Тема 11. Регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин

Міжнародне фінансове право. Норми та джерела міжнародного права у сфері міжнародних фінансів. Міжнародна фінансова політика та її реалізація. Державне регулювання валютних відносин. Валютна політика та її форми. Валютні обмеження. Міждержавне регулювання ціни золота.

11.1. Міжнародне фінансове право

У сьогоднішніх умовах інтернаціоналізації та глобалізації світового господарства економіка кожної країни багато в чому залежить від рівня розвитку економіки сусідніх і взагалі зарубіжних країн. У своїй господарській та правовій діяльності Україна завжди бере до уваги і притримується досвіду регулювання економіки, існуючого в інших країнах. Зокрема це стосується міжнародного фінансового права. У зв’язку з цим необхідно детальніше ознайомитися з міжнародним правовим регулюванням фінансової діяльності.

Міжнародне фінансове право — сукупність норм та принципів, закріплених юридично, які регулюють міжнародні фінансові відносини. Міжнародне фінансове право може підлягати регламентації міжнародного публічного права та міжнародного приватного фінансового права.

11.2. Норми та джерела міжнародного права у сфері міжнародних фінансів

Прикладами джерел міжнародного публічного права можуть бути:

• деякі статті «Статуту Міжнародного суду ООН»;

• «Статуту ООН» від 26 червня 1945 року;

• а також «Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності з Статутом ООН» від 24 жовтня 1970 року.

Норми регулювання міжнародного приватного фінансового права надано в наступних нормативних актах:

• Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 року;

• Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року;

• Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року;

• Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року;

• Цивільний кодекс України (книга 8 «Міжнародне приватне право») від 25 серпня 1992 року.

Основою успішного економічного розвитку є функціонування стабільної фінансової системи, що відповідає рівневі розвитку продуктивних сил і суспільних відносин. Фінансова політика як частина системи управління фінансами спрямована на забезпечення збалансованого зростання фінансових ресурсів в усіх ланках фінансової системи країни, на створення фінансових умов для реалізації завдань соціально-економічного розвитку.

11.3. Міжнародна фінансова політика та її реалізація. Державне регулювання валютних відносин

Метою міжнародної фінансової політики є найбільш повна мобілізація фінансових ресурсів, які є необхідними для задоволення насущних потреб розвитку суспільства.

Головне завдання міжнародної фінансової політики — забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої міждержавної програми економічного та соціального розвитку.

Таким чином, міжнародна фінансова політика — це сукупність заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподілення та використання яких вживають учасники міжнародних фінансових відносин, для виконання ними їхніх функцій. Фінансова політика держави — це самостійна сфера діяльності її уряду у сфері фінансових відносин. Розроблення та успішне проведення фінансової політики можливе тільки за умов наявності в уряду програми суспільного розвитку з виділенням інтересів усього суспільства та окремих його груп, характеристикою поточних та перспективних завдань, визначенням термінів та методів їх вирішення. Результативність фінансової політики тим вища, чим повніше вона враховує потреби суспільного розвитку, інтереси усіх верств суспільства, конкретні історичні, етичні та соціальні умови.

Фінансова політика складається з таких найважливіших компонентів:

• бюджетної політики;

• податкової політики;

• інвестиційної політики;

• грошово-кредитної політики;

• цінової політики;

• соціальної політики;

• митної політики;

• політики у сфері міжнародних фінансів.

Система соціально-економічних пріоритетів, на яких ґрунтується фінансова політика, наприклад України в даний час, охоплює: оздоровлення державних фінансів; збалансованість натурально-речовинних і грошових потоків; відновлення нормального функціонування кредитної системи; досягнення фінансово-економічної самостійності і посилення відповідальності суб’єктів господарської діяльності в межах єдиної держави; створення рівних умов у бюджетно-податковій сфері для суб’єктів господарської діяльності; досягнення соціальної стабільності в суспільстві; створення умов для припинення фінансових зловживань, корупції та організованої злочинності чи запобігання їм.

Спочатку розглянемо, що містить бюджетна політика. Для виконання державою покладених на неї функцій їй необхідні фінансові та інші види ресурсів. З цією метою держава створює централізовані фонди фінансових та інших ресурсів. Певна частина коштів мобілізується в державний бюджет. У процесі мобілізації фінансових ресурсів до бюджету на загальнодержавні цілі їхнього розподілу і використання виникають фінансово-бюджетні відносини між державою, платниками податків (економічними суб’єктами, фізичними особами) й одержувачами бюджетних засобів (асигнувань, дотацій, субвенцій, субсидій і кредитів). Відносини, які виникають між ними, будуються відповідно до бюджетної політики, що розроблюється на певний період законодавчим органом країни.

Держава визначає цілі і завдання стосовно бюджету при підготовці, розгляді, затвердженні і виконанні цього головного плану концентрації фінансових ресурсів. Бюджетна політика передбачає визначення державою:

• джерел і методів формування доходів бюджету;

• ступеня централізації фінансових ресурсів у розпорядження держави;

• частки валового внутрішнього продукту (ВВП), що мобілізується до бюджету;

• пріоритетних напрямів витрат бюджету з урахуванням першочергових потреб суспільства;

• надходження до доходної частини бюджету валюти іноземних держав та її цільового використання;

• керування державним зовнішнім і внутрішнім боргом;

• припустимих меж розбалансованості бюджету;

• джерел фінансування дефіциту бюджету або цільового використання профіциту бюджету (суми перевищення доходів бюджету над його витратами).

У складних умовах проведення в країні економічних реформ до першорядних завдань бюджетної політики відносять: забезпечення таких принципів бюджетної системи, як цільовий характер бюджетних засобів, ощадливість та ефективність їх використання; реструктуризація державного боргу; інвентаризація зовнішніх і внутрішніх запозичень і результатів їх використання; перехід до централізованої системи здійснення всіх операцій з доходів і витрат державного бюджету.

Іншою найважливішою складовою фінансової політики держави є податкова політика. Вона будується на поєднані інтересів держави і платників податків — юридичних і фізичних осіб.

Податкова політика втілюється відповідній податковій системі. Наприклад, в Україні вироблені певні принципи і підходи до побудови цієї системи.

До основних принципів побудови податкової системи нашої держави відносять:

• удосконалення податкового законодавства;

• оптимізація податкової бази. Її основою мають бути прямі податки, оскільки непряма система оподатковування призводить до збільшення податкового тягаря;

• оподатковування не повинне мати конфіскаційного характеру; тільки зростання національного багатства і підвищення індивідуальних доходів населення сприяє стабільному збільшенню оподатковуваної бази;

• мінімізація будь-якого можливого рушійного ефекту від введення будь-якого нового податку, оскільки високі податки можуть призвести до відпливу капіталу за кордон;

• зручність стягування податків для держави і платників податків;

• оптимізація податкових пільг;

• здійснення ефективного і дієвого контролю за дотриманням податкового законодавства, взяттям на облік, переобліком і зняттям з обліку платників податків;

• створення умов, за яких платникові податків важко і невигідно ухилятися від сплати податку;

• реструктуризація в необхідних випадках заборгованості за платежами до бюджету.

Держава зацікавлена в достатності оподатковування. Це обумовлено забезпеченням надходження до дохідної частини бюджету обсягу фінансових ресурсів, достатнього для виконання обов’язків держави, визначених Конституцією.

Водночас держава повинна запобігати можливим негативним наслідкам, якщо введення певних податків і їхні розміри можуть негативно вплинути на мотивацію до відкритої та ефективної діяльності підприємств сфери матеріального виробництва.

Інвестиційну політику також слід розглядати як один із найважливіших компонентів фінансової політики держави. Вона спрямована на створення умов для залучення вітчизняних і закордонних інвестицій, перерозподілу у реальний сектор економіки.

Інвестиційна політика здійснюється з тією метою, щоб інвесторам було вигідно вкладати свої фінансові кошти в економіку країни. Щоб створювалися умови для організованого нагромадження та інвестування заощаджень населення, розвитку іпотечного кредитування. Щоб величезні вітчизняні капітали не вивозилися за рубіж, а, навпаки, залучалися до країни прямі іноземні інвестиції.

Інвестиційна політика — це суттєвий важіль впливу як на економіку країни, так і на підприємницьку діяльність її суб’єктів господарювання. Під інвестиційною політикою держави розуміється комплекс цілеспрямованих заходів щодо створення сприятливих умов для всіх суб’єктів господарювання з метою пожвавлення інвестиційної діяльності, піднесення економіки, підвищення ефективності виробництва, а також вирішення соціальних проблем.

Основною метою інвестиційної політики є створення оптимальних умов для активізації інвестиційного потенціалу. Основними напрямами інвестиційної політики є організація сприятливого режиму для діяльності вітчизняних та іноземних інвесторів, збільшення прибутковості і мінімізації ризиків в інтересах стабільного економічного і соціального розвитку, підвищення життєвого рівня населення. Результат здійснення інвестиційної політики оцінюється залежно від обсягу залучених до розвитку економіки інвестиційних ресурсів.

Держава може впливати на інвестиційну активність за допомогою амортизаційної політики, науково-технічної політики, політики щодо іноземних інвестицій та ін. Амортизаційна політика держави встановлює порядок нарахування і використання амортизаційних відрахувань. Здійснюючи відповідну амортизаційну політику, держава регулює темпи і характер відтворення, і насамперед швидкість відновлення основних фондів. Правильна амортизаційна політика держави дозволяє підприємствам мати достатні інвестиційні засоби для простого і певною мірою для розширеного відтворення основних фондів.

Під науково-технічною політикою держави розуміється система цілеспрямованих заходів, які забезпечують комплексний розвиток науки і техніки, упровадження їхніх результатів в економіку країни. Науково-технічна політика є складовою інноваційної політики і припускає вибір пріоритетних напрямів у розвитку науки та техніки і всіляку підтримку держави для їхнього розвитку.

За даними наведених нижче таблиць (табл. 11.1, 11.2)можна простежити динаміку прямого іноземного та зарубіжного інвестування нашої держави¹. Тим самим є можливість проаналізувати напрями руху інвестиційних потоків. Перелік країн визначено виходячи з найбільших обсягів інвестицій в економіку України та в економіку інших країн світу.

Таблиця 11.1