Геологічна будова та рельєф дна

Атлантичний океан вважається наймолодшим у Світовому океані, сучасних рис він набув у кайнозої. Порівняно з Тихим океаном периферія Атлантики досить спокійна в геологічному відношенні, майже без землетрусів та вулканізму. Отже, характерною особливістю Атлантичного океану є те, що його межі в основному морфологічні, географічні, а не тектонічні, як у Тихому океані.

Підводна окраїна материків. Атлантичний океан має значно більші площі шельфу, ніж Тихий, особливо біля узбережжя Північної Америки, ^е де шельф займає 10,3% площі дна океану. Ширина шельфу на північному ^s заході (район Гренландії, Лабрадора) досягає 400 км. Для шельфу, більша частина якого була вкрита в антропогені материковим зледенінням, характерне поширення реліктових льодовикових форм рельєфу, глибоководних жолобів, каньйонів, припіднятих ділянок (банок), що являють собою гіганські куести, складені породами палеозойського віку. Отже, для вчених були підстави розглядати ці банки як частину Північно-Американської платформи. Обширний шельф Атлантичного океану і біля берегів Європи.

Затоплені річкові долини - важливий елемент реліктового рельєфу шельфа — зустрічаються в усіх шельфових районах Атлантики. Поширені на шельфі і континентальні відклади. Біля берегів Африки та Південної Америки шельф займає менші площі, але в південній частині останньої він значно розширюється (Патагонський шельф).

Із сучасних субаквальних форм рельєфу найпоширеніші піщані гряди, які утворені припливними течіями (особливо в Північному морі, Ла -Манші, на шельфі обох Америк). У низьких широтах поширені коралові рифи (особливо в Карибському морі).

Материкові схили в Атлантиці виражені, як правило, крутими уступами, часто східчастої будови, і майже скрізь глибоко розчленовані підводними каньйонами. В окремих районах материкові схили ускладнені окраїнними плато, (Сан-Паулу, Фолклендське та ін.). Своєрідний (поблизу Європи) Фареро-Ісландський поріг має брилову структуру. В цьому ж регіоні знаходиться височина Роколл, яка також є зануреною частиною підводної окраїни Європи Саме тут проходить межа Атлантичного з Північним Льодовитим океаном.

Понад 1/3 площі підводної окраїни материків займає материкове підніжжя - акумулятивна рівнина на глибинах 3-4 км, з потужною, в декілька кілометрів, товщею донних відкладів. Ці відклади заповнюють також глибокі прогини земної кори, які відокремлюють підводні континентальні окраїни від ложа океану. В окремих районах материкового підніжжя виявлені обширні конуси виносу суспензійно-мулистих потоків, серед яких виділяються ті, що знаходяться в районах гирл Гудзону, Амазонки, Рони, Нігеру, Конго.

На материковому підніжжі Північної Америки знаходяться своєрідні гігантські акумулятивні форми рельєфу. Вони утворені Лабрадорською течією та Гольфстрімом, які рухаються у протилежних напрямах вздовж материкового підніжжя («осадові хребти» Ньюфаундлендський, Блейк-Багамський та ін.).

Шельф біля берегів Африки неширокий, материковий схил майже скрізь має вигляд крутого схилу, а на південь від екватора він сильно розчленований підводними каньйонами. Підводна материкова окраїна Атлантичного океану біля Африки відрізняється від окраїн інших районів тим, що тут поширені вулканічні породи, зокрема базальтові лави.

Перехідна зона. В Атлантичному океані ця зона представлена трьома областями: Карибською, Середземноморською та областю моря Скотія.

Карибська (Антільська) область характеризується поширенням острівних дуг, що утворилися в альпійську епоху горотворення (ларамійсько-міоценовий вік складчастостей). Не лише із зовнішнього, але і з внутрішнього боку дуг часто розміщені жолоби. У будові цієї області беруть участь обширні масиви гірської суші (Гаїті, Куба). Рельєф дна дуже складний. Це, головним чином, окремі улоговини (Венесуельська, Юкатанська та ін.) з глибинами до 5000 м, які розділені підводними хребтами. У цій області є глибоководні жолоби (Кайман і Пуерто-Ріко). З останнім пов'язане найглибше місце в Атлантиці - 8742.

Середземноморська область відрізняється від Карибської менш складною будовою. Тут переважає материковий тип земної кори. У цій області немає глибоководних жолобів, але збереглися їх релікти (Еллінський жолоб, 5121 м). Про розміщення острівних дуг свідчать своєрідні гірські хребти (Балеарські, Іонічні острови та ін.), які в основному знаходяться під водою. Глибоководні улоговини відокремлені підводними горами або обширними масивами суші. Найбільші з них за площею -Балеарська і Тіренська.

Встановлено, що досить часто (зокрема в міоцені) Середземне море не мало зв'язку з Атлантикою й існувало як величезний безстічний басейн, з обширними лагунами, в яких відбувалося накопичення соленосних товщ - евапоритів (особливо у верхньому міоцені). Зв'язок з Атлантикою поновився значно пізніше (в понтійський час наприкінці міоцену).

Середземне море має ознаки перехідної області, що знаходиться в дуже пізній стадії геосинклінального розвитку. Проте до цього часу це досить активна сейсмічна область. Тут збереглися діючі вулкани, в тому числі Везувій, Етна, Стромболі, Санторін (Тіра), які залишили значний слід в історії середземноморських народів. Зокрема, виверження Санторіна (1400 р. до н. е.) багатьма вважається причиною загибелі давньої кріто-мінойської культури, а територія навколо нього -Атлантидою, значна частина якої зникла в глибинах Егейського моря.

Область моря Скотія або Південно-Сандвічева — ділянки підводної материкової окраїни з великою кількістю розломів, що виникли в результаті тектонічних рухів земної кори в Чилійсько-Патагонських Андах. Для острівної дуги Південно-Сандвічевих островів характерні вулкани, а на сході вона обмежена глибоководним жолобом (до 8228 м).

Серединне-Атлантичний хребет - характерна особливість рельєфу дна океану. В плані він має S-подібну форму і складається з північної і південної частин. На півночі хребет має чітко виражені рифтові долини (завширшки 30-60 км). з численними поперечними розломами, з якими пов'язані глибокі грабени. Південна частина хребта має в цілому меридіональний напрям. У ньому дуже добре виражені рифтові долини, кількість поперечних розломів менша, тому він більш монолітний, ніж на півночі. Від рівня поверхні океану Серединно-Атлантичний хребет знаходиться на глибинах 2000-3500 м, проте подекуди він піднімається над поверхнею океану у вигляді островів вулканічного походження (Ісландія, Азорські, Вознесіння та ін.). Протяжність хребта досягає 17000 км, а ширина - декількох сотень кілометрів. Біля острова Буве хребет повертає на схід, переходить в Африкано-Антарктичний і з'єднується з хребтами Індійського океану.

Поперечні (трансформні) розломи, найбільшими з яких є Атлантіс, Сан-Паулу, Св. Слени розчленували хребет на окремі брили - блоки, які зміщені по лініях розломів відносно один одного (особливо в Північній півкулі).