Тема 10. Міжнародний цивільний процес та міжнародний комерційний арбітраж

План семінарського заняття

1. Поняття міжнародного цивільного процесу та його джерела.

2. Міжнародна підсудність.

3. Визнання та виконання іноземних судових рішень.

4. Поняття і види міжнародного комерційного арбітражу.

5. Виконання арбітражних рішень.

Методичні вказівки

Міжнародний цивільний процес — це сукупність і система правових норм, які містяться у внутрішньому праві держави і в міжнародних договорах за участю цієї держави і які регулюють цивільно-процесуальні відносини між іноземними судами й учасниками процесу, один з яких є іноземною особою (іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства, установи, організації, іноземні держави, міжнародні організації), при здійсненні правосуддя з цивільних справ і наданні міжнародної правової допомоги. Згідно з чинним законодавством і домінуючою в міжнародному приватному праві доктриною, суд, розглядаючи справу з участю іноземної особи, повинен застосовувати, як правило, процесуальне право своєї країни або закон суду. Вказівки про застосування в процесуальних питаннях лише власного права країни суду, виражені в тій чи іншій формі, є в багатьох міжнародних договорах. Особливість джерел (форм) МЦП полягає в їх подвійному характері. З одного боку, до них належать норми внутрішнього законодавства окремих держав, а з другого — міжнародні договори. Студентам (курсантам) потрібно охарактеризувати вказані групи джерел міжнародного цивільного процесу.

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави щодо розгляду і вирішення цивільних справ та здійснення окремих процесуальних дій стосовно іноземного елементу. Передусім, необхідно вирішити питання про те, на території якої держави розглядатиметься конкретна цивільна справа, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи. При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд встановлює межі власної компетенції та не зачіпає питання про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь-який іноземний суд або інший юрисдикційний орган. Вирішуючи питання про підсудність справ за участю іноземних осіб, суди України повинні керуватися не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, а й тими колізійними нормами, що містяться в міжнародних договорах про правову допомогу. В рамках даного питання стдентам (курсантам) потрібноопрацювати розділи XI Провадження у справах за участю іноземних осіб та XII Підсудність та виконання іноземних судових доручень Закону України „Про міжнародне приватне право”, статті 73-80.

На території України визнаються та виконуються рішення іноземних судів, зокрема, рішення іноземних судів за цивільними, трудовими, сімейними справами, вироки іноземних судів за кримінальними справами у частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілому, а також рішення іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, які набутили законної сили та підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України (ст. 1 Закону «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів»). Проблема виконання та визнання іноземних судових рішень є значущою для будь-якої держави. Світова практика знає лише два правових механізми вирішення цієї проблеми: екзекватура і реєстрація. Студентам (курсантам) потрібно розмежувати паняття визнання іноземного судового рішення та виконання рішення іноземного суду.

Визнання іноземного судового рішення це дозвіл дії законної чинності судового рішення, що проявляється у властивостях неспростовності, винятковості, преюдиціальності, а також допущення примусового виконання.

Виконання рішення іноземного суду — це застосування способів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому законом. Визнання іноземного судового рішення є необхідною передумовою його примусового виконання.

На сьогодні ЦПК розглядає два варіанти визнання в Україні рішень іноземних судів: визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню; визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.

В рамках даного питання стдентам (курсантам) потрібно опрацювати Розділ XIII Визнання та виконання рішень іноземних судів Закону України „Про міжнародне приватне право”, статті 81, 82.

Міжнародний комерційний арбітраж (або третейський суд) є різновидом комерційного арбітражу та виступає альтернативним засобом вирішення спорів, що виникають у сфері економічного обігу. Міжнародна практика створила різні види арбітражу: випадковий та інституційний. У даний час поширення дістали постійно діючі, або інституційні арбітражі, які створюються при торговельних палатах, біржах, різних асоціаціях, організаціях і т. ін. Після визначення поняття міжнародного комерційного арбітражу та характеристики їх видів студенту (курсанту) потрібно звернути увагу на виконання арбітражних рішень.

У жодній державі іноземні арбітражні рішення не мають безпосередньої виконавчої сил. Для їх примусового виконання потрібне відповідне розпорядження компетентного органа цієї країни — як правило, суду. За загальним правилом для виконання арбітражні рішення повинні бути представлені в компетентний суд, який у певній формі приймає одне з двох рішень: визнати і привести арбітражне рішення у виконання або відмовити у визнанні та приве денні його у виконання. У різних країнах діє різний порядок приведення у виконання іноземних арбітражних рішень, але всі вони можуть бути зведені, згідно із класифікацією Е. Брунцевої, до чотирьох основних моделей:

1) депонування чи реєстрація рішення в суді або іншому компетентному органі, після чого воно може бути виконане, як рішення місцевого суду;

2) виконання арбітражного рішення безпосередньо, без його депонування чи реєстрації (але для цього може бути потрібен дозвіл суду на виконання);

3) звернення до суду із проханням про визнання та виконання рішення (екзекватура);

4) пред’явлення в суд позову на підставі арбітражного рішення як свідчення наявності боргового зобов’язання, що підлягає судовому захисту. До цього способу вдаються тільки за відсутності можливості застосувати жоден інший спосіб. Найчастіше на практиці застосовується третя модель. У широкому значенні термін “екзекватурування” — це процедура, здебільшого судова, що полягає у наданні арбітражному рішенню виконавчої сили, тобто здатності бути приведеним у виконання із застосуванням, у разі потреби, примусових заходів з боку державних органів стосовно зобов’язаної особи чи її майна. За системи екзекватурування компетентна інстанція після розгляду в спрощеному провадженні дійсності рішення і без судового розгляду за участю сторін, як правило, видає виконавчий документ — наказ про виконання на прохання заінтересованої сторони. Екзекватурування арбітражного рішення додає рішенню як виконавчої сили, так і визнання; відмова в ньому виключає і можливість визнання рішення. Постанова суду про визнання і виконання іноземного арбітражного рішення в різних країнах має різні форми. Так, в Україні та Росії суд виносить ухвалу, на підставі якої видається виконавчий лист, у США суд підтверджує арбітражне рішення, що потім підлягає виконанню як судове рішення. В рамках даного питання студентам (курсантам) потрібно звернути увагу на умови визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень, терміни пред’явлення іноземного арбітражного рішення до виконання, випадки відмови у визнанні та приведенні у виконання іноземних арбітражних рішень, а також порядок виконання рішень відповідно до Угоди “Про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності” від 20 березня 1999 р. Для цього студентам (курсантам) потрібно опрацювати Нью-Йоркську Конвенцію про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. Режим доступу: http://www.uncitral.org/uncitral/ru/uncitral_texts/arbitration/NYConvention.html; Типовий закон ЮНСІТРАЛ щодо міжнародного торгівельного арбітражу ООН від 21 червня 1985 р. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_879; Угоду “Про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності” від 20 березня 1999 р. Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_076; Закон України “Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів” від 28 листопада 2001 р.; Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4002-12.

Самостійна робота

• Процесуальне положення іноземців в цивільному процесі.

• Поняття і зміст арбітражної угоди.

Методичні вказівки

До цивільних процесуальних прав іноземців належить насамперед право на доступ до суду і до засобів судового захисту, а також право на справедливий публічний розгляд у суді. Право на ефективні засоби судового захисту з боку компетентних національних судів забезпечується кожній особі,

в тому числі й іноземцю та особі без громадянства, права і свободи яких порушуються. Ці положення закріплені як у міжнародноправових актах з прав людини, двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і у внутрішньому законодавстві кожної держави. Відповідно до ст. 22 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту своїх особистих, майнових та інших прав.

Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 410 ЦПК).

Наданий іноземним особам в Україні національний режим у судовому провадженні є безумовним. Іноземні особи можуть бути суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями процесуальних прав і обов’язків, наділені процесуальною правоздатністю і володіють процесуальною дієздатністю. У ЦПК України містяться спеціальні норми про цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність іноземних осіб. Студенти (курсанти) повинні опрацювати дані правові норми.

Розгляд наступного питання потрібно почати з того, що в основі арбітражного вирішення спорів лежить арбітражна угода, тобто угода про передачу спору на розгляд і вирішення арбітражу. Арбітражна угода є умовою для визнання компетенції арбітражу, і тому найбільш актуальними були й залишаються проблеми правової природи арбітражної угоди та компетенції арбітражу. Арбітражна угода є специфічним договором. Специфічність арбітражної угоди полягає в тому, що як цивільно-правовий правочин, вона має процесуальні наслідки. А це означає, що для кваліфікації арбітражної угоди як цивільно-правового правочину застосовується цивільне законодавство; щодо виключення державного суду, тобто вилучення тієї чи іншої справи з його ведення та допустимості арбітражної угоди, ці питання вирішуються на підставі цивільного процесуального законодавства. У міжнародному комерційному обігу зустрічаються два види арбітражних угод: арбітражне застереження та третейський запис. Угода про арбітраж, включена до контракту й така, що передбачає можливість розгляду спорів, які можуть виникнути з контракту, називається арбітражним застереженням. Угода про арбітраж, що передбачає можливість розгляду спору, укладена у формі, відмінній від зовнішньоторговельного контракту угоди, називається третейським записом.

У більшості країн, у тому числі в Україні, Білорусі, Росії, країнах Східної Європи, Великій Британії, Франції, ФРН, Данії, Норвегії, США, Канаді та ін., передбачений єдиний правовий режим арбітражного застереження та третейського запису. Згідно зі ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або окремих спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, носять вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження або окремої угоди. Аналогічна норма міститься у ст. 7 Закону Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж». При укладенні арбітражного договору в ньому необхідно передбачити: місце розгляду спору; норми права, від яких не можна відступати; вибір, матеріального права, відповідно до якого буде розглядатися суперечка; межі дії арбітражного застереження; вибір арбітрів; оплату за судовий розгляд суперечки; мову, на якій буде розглядатися суперечка; характер розгляду справи (ступінь відкритості, термін); процедуру, якої повинні дотримуватися арбітри (на основі тільки документів, усного розгляду, опитування свідків і т.ін.) та ін.