45.Юридична практика:поняття і види.Роль судової практики в системі юр.Практики.

Юридична практика — це професійна юридична діяль­ність з видання, тлумачення і реалізації правових приписів, здійснювана з урахуванням накопиченого соціально-пра­вового досвіду.

Об'єктом юридичної практики виступають суспільні відносини, інші форми поведінки людей та їхніх об'єднань, соціальних спільнот, інакше кажучи — суб'єктів права.

Суб'єктами юридичної практики є правотворчі та пра-возастосовчі органи (законодавчі органи, органи виконавчої влади, в т.ч. правоохоронні органи, їхні посадовці, суди, адвокати, органи нотаріату тощо). Суб'єкти юридичної практики безпосередньо видають, тлумачать і застосовують юридичні норми. Учасники юридичної практики — це суб'єкти права, які сприяють суб'єктам юридичної прак­тики в здійсненні правових дій і операцій, але самі при цьому не видають і не застосовують правових норм. Напри­клад, поняті, свідки, потерпілі виступають як учасники слідчої практики.

Для правової системи суспільства характерним є одно­часне функціонування різноманітних типів, видів і підвидів юридичної практики:

1) залежно від змісту розрізняють правотворчу, право-застосовчу (правореалізаційну), інтерпретаційну прак­тики.

В процесі правотворчої практики формуються норма­тивно-правові засоби (норми, принципи тощо) впливу на суспільні відносини та інші форми поведінки людей.

Правозастосовча практика є владною діяльністю ком­петентних органів, спрямованою на винесення індивідуаль­но-конкретних приписів, і виробленим в ході такої діяль­ності правовим досвідом.

Суть інтерпретаційної практики зводиться до форму­лювання правових роз'яснень і правоположень;

2) за суб'єктами юридична практика розмежовується на законодавчу, судову, слідчу, нотаріальну тощо. За цим же критерієм можлива і детальніша класифікація. Так, до судової практики належить практика Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції. Прийнявши за підставу класифікації об'єкти практики і категорії вирішу ваних юридичних справ, можна говорити про судову прак­тику у цивільних, кримінальних справах;

3) залежно від функціональної ролі розрізняють регуля­тивну й охоронну юридичну практику. Наприклад, ді­яльність органів реєстрації актів цивільного стану, органів нотаріату в основному має регулятивний характер. Діяль­ність прокуратури і органів внутрішніх справ переважно має охоронний характер. Судова ж практика поєднує в собі регулятивний (наприклад, визнання в судовому порядку права власності на нерухоме майно, поділ майна) і охорон­ний (наприклад, оголошення вироку у кримінальній спра­ві) моменти.

46.Держава і соціальне партнерство.

Соціальне партнерство — це добровільна і рівноправна взаємодія між найманими працівниками, бізнесменами і державою з метою соціального миру і прогресу, ефективної економіки, захисту прав та інтересів трудящих.

Взаємодія необхідна, щоб спільними зусиллями вирі­шувати значущі соціальні проблеми, такі, як бідність, без­домність, сирітство, розгул злочинності, забруднення нав­колишнього середовища. Представники кожної зі сторін трикутника по-різному усвідомлюють власну відповідаль­ність за ці людські біди, мають різні можливості та ресурси для допомоги і, нарешті, різні уявлення про саму природу соціальних проблем.

Поняття «соціальне партнерство» вперше ввів у обіг англійський філософ та економіст Джон Стюарт Мілль. Основи концепції соціального партнерства була розроблені ідеологами німецької соціал-демократії наприкінці XIX ст. Крупними ідеологами соціального партнерства є американ­ський економіст Джон Гелбрейт, французький соціолог Реймон Арон, німецький економіст Леонард Ерхард.

Елементи соціального партнерства впроваджувалися з початку XX ст. і в європейських країнах, і в США. У США його прихильниками виступили не тільки ділові кола (як, наприклад, знаменитий Генрі Форд), а й глава держави (в першу чергу, Теодор Рузвельт і Франклін Рузвельт). Ця концепція набула особливої актуальності унаслідок світової економічної депресії 1929-1933 pp.

Основні суб'єкти соціального партнерства:

1. держава і створені нею з цією метою установи (гро­мадські ради, трудовий арбітраж);

2. бізнес, тобто працедавці та їх об'єднання (союзи під­приємців);

3) наймані робітники та їх об'єднання (профспілки). Роль кожного з учасників цього тристороннього діалогу

змінюється залежно від соціально-політичної та економіч­ної обстановки в країні. Проте безперечним є одне: чим краще між ними відбувається соціальний діалог, тим краще йде формування соціального партнерства як у цілому в державі, так і в окремих галузях господарства. І, навпаки, домінування одного з суб'єктів перекручує саму ідею со­ціального партнерства і призводить або до тоталітаризму (якщо переважає держава), або до олігархізації (якщо до­мінує бізнес), або до соціального утриманства (якщо домінує армія найманої праці).

Роль держави у соціальному партнерстві визначається тим, що держава створює та підтримує його правові та по­літичні основи, зокрема нормативно-правову базу (напри­клад, законодавство про профспілки, про способи вирішен­ня трудових конфліктів, про зайнятість, про соціальне за­безпечення). Інституційно роль держави в забезпеченні соціального партнерства виражається у створенні і функ­ціонуванні внутрішньодержавних, регіональних і міжна­родних органів, до яких належать:

— ради (комісії) соціального партнерства, до яких вхо­дять представники бізнесу, держави і найманих робітників.Вони можуть утворюватися на різних рівнях (організації, галузі,адміністративно-територіального утворення), аж до національного;

— Економічна і Соціальна Рада Європейського Союзу;

— Міжнародна Організація Праці (є спеціалізованою установою ООН).

Механізм соціального партнерства у принципі має такий вигляд:

— щодо суспільства держава бере на себе відповідалність за соціальні гарантії, одержуючи натомість легітимність влади та суспільну підтримку

— щодо підприємців держава забезпечує гарантії прав власності, сприятливий підприємницький клімат, підтримку національного бізнесу в зовнішньому світі, одержуючи

натомість підтримку з боку підприємців, строге дотримання встановлених державою норм і правил;

— щодо найнятих робітників бізнес зобов'язується за­безпечити їхнє благополуччя (гідну оплату праці та соці­альний пакет, охорону праці, підготовку і перепідготовку кадрів);

— щодо бізнесу наймані робітники зобов'язуються утриматися від явно деструктивних способів захисту своїх прав та інтересів (економічного і фізичного терору, висування явно нездійсненних вимог тощо);

— баланс між суспільством і капіталом будується за принципом: соціально відповідальна поведінка підприємців в обмін на суспільну підтримку його інтересів, цілей і дій...

Соціальне партнерство є способом цивілізованого та ефективного регулювання соціально-трудових відносин, запобігання або мирного вирішення соціальних конфліктів, гарантією соціальної злагоди і прогресу. Соціальне парт­ нерство — це шлях до ефективної держави на основі соці­ альної консолідації, розширення суспільної підтримки цілей та дій влади. Ідея соціального партнерства близька і затребувана широкими народними шарами. Вона виходить* з необхідності об'єднання влади з народом, устрою соціаль­ но-справедливого творчого суспільства, єднання духовного та матеріального.