Тема 7. Правочини
Питання до теми:
1. Поняття та ознаки правочину
2. Види правочинів
3. Форми правочинів
4. Тлумачення змісту правочину
5. Відмова від правочину
6. Недійсність правочинів та поняття недійсних правочинів
7. Характеристика підстав недійсність правочинів
8. Окремі види недійсних правочинів
9. Правові наслідки недійсності правочину
1. Поняття правочину
Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов’язків. За своєю природою він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК України), і являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Поняття “правочин”, що використовується в ЦК України, є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х років, і є тотожним терміну “угода”, який застосовувався у ЦК УРСР 1963 р.
Легальне визначення правочину дано у ст. 202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Однак, це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше, слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст. 202 ЦК сказано, що правочини можуть вчиняти “особи”. Відповідно до частини 1 ст. 2 ЦК “особами” іменуються лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи. Проте частина 2 ст. 2 ЦК України передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб’єкти публічного права. Причому згідно зі ст. 167 – 168 зазначені суб’єкти публічного права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси слідує, що й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи. З наведених міркувань при визначенні поняття правочину треба вести мову не про дію особи, а про дію суб’єкта цивільного права.
По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут варто враховувати, що положення частини 1 ст. 202 ЦК України стосовно того, що правочин - це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, слід тлумачити поширювально у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших трансформації правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації тощо правовідносин. При цьому він може бути водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення договору оренди та одночасно є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди.
Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:
1) правочини є вольовими актами, цілеспрямованими діями, тобто спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права (наприклад, землетрус, повінь);
2) правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного права;
3) правочини завжди є правомірними вольовими діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин. Згідно з законом право чин завжди є правомірним, якщо його дійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України);
4) воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків (наприклад, знахідка, виявлення скарбу) ;
5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб’єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об’єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків.
Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності. До вказаних умов можна віднести: законність змісту правочину; здатність суб’єктів правочину на його вчинення; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК України).
Правочин, укладений з порушенням зазначених умов, визнається законодавством не дійсним. В законодавстві підкреслюється, що недійсним є правочин, який не відповідає вимогам закону. При цьому слово “закон” вживається у широкому розумінні, тобто йдеться про нормативний акт. Всі недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об’єднує одна спільна риса – вони суперечать правовим нормам. Виходячи з цього, недійсним має бути визнаний правочин, який не відповідає вимогам закону, навіть якщо вона не підпадає під жоден з означених недійсних право чинів.
Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів.
Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).
Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст. 211 ЦК України: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. Проте, слід взяти до уваги, що волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (ст. 207 – 210 ЦК). Відповідно форма волевиявлення може полегшувати або утруднювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину в усній формі. Достатньо складно встановити місце вчинення правочину у простій письмовій формі. Хіба, що у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або воно може слідувати із змісту правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може бути посвідчена посадовою особою за місцем перебування або проживання особи, котра видає довіреність (ст. 245 ЦК України). Отже, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (ст. 1247 – 1248 ЦК України).
Місце вчинення дво - або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст. 647 ЦК України. Ця норма передбачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (ст. 29 ЦК України) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст. 93 ЦК України), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором (ст. 647 ЦК України).
Коли встановити волю сторін, які вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути витлумачений стороною (сторонами) або на вимогу сторони (сторін) судом.. При цьому до уваги беруться однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо цього недостатньо, зміст правочину встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін, а якщо і цього не достатньо, то до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (ст. 213 ЦК України);
Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:
1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (частина 1 ст. 203 ЦК України), тобто, фізичні та юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ст. 12, 13 ЦК України та інших актах цивільного законодавства;
2) щодо наявності правочиноздатності суб’єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2 ст. 203 ЦК України). Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність (ст. 34 ЦК України), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них, неповнолітні особи віком від 14 до 18 років мають право самостійно вчиняти лише правочини, що прямо визначені законом (ст. 32 ЦК України). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їхніх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх, тобто фізичних осіб, яким не виповнилося 14 років, можуть вчинятися лише їхніми законними представниками: батьками, усиновителями або опікунами, за винятком правочинів, передбачених законом (ст. 31 ЦК України).
Особа, яка обмежена у цивільній дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочини, інші правочини від її імені здійснюються піклувальником або за його згодою (ст. 37 ЦК України). Недієздатна фізична особа не має права на вчинення будь-якого правочину, оскільки всі правочини від її імені вчиняє її опікун (ст. 41 ЦК України).
Юридичні особи приватного права в Україні мають не спеціальну, а загальну правоздатність (ст. 91 ЦК України), тому можуть вчиняти будь-які правочини, за винятком тих, які за своєю природою можуть бути вчинені виключно фізичною особою (наприклад, заповіт, прийняття спадщини, відмова від спадщини), або тих, що потребують отримання спеціальної ліцензії або суперечать цілям їх діяльності, які визначені законом або установчими документами юридичної особи. Що ж до юридичних осіб публічного права, то вони можуть вчиняти правочини, якщо їх вчинення не суперечить їхньому правовому статусу;
3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб’єкта (суб’єктів) правочину (частина 3 ст. 203). Наявність правочину свідчить про єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб’єкту (суб’єктів) правочину. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для його вчинення необхідна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Відповідно до цього волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи виражається зовні. Це – суть правочину. Для чинності правочину волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення має бути вільним від чинників, що могли б викривати уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля). Тому у випадку, коли воля суб’єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним (ст. 231 ЦК України). Іноді для укладення правочину, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії. Наприклад, для укладення правочину позики необхідно не лише взаємне волевиявлення позикодавця і позичальника, а й фактична передача майна, визначеного родовими ознаками.
Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. concludere – укладати, робити висновок), тобто йдеться про дії, у яких втілюється воля особи укласти правочин. При прямому волевиявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад, при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настання певних правових наслідків (наприклад, укладення договору перевезення транспортом загального користування завдяки придбанню квитків у водія чи кондуктора або використанню автоматів у метро).
У випадках, встановлених договором або законом, воля може виражатися її мовчанням (ст. 205 ЦК України). Мовчання визнається виявом волі укласти правочин у випадках, передбачених законом. Само по собі мовчання не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому такого значення. Так, при майновому найму вираження волі наймодавця при мовчанні протягом місяця після закінчення строку договору та вчинення наймачем конклюдентних дій (продовження користування майном після закінчення строку договору найму) ведуть до поновлення договору найму на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК України). Тут юридичного значення набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання з боку наймодавця.
4) щодо форми правочину. Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4 ст. 203 ЦК України).
5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто, спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 ст. 203 ЦК України). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктивний, тобто, вчинений лише для виду (ст. 234 ЦК України);
6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, та неповнолітніх та непрацездатних дітей (частина 6 ст. 203); правочини, зазначені у частині 1 ст. 71 ЦК, можуть бути укладені особою, яка має піклувальника, зі згоди піклувальника й дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК). Якщо такі спеціальні вимоги містяться у окремих нормах актів цивільного законодавства, то вони також охоплюються поняттям вимог чинності (умов дійсності) правочину, а їх порушення тягне визнання правочину недійсним (наприклад, ст. 224 ЦК України) .
Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.
Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права “Дозволено усе, що прямо не заборонено законом”, а також такі засади цивільного права, як свобода договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно цим засадам припускається, що суб’єкт цивільного права, реалізуючи право свободи правочину може вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов’язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії, як заборонені.
Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:
1) визнання неправомірності правочину прямим приписом закону.
У цьому випадку правочин неправомірний і не створює правові наслідки. Він є недійсним вже в момент вчинення, оскільки припис закону забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов’язкову нотаріальну форму (ст. 219 ЦК України);
2) визнання неправомірності правочину судом.
У цьому випадку презумпція правомірності правочину існує в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборони конкретної норми закону (або у момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте, його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак – правочин може бути визнаний судом недійсним.
Однак, варто звернути увагу на те, що суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (частина 3 ст. 215 ЦК України). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК України(ст. 222, 223, 225 ЦК та ін.), або слідувати із правил 13 ЦК України про межі здійснення цивільних прав (ст. 13 ЦК України).
2. Види правочинів
Класифікація правочинів можлива за різними підставами.
1) У залежності від числа сторін, що беруть участь у правочині, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, їх поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Саме така класифікація запропонована, як визначальна, у ч..2 ст. 202 ЦК.
Односторонній правочин – це дія (волевиявлення ) однієї сторони, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків (видача довіреності, складання заповіту). При цьому ця одна сторона може бути представлена однією (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу).
Односторонній правочин, як правило, може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов’язок особи, яка видала простий вексель), а права виникають в інших осіб (наприклад, право представника представляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Проте у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати обов’язки також для інших осіб.
До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину (ст. 202 ЦК України). Дво- чи багатосторонні право чини мають назву “договори”. Віднесення право чинів до договорів пов’язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору.
Двосторонній правочин – це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин. Двосторонні правочини суть договори, для яких характерне узгоджене волевиявлення двох сторін (наприклад, договір купівлі-продажу, міни, майнового найму).
Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три і більше сторони. Прикладом такого правочину є договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК), договір фінансового лізингу. Слід звернути увагу на те, що в цьому договорі волевиявлення сторін має двояку природу. З одного боку, це взаємне волевиявлення щодо встановлення або видозміну правовідносин між учасниками. З іншого, - має місце спільне волевиявлення, спрямоване на досягнення спільної мети.
На кожній стороні як двостороннього, так і багатостороннього правочину (договору) може виступати декілька осіб.
2) У залежності від наявності або відсутності обов’язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють на відплатні і безвідплатні.
У безвідплатних правочинах обов’язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь-якими обов’язками. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій стороні.
Відплатні правочини характерні наявністю зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ. Оплатність може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує його вартість у грошах.
Від платність та безвідплатність право чинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі право чини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручення, зберігання).
Односторонні правочини є безвідплатними. З двосторонніх право чинів до безвідплатних належить безвідплатне користування майном.
Деякі двосторонні правочини залежно від розсуду сторін можуть бути як відплатні, так і безвідплатні (наприклад, доручення).Організації, як правило, укладають відплатні право чини, що пояснюється їхніми госпрозрахунковими інтересами, які вимагають покриття видатків прибутками від господарської діяльності.
3) У залежності від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на реальні (від лат. res – річ) і консенсуальні (від лат. consensuns – згода).
Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. У його сторін виникають відповідні права і обов’язки. Так досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмету і ціни породжує обов’язок продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов’язок покупця сплатити певну грошову суму.
Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним, тобто права та обов’язки за ним виникають з моменту її передачі. Прикладом реального правоичну є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов’язки у сторін не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки.
Потрібно звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах момент укладення і момент виконання не співпадають, а в реальних - співпадають, то консесуальні договори завжди є взаємними, а реальні - односторонніми.
4) У залежності від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності, правочини поділяються на абстрактні (від лат. abstractio – виділяти, відвертати) і каузальні (від лат. causa – ціль).
Правочини, в яких визначено підстави їхнього укладення, називаються каузальними. Дійсність казуального правочину залежить від його підстави – цілі, яка вбачається з нього. Наприклад, ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів. До них належить більша частина цивільно-правових договорів (купівля-продаж, доручення, зберігання, майнового найму тощо), оскільки право чини між організаціями завжди мають на меті досягнення певного правового результату. Громадяни за допомогою право чинів задовольняють свої потреби, і тому у таких право чинах також визначається мета їх укладення.
Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їхнього здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Вексель містить зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з яких було видано вексель: чи була позика, чи купівля-продаж, чи ще щось (ст. 198 ЦК). Абстрактні право чини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.
5) У залежності від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов’язків, правочини бувають строковими і безстроковими.
У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу її в дію, ні момент припинення. Такий правочин, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін).
Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у її сторін прав і обов’язків, тривалість існування зобов’язання, момент припинення тощо.
Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків пов’язується з настанням якоїсь обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому і до того ж невідомо настане вона чи ні.
Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст. 212 ЦК України).
Обставина, яка може бути передбачена сторонами як умова, може бути вільно обрана сторонами, але не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. Такою обставиною може бути подія або дія осіб.
У залежності від того, чи пов’язують сторони з нею виникнення, зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або скасувальною.
Якщо настання умови тягне виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов’язків, то це умова відкладальна. За право чином, вчиненим з відкладальною обставиною на момент його вчинення, права та обов’язки не виникають, а їх настання відбувається при наступі відкладальної обставини. Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов’язують з вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.
Якщо настання умови тягне припинення цивільних прав і обов’язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартири здана в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.
Вищезазначені обставини характеризуються в цілому такими рисами: наступ обставин має бути об’єктивно можливим; сторонам не повинно бути відомо, наступить така обставина чи ні; обставина може настати у майбутньому, однак вона може існувати і на час вчинення правочину за умови, що сторони не знали цього.
Частинами третьою та четвертою ст. 212 ЦК України передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпроти, якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов’язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від “стороннього” впливу і їй повертаються властивості факту об’єктивної дійсності. Зазначені наслідки не наступають, якщо настання чи ненастання обставин викликано добросовісними діями однієї зі сторін (наприклад, фізична особа уклала договір купівлі-продажу меблів за умови, що продавець протягом двох місяців зможе придбати собі інший меблевий гарнітур відповідного виробника. Покупець, використавши свої можливості, допоміг продавцю придбати такий гарнітур). Оскільки недобросовісності у діях сторони, яка була зацікавлена в цьому, не було, відкладальна обставина в такому випадку вважається такою, що настала.
Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними.
Крім згаданих, можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їхнього вільного волевиявлення); усні та письмові (205 ЦК); умовні та безумовні (ст. 212 ЦК); біржові (такі, що укладаються на біржах і відносно біржових товарів) і небіржові; фідуціарні (від лат. feducia – довіра) такі, що мають довірчий характер, тобто потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні, внаслідок чого втрата довір’я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторонньому порядку - доручення, комісія, довіреність і нефідуціарні такі, що не мають довірчого характеру та звичайні тощо.