Структурно-геоморфологічна схема та основні елементи рельєфу дна Атлантичного океану (підводні окраїни материків не заштриховані):

1 - перехідна область, 2 - глибоководні жолоби, 3 - серединно-океанічний хребет, 4 -улоговини

ложа океану, 5 - хребти та височини ложа океану, 6 - зони розломів;

Улоговини: І -Лабрадорська, 11 - Західно-Європейська, 111 - Північно-Американська,

IV - Канарська, V - Гвіанська, VI - Бразильська, VIІ - Ангельська, VI11 - Аргентинська,

ХІ-Капська.

Серединно-Атлантичний хребет характеризується активною вулканічно-сейсмічною і тектонічною діяльністю. Епіцентри землетрусів збігаються з рифтовою долиною та поперечними розломами, для яких характерні виключно високі швидкості сейсмічних хвиль і значні показники теплового потоку.

Ложе океану. По обидва боки від хребта простягається ложе океану з глибинами 4-6 км. Як у східному, так і в західному секторі зустрічаються підняття, найбільшими з яких є Китовий хребет, височина Ріу-Гранді та ін. Підняття дна ділять ложе океану на глибоководні улоговини (Лабрадорська, Північно-Американська, Бразильська, Західно­європейська, Ангельська та ін.)

На відміну від Тихого та Індійського океанів, для Атлантики характерні плоскі абісальні рівнини з потужністю відкладів понад 1000 м (найдавніші утворилися в юрі та крейді). Істотним елементом рельєфу в улоговинах є абісальні горби і близько 600 окремих підводних гір, особливо в Бермудському плато.

У Північній півкулі Атлантика характеризується великою кількістю мілководних ділянок (банок) із глибинами 50-60 м. У районі Азорських островів широко представлені гайоти і вулканічні гірські ланцюги. Улоговини і океанічні підняття характеризуються типовою океанічною земною корою.

Донні відклади і корисні копалини.

Глибоководні відклади - це мули, найпоширенішими з яких є форамініферові. Вони займають 65% площі ложа океану. Поширенню цих мулів далеко на північ сприяє тепла Північно-Атлантична течія. Глибоководні червоні глини займають близько 20% площі абісалі і знаходяться в найглибших ділянках дна улоговин. Із місцями їх поширення пов'язані родовища залізомарганцевих конкрецій. Радіолярієвих мулів найбільше в Ангельській улоговині. З кремнієвих мулів багато діатомових із вмістом кремнезему до 72%. Найбільше їх у зоні дії Течії Західних вітрів.

Мілководні відклади представлені теригенними, а подекуди і біогенними (кораловими) мулами. На шельфі Ісландії, на Азорському плато поширені вулканічні відклади. В цілому мілководні відклади займають 20% площі дна океану.

Багато корисних копалин знайдено на дні Атлантики: нафта - в Венесуельській затоці та лагуні Маракайбо, в Мексиканській затоці, Північному морі, Гвінейській і Біскайській затоках; залізні руди - поблизу Ньюфаундленда та Нормандії; олов'яна руда - біля берегів Великобританії; руди важких металів - біля Флоріди; алмази та золото - поблизу Намібії.

Клімат та гідрологічний режим

Кліматичні умови Атлантичного океану визначаються перш за все особливостями атмосферної циркуляції, яка залежить від розподілу основних баричних центрів. На півночі та півдні океану знаходяться області пониженого тиску - відповідно Ісландський та Антарктичний мінімуми. Між ними в субтропічних та тропічних широтах розмістилися Азорський та Південно-Атлантичний максимуми - постійно діючі баричні центри високого тиску. Вони розділені екваторіальною областю низького тиску. Такий розподіл тиску обумовлює систему пануючих вітрів в Атлантиці. У приповерхневій товщі атмосфери в помірних широтах обох півкуль панують західні вітри, а в тропічних - пасати. Зустріч пасатів у районі екватора (зона конвергенції) веде до виникнення потужних висхідних потоків повітря, які обумовлюють значну хмарність і максимальну для Атлантики кількість атмосферних опадів. Найбільшу силу вітри в помірних широтах мають взимку - у цей час часті шторми. У Південній півкулі штормові вітри панують у помірних широтах на протязі всього року. У Північній півкулі стійкість пасатів влітку порушується виникненням надзвичайно сильних ураганів (торнадо), що формуються на тропічному фронті. З липня по жовтень вони прямують до Великих та Малих Антільських островів, де досягають максимальної сили і нерідко викликають катастрофічні руйнування.

Мусонна циркуляція в Атлантиці виражена порівняно слабо і помітна лише в помірних і субтропічних широтах біля берегів Північної Америки.

Відмінності в умовах атмосферної циркуляції ведуть до своєрідного розподілу хмарності в Атлантиці, до значного вирівнювання річного ходу температури водної поверхні океану. Для клімату Атлантики характерні незначні коливання температури повітря: на екваторі вони менші 1°, у субтропіках 5°, а на 60-х широтах обох півкуль - 10°. Лише на північному заході і півдні, де найбільший вплив холодного повітря материків, річне коливання перевищує 25°. Найхолодніші місяці — лютий у Північній і серпень у Південній півкулях, найтепліші - відповідно серпень і лютий. У найхолодніший місяць температура повітря складає +25° на екваторі, +20° у тропіках, 0° на 60° пн. ш. і до -10° на 60° пд. ш.; біля Гренландії і Антарктиди температура повітря над океаном найнижча (-25°). При цьому чітко помітні відмінності в температурних умовах між східною і західною частинами океану, що пояснюється розподілом теплих і холодних вод та особливостями циркуляції атмосфери. Між 30° пн. ш. і 30° пд. ш. східна частина океану холодніша західної.

Кількість опадів у високих широтах коливається від 250 мм на півночі до 100 мм на півдні, в помірних широтах відповідно від 1500 до 1000 мм, у субтропіках - від 1000 мм на сході до 500 мм на заході, а на екваторі знову зростає і перевищує 2000 мм/рік.

Для районів, де зустрічаються теплі і холодні води (Велика Ньюфаундлендська банка, гирло Ла-Плати), а також там, де піднімаються холодні глибинні води (південно-західні береги Африки) характерні густі тумани на протязі всього року У тропіках туманів майже не буває, проте в районі островів Кабо-Вердеспостерігаються пилові тумани, які утворює північно-східний пасат. Він приносить пил з внутрішніх частин Сахари. Дрібні часточки піску та пилу можуть триматися в повітрі декілька діб.

Гідрологічний режим Атлантичного океану визначається його кліматичними умовами.

Хвилі. Хвилеутворення в Атлантиці залежить від характеру пануючих вітрів над тими чи іншими районами. Найчастіше хвилі утворюються в помірних широтах, де висота хвиль під час тривалих і сильних штормів може досягати 20-26 м. Такої висоти хвилі досягають досить рідко (один раз у 10-15 років) і то лише в районі Південних Сандвічевих островів та о. Ньюфаундленд. Значно частіше висота хвиль досягає 15-18 м (Біскайська затока), і майже щорічно в зоні проходження торнадо.

У північній частині Атлантики досить часто утворюються цунамі, особливо в районі Антільських та Канарських островів.

Висота припливних хвиль у відкритому океані не перевищує їм. Максимальні на планеті припливи (18м) спостерігаються в затоці Фанді на східному узбережжі Північної Америки. Високі припливні хвилі характерні і для східної частини океану: у Брістольській затоці вони досягають 15 м, у затоці Сен-Мало - 12 м.

ТечіІФормування поверхневих океанічних течій залежить від циркуляції атмосфери, взаємодії центрів баричної дії і пануючих вітрів. У тропічних широтах пасати утворюють потужні течії - Північну і Південну Пасатну, які рухаються зі сходу на захід по обидва боки від екватора. Південна Пасатна течія біля берегів Південної Америки ділиться на дві гілки: Гвіанську течію, яка прямує в Карибське море і Бразильську, яка тече на південь. Північна Пасатна течія поблизу островів Центральної Америки теж розгалужується: північна її гілка (Антільська течія) прямує на північний захід, а південна в Карибське море, Мексиканську затоку і виходить з неї під назвою Флорідська течія. В районі Флоріди Флорідська і Гвіанська течії зустрічаються і утворюють потужну теплу течію Гольфстрім, яка прямує вздовж берегів Північної Америки. На 40° пн. ш. в результаті дії сили Коріоліса Гольфстрім набуває східного, а потім північне - східного напряму і отримує назву Північне – Атлантична течія Ця течія проходить біля берегів Північної Європи і значно пом"якшує клімат Європейського сектора Арктики і Субарктики. Вона утворює гілку течії до Ісландії (течія Ірмінгера), яка частково йде вздовж західних берегів острова на північ, а частково відхиляється на захід і, огинаючи з півдня Гренландію, приносить теплу воду в море Баффіна. Частина повітря прямує на південь, вздовж узбережжя північно-західної Африки, і в зв'язку з тим, що основний потік теплих поверхневих вод прямує в бік Північного Льодовитого океану, поблизу північно-західного узбережжя Африки утворюється компенсаційна холодна Канарська течія. Південніше островів Кабо-Верде одна гілка течії переходить у Північно-Пасатну течію, замкнувши антициклональний кругообіг вод Північної півкулі, який обумовлений рухом повітряних мас в Азорському максимумі. Інша гілка Канарської течії прямує на південь і, поступово нагріваючись, приносить свої води у Гвінейську затоку.

Із Північного Льодовитого океану в Атлантику надходять холодні опріснені води Східно-Гренландською течією, яка з'єднується на півдні з теплими водами течії Ірмінгера, і Лабрадорською течією, яка південніше Ньюфаундленда зустрічається з Гольфстрімом і прямує до мису Гаттерас, утворюючи холодний потік між теплими водами і берегом материка.

У Південній півкулі тепла Бразильська течія прямує вздовж берега Південної Америки до 40° пд. ш. У районі гирла Ла-Плата ця течія зустрічається з холодною Фолклендською течією, яка є гілкою Течії Західних вітрів. У результаті руху повітряних мас на східній периферії Південно-Атлантичного максимуму частина вод Течії Західних вітрів, найпотужнішої в Світовому океані, біля берегів Африки відхиляється на північ і дає початок холодній Бенгельській течії, яка прямує до екватора і переходить у Південну Пасатну течію, замкнувши антициклональний рух вод Південної півкулі.

В екваторіальному поясі підповерхнева протитечія - течія Ломоносова - перетинає океан із заходу на схід під Південною Пасатною течією і досягає Гвінейської затоки. Відносно недавно на південному сході океану відкриті тепла Ангельська, а на сході - Лузітанська течії (природний стік вод Середземного моря через Гібралтарську протоку); остання прямує на північ вздовж берегів Піренейського півострова. Встановлено, що під Гольфстрімом на глибині 900-3000 м існує потужна протитечія (Західна Прикордонна), утворення якої пов'язане з донним стоком холодних вод із Норвезько-Гренландського басейну.

Властивості вод. Північна частина Атлантики внаслідок поступання в неї великої кількості води від теплих течій є значно теплішою, ніж південна. Найвищі температури води зафіксовані в Північній півкулі в серпні, а в Південній - у лютому (+25° на 20° пн. ш. і пд. ш., +10° на 60° пн. ш. і -1°на 60° пд. ш.). Найнижчі температури - в лютому і серпні (відповідно +20, +23° на 20° пн. ш. і пд. ш., +6° на 60° пн. ш. і -1° на 60° пд. ш.). Найтепліші води - на екваторі, де увесь ріктемпература води становить +26, +28°. Таким чином, річні коливання температур атлантичних вод незначні: на екваторі і в тропіках - не більше 1 - 3°, у субтропіках і помірних широтах - 5 - 8°, у приполярних - 4° в Північній і практично без змін у Південній півкулі. У Гвінейській затоці температура поверхневої товщі води весь рік +26, +28°. Відмінності в температурах вод західної частини океану в обох півкулях неоднакові: у Північній західна частина холодніша за східну, у Південній - навпаки. З описаної вище схеми течій причина таких відмінностей зрозуміла.

Розподіл солоності в цілому відповідає розподілу температури. Висока солоність - понад 37%о - у тропічних широтах, де мало опадів, велике випаровування, а в високих широтах вона знижується до 35%о. Середня солоність океану - 35,4%о, макисмальна - 37,3%о ( у районі Азорських островів, де максимальне випаровування - тут знаходиться центр Азорського антициклону). У пригирлових районах солоність води в океані знижується майже в двічі і досягає 16-17%».

Крига утворюється в приантарктичних водах, а також у Гренландському і Баффіновому морях. Основний район утворення айсбергів - шельфовий льодовик Фільхнера поблизу Антарктиди та льодовики Гренландії.

Крига в Північній півкулі досягає влітку 40° пн. ш., а в Південній півкулі на південь від 55° пд. ш. вона зустрічається на протязі всього року.