4. Недійсність правочинів та поняття недійсних правочинів

Важко переоцінити значення інституту недійсності угод в період реформування законодавства, в процесі якого основна увага має бути приділена механізмам захисту прав та законних інтересів учасників цивільного обігу. При цьому, як підкреслює професор Н.А.Чечина, необхідним є таке правове регулювання, яким би забезпечувався як захист учасників цивільних правовідносин від неправомірних дій, вчинених шляхом укладення недійсної угоди (наприклад, із застосуванням насилля), так і інтереси добросовісних учасників цивільного обігу, зацікавлених в настанні правових наслідків вчиненої ними угоди¹.

Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак, не можуть забезпечити правомірний перехід майна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Визнання угод недійсними та застосування правових наслідків їх недійсності є одним із засобів захисту багатьох суб’єктивних цивільних прав, який дуже поширений у судовій практиці і супроводжується виникненням значних проблем при розгляді справ даної категорії².

Стосовно недійсності правочинів та поняття недійсних правочинів ані у судовій практиці, ані у науковій юридичній літературі немає одностайного вирішення. Одні автори використовують словосполучення “недійсний правочин”³, інші ні. Зокрема, Н.Д.Шестакова вказує, що недійсний правочин – це правочин, який не викликає юридичних наслідків, крім тих, які пов’язані з її недійсністю⁴. Але окремі автори висловлюють сумніви у тому, чи можна взагалі говорити про недійсність правочинів: якщо правочин є недійсним, значить, правочину немає. Ю.К.Толстой стверджує, що термін “правочин” має бути збережений тільки для правомірних дій, які викликають той правовий результат, на досягнення якого вони спрямовані”⁵. Такий підхід В.А.Рясенцев та І.Б.Новицький вважають неправильним, оскільки не можна ототожнювати фактичний склад правочину з його наслідками⁶. Щоб правочин⁷ мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти ряд умов. Останніх називають умовами чинності правочинів. До них, на думку Д.В.Бобрової, належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; д) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; е) правочини, що вчиняються батьками (усиновителями), не можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей⁸.

Таким чином, нерідко вчені – цивілісти вважають, що завданням науки цивільного права є дослідження умов дійсності правочинів, у визначенні яких спостерігається єдність поглядів. Стосовно підстав (умов) недійсності правочинів, то тут проблеми ніби не існує. Її спробують підмінити питаннями класифікації недійсних правочинів, пропонуючи для цього різноманітні підстави⁹. Як представляється, в такому підході і полягає основний недолік традиційного підходу до дослідження проблеми недійсних правочинів. В юридичній літературі існує точка зору, що у цивільному праві під терміном “правочин” мається на увазі тільки дійсний правочин, який відповідає вимогам закону та призводить до тих правових наслідків, на досягнення яких була спрямована воля його учасників (учасника). Недійсний же правочин, який не відповідає вимогам закону, не є правочином, а за своєю правовою природою є правопорушенням, не дивлячись на те, що за змістом і формою він виник як правочин.

В іншій юридичній літературі питання, чи визнавати недійсний правочин правочином, чи ні, зокрема, вказується лише на те, що недійсний правочин не викликає наслідків, бажаних стороною чи сторонами, а викликає інші наслідки, не бажані сторонами, але вказані в нормах права про недійсність правочинів¹⁰, оскільки недійсний правочин – це дія неправомірна¹¹.

Відомо, що не всі нікчемні правочини не виконуються і не стають предметом судового розгляду. Частина з них, не дивлячись на нікчемність, може бути виконана контрагентами і фактично породити ті наслідки, на досягнення яких він спрямований. Є очевидним, що поки правочин виконується і породжує ті правові насідки, на які він спрямований, і ніхто не виявив його нікчемність, за формою та змістом він діє як правочин. Але як тільки будуть встановлені умови (підстави), які викликають його нікчемність, правочин стає правопорушенням, яке викликає негативний ефект. Приблизно таке правове становище й у оспорюваного правочину. Доки він не оспорений і не визнаний недійсним, він також породжує ті правові наслідки, на які він був спрямований. Але з того моменту, як такий правочин був заперечений та суд визнає його недійсним, це вже не правочин, а правопорушення. Він не призводить до тих правових наслідків, на які був спрямований, і викликає негативний правовий ефект зі зворотною силою, тобто з моменту його здійснення.

З викладеного можна зробити висновок, що фактично правові наслідки, які викликаються оспорюваним правочином (який був заперечений та визнаний недійсним), нічим не відрізняються від правових наслідків, які викликаються нікчемним правочином. В цьому змісті оспорюваний правочин також є нікчемним¹².

Слід вказати ще на один практичний висновок. Оскільки правочину є притаманним ознака правомірності, то більш вірно вести мову не про недійсний правочин, а про недійсність правочину. Такий відхід більш повно враховує задум законодавця, який, по-перше, не використовує словосполучення “недійсний правочин” у назві параграфу другого глави 16 ЦК України та назвах статтей, що входять до складу цього параграфу, а також переважно у тексті, а частіше використуовує словосполучення – “недійсність правочину”; а, по-друге, не проводить класифікацію недійсних правочинів, а їх класифікацію їх недійсності. Такий підхід поділяється великою кількістю сучасних вчених¹³. Витоком такої позиції є точка зору Агаркова М.М.¹⁴. Противником цієї позиції був О.С.Йоффе, який, навпаки, виступав за застосування терміну “недійсний правочин”, оскільки, по-перше, протиправність недійсного правочину якраз і виражає той факт, що вчинена дія не є правочином, а, по-друге, наслідки вчинення і виконання такого правочину регулюються не особливим законодавством, а саме нормами про правочини ¹⁵.

Класифікація підстав, що породжують недійсність угод. Цивільний кодекс УРСР 1963 р., який є був чинним в Україні до 1 січня 2004 року, не містив вичерпного переліку позитивних вимог, яким повинен відповідати правочин, щоб він викликав ті правові наслідки, на досягнення яких була спрямована воля його учасників. Цивілістика та судова практика опрацювали чотири види таких вимог, які, в одному випадку, вказують на позитивні умови, а в іншому – на негативні умови. Необхідно, щоб, по-перше, певними якостями були наділені суб’єкти, що укладають правочин; по-друге, правочин був укладений у встановленій законом формі; по-третє, воля суб’єктів правочину формувалась в нормальних умовах, а волевиявлення відповідало їх внутрішній волі; по-четверте, зміст правочину відповідав вимогам закону. Саме ці загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, знайшли своє закріплення у статті 203 ЦК України.

Можна припустити, що оспорюваний правочин відрізняються від нікчемних не тим, що перші викликають правові наслідки, а другі – ні. Будучи запереченими і визнаними недійсними, заперечні угоди стають такими з моменту їх здійснення, тобто вони стають також нікчемними (у широкому значенні цього слова) і не породжують властивих їх змісту наслідків. В той же час нікчемні угоди можуть бути виконані сторонами, які не знали про їх нікчемність, за ними може бути передано майно, оплачені грошові суми, до визнання їх нікчемності вони можуть породити певні юридичні наслідки, які будуть анульовані судом. Таким чином, не ця ознака відрізняє нікчемну угоду від заперечної та не те, що нікчемна угода може не виконуватись, а заперечна угода повинна виконуватись, оскільки може бути виконана і нікчемна угода. Розбіжність між нікчемністю та заперечністю (а не нікчемних та заперечних угод) полягає в іншому. Вона відноситься до способів визнання угод недійсними. Закон розрізняє випадки, коли угода об’являється недійсною, та випадки, коли допускається її заперечення, тобто розрізняє недійсність угоди в залежності від способу визнання її недійсною. В одному випадку суд об’являє нікчемну угоду недійсною за вимогою будь-якої фізичної чи юридичної особи, а також за власною ініціативою, а стосовно заперечних угод суд не вправі цього зробити, якщо відсутня відповідна заява зацікавленої особи, зазначеної в законі.

Таким чином, аналіз класифікацій недійсних угод, запропонований різними авторами та чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що єдиною обґрунтованою класифікацією, яка відображає зміст норм права про недійсність угод яка представляє теоретичний і практичний інтерес, є поділ підстав (умов) недійсності угод на два види: 1) підстави (умови), при яких угода є нікчемною; 2) підстави (умови), при яких угода може бути оспорена (заперечена).

Законодавець при проведенні вказаної класифікації в якості її підстави обрав характер невідповідності угоди вимогам закону. Таким чином, ця підстава визначає вказану класифікація і через неї визначає метод (спосіб) об’явлення угоди недійсною. Будь-який подальший поділ, будь-яка подальша класифікація можлива лише всередині кожного з вказаних видів. При чому класифікуватися мають не недійсні угоди, а підстави (умови) недійсності угод. Необхідно класифікувати підстави недійсності угод, перш за все для того, щоб визначити порядок (метод, спосіб) визнання угод недійсними.

Підстави, за наявності яких правочини є нікчемними. Поняття нікчемності правочину. Попереднє цивільне законодавство України в своїх нормах про недійсність угод ніде не згадувало категорію “нікчемна угода”. ЦК УРСР 1963 р. в ряді випадків використовував вираз “недійсною є угода” (статті 48, 50, 51, 52, 58), а регулюючи випадки порушення форми угоди, що вимагається законом, в разі, коли це прямо зазначено в законі (ст. 45), застосовується вираз “тягне за собою недійсність угоди”. У всіх інших випадках недійсності угод в ЦК УРСР зазначається, що вона (угода) “може бути визнана судом недійсною за позовом”, і зазначаються особи, які можуть пред’явити позов про визнання такої угоди недійсною. Перша категорія недійсності, про яку ЦК 1963 р. говорить “недійсною є угода” чи “тягне за собою недійсність угоди”, отримала в юридичній літературі назву – “нікчемність”. Поняття “нікчемність” означає перш за все, що в силу веління закону угода не викликає ті правові наслідки, які сторони мали на увазі при її здійсненні. Для визнання цих угод недійсними до суду могла звернутися будь-яка заінтересована особа. Встановивши підстави (умови) нікчемності, визначеної законом, суд зобов’язаний був визнати таку угоду недійсною не тільки за відсутності прохання про це її учасників чи інших заінтересованих осіб, а й незважаючи на бажання сторін¹⁶. Своїм рішенням суд зобов’язаний визнати таку угоду недійсною з моменту її укладання.

Поняття заперечності угоди. Цивільний кодекс УРСР у своїх положеннях про недійсність угод не згадував термін «оспорюваність угоди». Однак у цілому ряді норм ЦК УРСР (ст. 54, 55, 56, 57, 58) уживалося вираження «може бути визнана недійсною за позовом», і у всіх цих нормах перераховуються особи (фізичні і юридичні), що можуть пред'явити позов про визнання угоди недійсною. Ця категорія недійсності одержала в літературі назву “оспорюваність”, «заперечність». Вона поєднує велику групу різноманітних умов недійсності, про які мова йтиме нижче, але усім їм притаманні загальні риси, що послужили підставою для виділення їх у самостійну групу.

Оспорюваність (заперечність) означає, насамперед, що правочини, нею уражені, викликають ті правові наслідки, що учасники мали на увазі при їхньому здійсненні, але разом з тим їм властиві певні невідповідності вимогам закону, що дають підстави для позову про їхню недійсність. Для визнання цих правочинів недійсними в суд по підставах, зазначеним у законі (ст.ст. 54, 55, 56, 57, 58 ЦК УРСР 1963 року, ст.ст. 218, 222, 223, 225, 227, 229, 230, 231, 232, 233, 234, 235 ЦК України 2003 року), можуть звернутися лише ті особи, що зазначені в кожній нормі закону, заінтересовані особи¹⁷.

Виділення умов заперечності правочинів в окрему категорію обумовлюється тим, що визнання їх недійсними не може мати місця без позову заінтересованої особи чи потерпілої сторони. Наприклад, прокурором буде заявлений позов про визнання правочину недійсним, як вчиненого під впливом обману, погрози чи насильства, а потерпілий у судовому засіданні не підтвердить цього і пояснить, що ці обставини не мали ніякого впливу на його рішення здійснити операцію. Таким чином, тільки порушення спору буде свідчити про те, що на укладання правочину вплинули умови, які викликають його оспорюваність, і, навпаки, відсутність спору підтверджує, що укладений правочин відповідає інтересам його учасників чи одержує схвалення третіх осіб, що повинні були дати згоду на його укладення.

Ці властивості підстав (умов) оспорюваності правочинів виключають можливість визнання їх недійсними з ініціативи суду без порушення відповідного спору заінтересованими чи потерпілими особами. Можливість же звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним при наявності умов (основ) його оспорюваності для державних, кооперативних і громадських організацій обмежена вимогами п. 3 ст. 4 ЦПК УРСР, тобто це допустимо тільки у випадках, коли за законом вони можуть звертатися до суду за захистом прав і інтересів інших осіб. Цивільний кодекс УРСР не містив норми, що передбачає можливість звернення з позовом до суду державних, кооперативних і громадських організацій в інтересах третіх осіб.