36.Юридична концепція прав людини.Правовий статус особистості.

громадя­нина — позитивне право.

Права людини — це права, нерозривно пов'язані із са­мим існуванням людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу людської гідності, на опір при­гнобленню.

Ці права є невід'ємними, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини є невідчужуваними, іншими словами, людина сама не має права від них відмо­витися, бо без цих прав вона вже не є людиною. Права людини належать кожному індивіду, незалежно від на­лежності до громадянства тієї або іншої країни, расової або національної належності. Кожна людина є носієм природ­них, породжених самою природою людини прав.

Права громадянина — це права члена державно органі­зованого громадянського суспільства.

Права громадянина є певною дискримінацією негрома-дян певної держави, оскільки вони не володіють цією гру­пою прав. Під правами громадянина розуміють перш за все можливість брати участь в управлінні суспільними та дер­жавними справами: право на об'єднання в партії та громад­ські організації, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Право на соціальний захист також в основному належить громадянам держави.

Цілісність і взаємозв'язок прав людини і громадянина виявляються в тому, що права громадянина є різновидом • прав людини (їх називають політичними правами людини). Звичайно права людини і громадянина фіксуються в одно­му нормативно-правовому акті (наприклад, такою є фран­цузька Декларація прав людини і громадянина, конститу­ції більшості сучасних держав).

Структура правового статусу особистості:

1. правові норми та принципи, що встановлюють це^ статус;

2. правосуб'єктність;

3. основні права та обов'язки; ,_;

4. законні інтереси;

5. громадянство (або інше відношення до країни перебу­ вання — безгромадянство, іноземне громадянство або під­ данство);

6. юридична відповідальність.

Серцевину, основу правового статусу особистості скла­дають її права, свободи та обов'язки, закріплені в консти­туції та міжнародно-правових актах.

Набір правових статусів великий, але в теоретичному плані найбільш істотне значення мають три види.

Загальний правовий статус — це статус особистості як громадянина держави, члена суспільства. Він визнача­ється перш за все конституцією і не залежить від різних поточних обставин (переміщень по службі, сімейного стану, посади, виконуваних функцій), є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальне­ністю. Зміна змісту цього статусу залежить від волі зако­нодавця, а не від кожної окремої особи. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особли­вості положення певних категорій громадян (наприклад, іноземних громадян, пенсіонерів, студентів, військовослуж­бовців, учителів, робітників, селян, інвалідів, учасників війни тощо). Вказані соціальні групи, базуючись на загаль­ному конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, обов'язки, пільги, передбачені поточним законодавством. Удосконалення цих статусів — одне із за­вдань юридичної науки.

Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан, виконувана робота, інші характеристики). Він є «проекцією» загального і спеціаль­них статусів на конкретного індивіда, інакше кажучи, це сукупність персоніфікованих прав та обов'язків індивіда. Тверде знання кожним свого особистого статусу, своїх прав, обов'язків, відповідальності, можливостей — ознака право­вої культури, юридичної грамотності. Індивідуальний пра­вовий статус є рухомим, динамічним, він змінюється разом з тими змінами, які відбуваються в житті людини.