Функціонально-семантична категорія.
Таким чином, нині функціонально-семантична категорія визначається як концептуально інтегрована система різнорівневих мовних та комунікативних засобів, здатних виконувати одну спільну функцію. Відтак сучасні функціональні дослідження потребують певної переорієнтації аналізу категоріальної семантики з огляду на інтегрованість концептуального, мовного та комунікативного аспектів функції. Функціонально-семантична категорія має мисленнєво-мовленнєву природу, висвітлюючись у мисленні і репрезентуючись у мові та мовленні згідно з концептуальним планом комунікації.
Функціонально-семантичні категорії не адекватні формально-логічним, хоча деякі функціональні категорії, безперечно, можуть відповідати фрагментам логічної категоризації; частково на цій основі будується сучасна теорія функціональних граматик.
Категоріальна диференціація мови з урахуванням широкого спектру категоріальних ситуацій мовлення є перспективною щодо переходу функціональної лінгвістики до вивчення когніції та теорії комунікації.
На основі численних функціонально-семантичних категорій моделюються ФСП як система різнорівневих мовних засобів, мовленнєвих конструкцій, імпліцитних смислів, що інтегруються на підставі концептуальної функції. ФСП навіть у теорії одного дослідника має різні тлумачення, що зумовлено, зокрема, еволюцією теорії функціональної лінгвістики від власне семантичних функцій мовних одиниць як інтеграційного стрижня поля до його концептуальної єдності. Зміна об’єднувального чинники сприяє використанню польового моделювання у зіставних та типологічних дослідженнях різних мов із залучення контрастивного фону.
Теорія функціонально-семантичного поля.
Останнім часом теорію ФСП застосовують щодо текстового рівня (дискурсу), з одного боку, доповнюючи структуру поля мовленнєвими компонентами, з іншого, звертаючись до взаємодії засобів ФСП як категоріально-семантичної когезії на підставі невербальних імпліцитних смислів. Дослідження одночасного функціонування різних засобів певного ФСП у мовленнєвій діяльності нині є актуальними і перспективними відповідно до методології функціоналізму, вивчення мови у дії. Засоби однієї категорії формують у мовленні своєрідне поле, яке найбільше відповідає первинному змісту саме фізичного поля як особливої форми матерії, що створюється частками, які взаємодіють.
Польове моделювання є предметом не лише функціональної лінгвістики: у мовознавство поняття “поле” прийшло з фізики через психологію, біологію та соціологію і вперше було введене до наукового обігу семасіології Г.Іпсеном (1924р.), Й.Тріром (1931 р.). Теорія поля поширилася на інші галузі лінгвістики, набуваючи характеру гносеологічної категорії. Аналізуючи наявну в лінгвістиці типологію полів, Г.С.Щур описує лексичні, поняттєво-тематичні, синтаксичні, трансформаційні, граматичні, лексико-семантичні, словотворчі, фонологічні, морфосемантичні, паратаксичні поля.
Структура ФСП є парадигматичною, його центром виступає смисловий інваріант. На відміну від граматичних парадигм, воно не обмежується одним мовним рівнем, його компоненти визначають свій категоріальний зміст у синтагматиці в поєднанні з іншими елементами змісту, що приводить до перетинання полів, якщо певні компоненти ФСП або реалізують подвійний зміст, або транспонуються в іншу категоріальну сферу.
Протиставлення концепту — інваріанта (загального змісту) його конкретним різновидам зумовлює наявність мікрополів як угруповань засобів передавання конкретного смислу. З іншого боку, ФСП мають центр (ядро, домінанту) та периферію. На підставі цього О.В.Бондарко виділяє два структурні типи ФСП:
1) моноцентричні з центром — граматичною категорією (аспектуальність, темпоральність, модальність, компаративність, персональність);
2) поліцентричні, що спираються на певну сукупність різних мовних засобів, які не утворюють єдиної гомогенної системи форм (локативність, посесивність, таксис тощо).
У межах ФСП поліцентричного типу розрізнюють два різновиди: а) дифузної структури у випадку множинності слабко пов’язаних одне з одним або ізольованих різнорідних компонентів і слабкої наявності межі центральної та периферійної частин; б) компактної поліцентричної структури, що актуалізує певні центри, наприклад, поле стану з двома центрами у сферах результативного (перфектного) та нерезультативного (неперфектного) стану.
Важливим щодо поліцентричних полів є з’ясування ознак центру ФСП. О.В.Гулига та Є.І.Шендельс, даючи зразок граматико-лексичного польового моделювання німецької мови на підставі різнорівневого принципу (1969 р.), пропонують як центр поля домінанту з рисами а) найбільшої спеціалізованості щодо вираження значення; б) найбільшої однозначності передавання змісту; в) систематичного використання. О.В.Бондарко характеризує центр ФСП як сферу найповнішої експліцитної реалізації змісту. Такі характеристики центру є нечіткими та суперечливими, оскільки однозначність не завжди поєднується з найбільшою спеціалізованістю та систематичністю використання. Мовні засоби, реалізуючи тенденцію економії, часом репрезентують кілька функціонально-семантичних категорій. Наприклад, форми дієслів є синтетичними у плані множинності категоріальних смислів, тому використовувати критерій однозначності треба дуже обережно. Щодо повноти та експліцитності, вони також можуть бути наявними у сфері не лише центру, а й периферії (наприклад, прислівники із значенням темпоральності). Отже, встановлення центральних компонентів поліцентричних полів можливе лише на підставі кількох критеріїв: експліцитності, яскравості категоріальної семантики, регулярності форми тощо.
З уведенням категоріальної ситуації і застосуванням теорії ФСП щодо висловлювань диференціація центрів полів отримує іншу спрямованість: розрізнюється ФСП з предикатним ядром, суб’єктно-об’єктним, якісно-кількісним, обставинним, тобто центральний компонент розглядається як інваріантний смисл членів пропозиції.
Сфера периферії характеризується послабленим змістом, нерегулярністю форми, імпліцитністю тощо. Безперечно, до неї належать мовленнєві конструкти, що створюються у незвичних категоріальних ситуаціях і визначаються як аномальні, навіть асистемні. Елементи периферії здатні переходити до периферійних сфер інших полів залежно від ситуації. Імпліцитні смисли компонентів периферії можуть закладатися у зовнішній оболонці мовної одиниці або являють собою інформацію, що виводиться з експліцитного змісту мовленнєвих одиниць, який утворюється у певному контексті та ситуації спілкування. Дослідження імпліцитного у цих двох ракурсах має давні традиції (І.О.Бодуен де Куртене, О.О.Потебня, І.І.Мєщанінов, Ш.Баллі, О.Есперсен, Е.Кошмидер та ін.) і визначило, по-перше, відокремлення нової галузі граматики — імпліцитної морфології (О.М.Соколов), по-друге, виділення в межах лінгвістики тексту особливої проблеми — імплікації. Аналіз дискурсу, комунікативної ситуації, мовної особистості у мовленні актуалізував проблему імпліцитного, зокрема, у теорії комунікації
Отже, використання під час моделювання ФСП імпліцитних ознак компонентів є досить перспективним, особливо в разі залучення теоретичного потенціалу когнітології.