навколо Сонця і своєї осі. Крім того наша планета сама виділяє тепло. Розподіл сонячної радіації на Землі залежить від кута падіння сонячних променів і тому закономірно зональний.

На розподіл сонячної радіації впливають прозорість атмосфери, тривалість світлового дня, відстань від Землі до Сонця і абсолютна висота місцевості над рівнем моря. Усі ці чинники порушують зональний розподіл сонячної радіації.

ІІ. КЛІМАТИЧНІ ЧИННИКИ

Формування клімату будь-якої території відбувається під дією трьох основних чинників: сонячної радіації, підстильної поверхні і атмосферної циркуляції.

Сонячна радіація – це сукупність променевої енергії Сонця. Це головний чинник, від якого залежить тепловий режим повітря.

До поверхні Землі надходить пряма і розсіяна сонячна радіація. Сонячна радіація, що досягає поверхні Землі у вигляді єдиного пучка паралельних променів, називається прямою. Сонячні промені, проходячи крізь атмосферу розсіюються хмарами, водяною парою і пилом. Така сонячна радіація називається розсіяною. Сукупність прямої і розсіяної радіації становить сумарну сонячну радіацію.

Кількість сонячної радіації в різних місцях планети не однакова. Вона залежить насамперед від висоти Сонця над горизонтом. Чим більший кут, під яким сонячне проміння падає на поверхню Землі, тим більше радіації дістає вона на одиницю площі. Найбільшу кількість сонячної радіації одержує поверхня, коли промені падають прямолінійно.

Найбільший кут падіння сонячних променів впродовж року спостерігається на екваторі. Цей кут поступово зменшується від екватора до полюсів. Таке послідовне зменшення кількості сонячної радіації від екватора до полюсів зумовлює її зональний розподіл – виникнення радіаційних широтних смуг (зон).

Зональний розподіл сумарної сонячної радіації на земній поверхні нерідко порушується, тобто на одній широті її кількість може бути різною. Причиною цього явища є, зокрема, прозорість атмосфери. Проходячи через прозору атмосферу, більшість променів досягає Землі у вигляді прямої радіації.

В наслідок річного руху Землі змінюється не тільки кут падіння сонячних променів, а й тривалість світлового дня (освітлення). Особливо різко це помітно в полярних широтах. На полюсах у полярний день Сонце не ховається за обрій близько півроку.

Кількість сонячної радіації залежить також від часу доби і відстані від землі до Сонця. Найбільше радіації надходить на земну поверхню опівдні, коли світило в зеніті. Впродовж року найсприятливішим для одержання сонячної радіації є січень, коли Земля знаходиться найближче до Сонця.

Кількість сонячної радіації, крім того, залежить від абсолютної висоти місцевості. За умов однакової географічної широти гірські вершини дістають більше сонячної енергії, ніж рівнинні простори. Це пояснюється тим, що промені Сонця дістають більше сонячної енергії, ніж рівнинні простори, оскільки промені проходять до вершин гір коротший шлях в атмосфері.

Не вся сумарна радіація, що надходить до Землі, перетворюється на тепло. Це пояснюється характером поверхні, що нагрівається (підстильної поверхні), яка обмінюється теплом і вологою з атмосферою. Так, ґрунти, рослинність, сніг, вода не однаково поглинають і відбивають сонячну радіацію. Здатність поверхні відбивати сонячну радіацію характеризує альбедо. Альбедо – це відношення відбитої сонячної радіації до сумарної, що надійшла на цю поверхню.

ІІІ. СТРУКТУРА ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ І ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗПОДІЛ ТЕПЛА

1. Поясно-зональні і азональні структури

Географічна оболонка величезна планетарна цілісна природна система, яка має дуже складну структуру. Основними її складовими є материки і океани, в межах яких проявляється одна з найбільших закономірностей природи Землі – географічна зональність. Вона найбільш характерна для розподілу кліматичних показників, рослинних угруповань, ґрунтів ландшафтів. Від інтенсивності і величини надходження Сонячної радіації залежить кількість тепла в кожному місці, різна інтенсивність кругообігу мінеральних і органічних речовин та не однаковий хід геоморфологічних, ґрунтових та інших процесів.

Географічні пояси, не зважаючись на відособленість один від іншого, всередині себе не є однорідними за режимом зволоження і континентальністю. Переважання в одних частинах поясу морського повітря, а в інших – континентального призводить до секторної диференціації поясів.

На поверхні Землі виділяють 13 географічних поясів: два полярні, два субтропічні, два тропічні, два субекваторіальні, два тропічні, субекваторіальні та екваторіальний. В основі формування особливостей природи кожного поясу лежить взаємодія ендогенних та екзогенних факторів.

Таким чином, в різних районах земної кулі формуються неоднакові спектри тепла і вологи. Тому зональність цілком справедливо розглядають як одну з найбільш характерних особливостей формування природи на Землі.

2. Особливості географічних поясів і зон суші

Кожен географічний пояс і кожна зона суші мають свою неповторну природу.

А рктичний пояс характеризується дуже низькими значеннями радіаційного балансу. Тільки протягом літа переважають позитивні температури (у липні в середньому до + 6 °С). Скрізь поширена багаторічна мерзлота, а в місцях активної взаємодії арктичного і морського помірного повітря утворюються льодовики (Гренландія, східна частина Канадського арктичного архіпелагу, деякі острова російської Арктики). Дуже мала кількість тепла сповільнює біохімічні процеси і виключає розвиток вищих рослин. Рідко зустрічаються мохи і лишайники. Небагатий на види і тваринний світ.

Природні умови антарктичного поясу ще більш суворі. Майже вся Антарктида знаходиться під товстим шаром льодовика, який місцями спускається до моря утворюючи шельфовий лід.

Н изькі температури повітря субполярних поясів зумовлюють надмірну вологість. Багаторічна мерзлота перешкоджає просочуванню ґрунтової вологи і спричиняє заболочування місцевості.

Зона тундри поширена тільки в північній півкулі. Вона обмежена ізотермами найтеплішого місяця +5° на півночі та +10° на півдні.

Південна межа зони лісотундри збігається здебільшого з ізотермою найтеплішого місяця +14°. Поширені багаторічна мерзлота, болота, гідра лаколіти, термокарст.

Помірний пояс охоплює в Північній півкулі досить великі простори між 40° і 60° широти, а у південній у цих самих широтах суша дуже звужена і навіть зовсім виклинюється. Для поясу характерні великі сезонні коливання температур повітря. Тепла тут вистачає лише для зростання хвойних і листопадних лісів. У південній частині континентального сектора поширені степи і навіть пустелі.

Субтропічні пояси займають менші площі, ніж помірні. Розташовані вони між 30° і 40° широти в обох півкулях.

Субтропічним поясам властива сезонна зміна помірного (взимку) і тропічного (влітку) повітря. Різні співвідношення тепла і вологи зумовлюють дуже складну конфігурацію природних зон. Пустелі і напівпустелі змінюються степами і преріями, які через рідколісся переходять у мусонні ліси.

Для тропічних географічних поясів найбільш характерними є пустельні і напівпустельні ландшафти. Завдяки стійкій пасатній циркуляції західні при океанічні течії відсутні.

В субекваторіальних поясах мають класичний прояв екваторіальні мусони. Влітку панує вологе повітря мусонів, взимку – сухе тропічне повітря пасатів.

Найбільш поширені у субекваторіальному поясі зони мусонних лісів і саван.

Екваторіальний пояс на суші, в його західних і центральних частинах зайнятий постійно вологими вічнозеленими лісами. Біогеохімічні і геоморфологічні процеси протікають тут надзвичайно інтенсивно протягом усього року і проявляються в утворенні величезної кори вивітрювання, особливих теплих ґрунтів і рослинності.