Принцип функціонального аналізу.
Таке тлумачення комунікативності забезпечує в сучасній лінгвістиці не антагоністичну, а інтегральну наявність різних функціональних підходів: 1) мовної функціональної категоризації та польового моделювання; 2) аналізу функціонування категоріальних засобів у мовленні; 3) функціонального дослідження комунікативної ситуації на підставі її складників та загальних стратегій мовної особистості, прагматичних чинників тощо (пор. два підходи функціонального аналізу — від засобів до функцій та від функції до засобів). Лише поєднання цих принципів аналізу може забезпечити ефективний вияв у науковій парадигмі методології функціоналізму.
Значущим з огляду на це стало ґрунтовне розроблення згідно з першим принципом теорії функціональної граматики, зокрема створення описів певних функціонально-семантичних категорій, полів на матеріалі різних мов: аспектуальності, модальності, таксису, стану, персональності, посесивності, суб’єктивності, міри, локативності, темпоральності тощо.
Остаточно функціонально-семантична категоризація не завершена, немає навіть повного списку функціонально-семантичних категорій конкретних мов, що свідчить про потребу нових досліджень цієї сфери функціоналізму.
Актуалізація у функціональній лінгвістиці категорії комунікативності спричинила перехід від аналізу конструктів, одиниць полів до синтаксичних структур — речень, а далій до висловлювань у різних комунікативних ситуаціях, що зумовило формування функціонального синтаксису (Г.О.Золотова, Н.О.Слюсарєва, Є.М.Ширяєв, Н.Д.Арутюнова, Н.Ю.Шведова). Кінцевою межею середовища функції є комунікативний акт, тому сфера функціональних досліджень поширюється до найвищого, комунікативно-функціонального рівня (І.П.Сусов, В.Б.Касевич, О.Д.Шмельов, Т.М.Ніколаєва) в аспекті антропоцентризму. Функціональний аналіз дискурсу, можливо, визначить ще одну перспективну галузь лінгвістики.
Аспекти поняття “функція”.
Залежно від типу функціональних підходів модифікується головне поняття функціонального мовознавства — функція. У більшості наукових праць обов’язковим є визначення дефініційного обсягу цього поняття відповідно до загально наукового, встановлення співвідношення функції та значення. У середині 70-х років А.Греймас у бесіді з Е.Паре назвав питання про функцію в числі найважливіших, у 1990 р. В.Дресслер зауважив: “Однозначності і навіть одно-однозначності терміну “функція” немає навіть у межах однієї функціональної школи і тим більше не спостерігається в дискусіях між лінгвістичними школами”. Численні школи і напрями функціоналізму дотримуються різних аспектів поняття “функція”: потенційного та цільового (Празька школа, французький функціоналізм, В.Г.Гак), причому цільовий може встановлюватися щодо мовця (В.О.Звегінцев) або мовлення (Празька школа); рольового на підставі синтаксичної ролі (Ш.Баллі, Н.О.Слюсарєва, Г.О.Золотова) чи смислової ролі (М.О.Шелякін, О.В.Бондарко); реляційного загального як зв’язку між одиницями мовлення (глосемантика, математична лінгвістика), граматичного як місця у дереві трансформацій (генеративізм — Н.Хомський, А.Хілл), монематичного (А.Мартіне); позиційного (Л.Блумфілд, Ч.Філлмор, У.Кук, К.Пайк); семантичного (В.Скалічка); ситуативно-комунікативного залежно від складників комунікації (О.В.Бондарко).
Отже, обсяг поняття функції поширюється до кінцевого результату мови — комунікативної ситуації. Зважаючи на дихотомію мови та мовлення, О.В.Бондарко диференціює функцію як потенцію та функцію як реалізацію, висуваючи одним із аргументів проти ототожнення значення та функції те, що функція стосується різних комунікативних сфер мови на відміну від значення. Звинувачуючи О.В.Бондарка у структуралізмі, В.У.Дресслер підкреслює: “І значення потребує такої самої диференціації, якщо враховувати комунікативну функцію мови, а також, подібно до Л.Єльмслева та Е.Косеріу, залучати, окрім мови та мовлення, третій проміжний рівень норми, оскільки для всіх комунікативних сфер є нормативні реалізації граматичних та ін. значень потенційної системи”.
Узагальнюючи всі підходи до тлумачення функції, В.Г.Гак встановлює опозиції функціонального — протилежному як: 1) узуального — загальному; 2) мовленнєвого — мовному; 3) ономасіологічного — семасіологічному; 4) частотно-кількісного — структурному; 5) формально-граматичного — лексико-семантичному; 6) семантичного — формально-структурному; 7) синтаксичного — морфологічному; 8) позиційно-рольового — семантичному.
Якщо зважити на те, що функція є основою категоризації мовних явищ, то її можна визначити як репрезентацію концепту, який позначається різними мовними засобами. Якщо сприймати функцію як властивість мовних знаків передавати певну інформацію в акті комунікації, то її концептуальна сутність виходить за межі мовної системи і стає поняттям свідомості (В.М.Павлов), актуалізуючись як складова мовленнєвої ситуації. Позамовна природа функції, її тяжіння до концептуальної сфери останнім часом стає предметом розгляду функціональній лінгвістиці у зв’язку з її доповнюваністю когнітологічною парадигмою. Не випадково, О.В.Бондарко у статті 1992 р. характеризує два типи функціонального підходу вже не на підставі співвідношення форми та значення, а опосередковано — від зовнішнього світу через свідомість та мислення до мовних форм з їхніми значеннями або навпаки. В.Г.Гак також припускає можливість ототожнення функції не лише з мовними засобами, але й із віднесеністю висловлювання до різних параметрів акту мовлення (характеру відносин між адресатом та адресантом, їхньої соціальної ролі, ситуації акту, каналу передавання, комунікативного завдання, порядку актів мовлення, синтаксичного контексту, референції тощо). В.У.Дресслер висловлює думку щодо необхідності залучення до сфери функції такого важливого складника комунікації, як інтерпретанта (згідно з теорією Ч.Пірса), зокрема, комунікативного ефекту сприймання мовлення адресатом.
З огляду на це, нині дискусійною є проблема не ототожнення — розмежування значення і функції, а співвідношення смислу та функції: функція є перцепцією концепту, тобто тим, що сприймається мовцем як фрагмент смислу. Звідси теза щодо знаковості функції інтерпретується дещо інакше: функція має знакову природу настільки, наскільки вона може передаватися мов ними засобами. О.В.Бондарко висловлює думку про наявність у значень смислової основи та інтерпретованого компонента як способу представлення змісту, підкреслюючи, що інтерпретований компонент ніколи не виступає у “чистому” вигляді, тому функція не може виділятися знаково, а лише як певний смисл серед кількох смислів, позначених елементами мови.
Отже, функція є основою категоризації концептуальної системи людської свідомості та, зокрема, внутрішнього лексикону мовців і відповідно мовних явищ, що проявляються в комунікативному акті. Еволюційність функціональної теорії О.В.Бондарка полягає в тому, що категоризація мовної системи на підставі лише граматичних категорій (граматикалізовані ФСП) поступилися місцем новим принципам категоризації — концептуально-комунікативним. Зміна поглядів позначилася спершу в концепції дифузних ФСП, а потім остаточно оформилась у теорії імпліцитних смислів, екстралінгвістичних можливостей функцій, їхньої комунікативної природи.