Сармати

Дослідженнями з’ясовано, що сарматські племена сформувалися в поволзько-приуральських степах у ІІІ ст. до н.е., звідки вони розселялися аж до Дунаю та підгір’їв Кавказу. Жоден народ у стародавньому світі не займав такої великої території. У ІІ – І ст. до н.е. сармати займали і українські степи. У І ст. до н.е. сармати почали переходити Дніпро і нападати на землеробів Середнього Подніпров’я – племена зарубинецької культури. Ця культура вважається найдавнішою слов’янською культурою. На рубежі нашої ери сарматські племена освоюють степи між Доном і Дніпром, доходять до Південного Бугу. Геродот розповідав легенду, за якою сармати походять від амазонок. Не дивно, що античні автори називають сарматів тими, що були керовані жінками. Відомі імена цариць цих племен: Томирис, Амагу та інші. Жінки їздили верхи, добре володіли зброєю. Вони вступали в шлюб, лише після того, як знищать першого ворога. Слід відмітити, що сармати у військовій справі досягли великих досягнень. Римський історик Тацит відмічав, що коли з’являються сармати своїми кінними загонами, то вже ніякі сили не можуть чинити їм опору.

Як і в скіфському, так і в сарматському війську головну роль відігравала кіннота. Це була в основному лавина легкоозброєних вершників.

На відміну від скіфів, в могилах сарматських воїнів знаходять менше метальних списів, але більше мечів. Все ж справжню славу сарматам принесли так звані катафрантарії – важні кіннотники. Важка кіннота катафрантаріїв стає головною бойовою силою східних держав.

Тактика сарматів. Відмінною особливістю сарматського катафрактарія була його наступальна зброя - довгий спис, меч й аркан. Ощетинившись списами, загін катафракторіїв на стрімкому галопі врізався в стрій противника, наносив головний удар, потім рубка мечами, в яку активно включалась легка кіннота, довершувала бій. При цьому сармати використовували різні маневри і військову хитрість, відступ від головних правил ведення війни, фактор раптовості.

На зміну сарматам приходять в ІІ ст. н.е. роксолани чи алани. Вони були, як і сармати, кочівниками.

В кінці ІІ – на початку ІІІ ст. н.е. з’являється плем’я готів, яке сиділо на Півночі, між Одрою і Віслою. Воно перейшло через Полісся і в ІІІ ст. н.е. розселилося на території України від Дністра до Дунаю, аж до Карпат. Готи створили державу з центром у м. Данпарштад. Відоме ім’я їх короля – Германариха. Вони нападали на римські провінції. У 251 р. в бою з готами поліг римський імператор Дарій. У 271 р. римляни змушені були уступити готам свою провінцію Дакію – теперішню Румунію.

В середині IV ст. н.е. зі сходу на українські землі починається рух гунів, народу тюрко-фінно-монгольського походження. Вони потіснили готів за Дунай. Лише невелика їх частина залишилася в Криму і Тамані. До речі, деякі історики вважають, що готи заснували в Криму колонію Таматарху, відому під час Київської Русі як Тмутаракань, про яку йде мова в "Слові о полку Ігоревім". Проте гуни довго не затримувались на сучасних українських землях і в половині V ст. н.е. під проводом царя Аттіли рушили на Захід.

Всі вищезгадані свідчення підтверджують те, що ще в античні часи на українських землях військова справа набула досить високого рівня розвитку в тогочасному світі.

Наші далекі предки, хоч і були жорстокими до ворогів, все ж заклали багато позитивних військових традицій, які передавались з покоління поколінню. До них належать такі, як відданість дружбі, взаємопідтримка в бою, готовність то самопожертви в відстоюванні своєї землі, стійкість і витривалість. Ці риси в значній мірі були характерні і для давніх слов'ян, про військову організацію яких мова піде в подальшому.