Виклад навчального матеріалом

• ДАЙТЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ФОРМА ВИХОВАННЯ» З МВР.

• СФОРМУЛЮЙТЕ ВИЗНАЧЕННЯ «ФОРМА НАВЧАННЯ»

1. Поняття про організаційні форми навчання.

Відповідь на питання "Як навчати?" виводить нас на ще одну важливу категорію педагогіки - категорію форм організації навчання.

У сучасній дидактиці склалася парадоксальна ситуація. Дослідники відзначають (В. К. Дьяченко, І. М. Чередов та ін.), що навіть фахівці в області дидактики вагаються сказати, що таке форма організації навчальної роботи і чим вона відрізняється від методу навчання.

У традиційній дидактиці форма як би відірвалася від змісту, тому що визначається за зовнішніми у відношенні змісту освіти ознаками. Так, в одному з навчальних посібників зазначено, що форми відрізняються одна від одної кількістю учнів і способами організації роботи: «Латинське слово «форма» означає зовнішній вигляд, зовнішній обрис. Отже, форма навчання як дидактична категорія позначає зовнішню сторону організації навчального процесу, що позв'язана з кількістю учнів, часом і місцем навчання, а також порядком його здійснення». На думку І. М. Чередова, форма організації навчання - це особлива конструкція ланки або сукупності ланок навчального процесу.

В. К. Дьяченко вважає, що поняття «форма організації навчання», як і інші поняття дидактики, може бути науково обґрунтована лише за тієї умови, якщо дати наукове визначення основного поняття «навчання». «Навчання - це спілкування, у процесі якого відтворюються та засвоюються знання та досвід (у тому числі й досвід творчої діяльності), накопичені людством».

Спілкування відбувається між викладачем та учнями, які взаємодіють. У залежності від структури навчального спілкування В. К. Дьяченко класифікує загальні форми як індивідуальні, парні, групові, колективні.

Поняття «організація» у «Філософській енциклопедії» трактується як «упорядкування, налагодження, привид у системі деякого матеріального або духовного об'єкта, розташування співвідношення частин об'єкта». Навчання може відбуватися тільки тоді, коли воно якимсь чином організовано. Воно відбувається та існує насамперед у визначених формах його організації. Організаційні форми навчання складають матеріальну основу навчання.

Отже, форма навчання являє собою цілеспрямовану, змістовно насичену та методично оснащену систему пізнавального та виховного спілкування, взаємодії, відносин учителя й учнів. Форма навчання реалізується як органічна єдність цілеспрямованої організації змісту, який вивчається, засобів і методів. Одинична та ізольована форма навчання (урок, лекція, лабораторна робота, семінарське заняття, екскурсія тощо) має власне навчально-виховне значення. Вона забезпечує засвоєння дітьми конкретних фактів, узагальнень, висновків, відпрацьовування окремих умінь і навичок. Система ж різноманітних форм навчання, що дозволяє розкрити цілісні розділи, теми, теорії, концепції, застосувати взаємозалежні вміння й навички, має загальне навчально-виховне значення, формує у школярів системні знання й особистісні якості. Необхідність системної залежності та розмаїтості форм навчання обумовлена своєрідністю змісту освіти, а також особливостями сприйняття та засвоєння навчального матеріалу дітьми різних вікових груп. Зміст науки і вікові особливості школярів вимагають відповідної, адекватної форми навчання, визначають її характер: місце у процесі навчання, змінну тривалість, рухливу структуру, способи організації, методичне обладнання. Різні сполучення цих компонентів дають можливість створювати розмаїтість і різноманіття навчальних форм.

Якщо поняття «метод» характеризує змістову або внутрішню сторону навчального процесу (нам відомо, що метод навчання виступає в ролі способу засвоєння учнями нових знань, вмінь, навичок, розвитку психічних функцій, особистісних якостей), то поняття «форма організації навчання» має інший смисл. Слово «форма» у перекладі з латинської означає зовнішній вигляд, обрис. Тому форма у навчанні означає зовнішню сторону упорядкованої, взаємопов'язаної діяльності учителя і учнів, спрямованої на розв'язання завдань навчання.

Форми організації навчання класифікуються за різними критеріями:

1) за кількістю учнів - індивідуальні форми навчання, мікрогрупові, групові, колективні, масові форми навчання;

2) за місцем навчання - шкільні форми: урок, робота в майстерні, на пришкільній дослідній ділянці, в лабораторії тощо; позашкільні форми: екскурсія, домашня самостійна робота, заняття на підприємстві;

3) за часом навчання - урочні і позаурочні: факультативи, предметні гуртки, вікторини, конкурси, олімпіади, предметні вечори та інші;

4) за дидактичною метою - форми теоретичного навчання (лекція, факультатив, гурток, конференція ), комбінованого, або змішаного навчання(урок, семінар, домашня робота, консультація), практичного (практикуми) і трудового навчання (праця в майстернях, у спеціальних класах, на пришкільних ділянках тощо);

5)за тривалістю часу навчання - класичний урок (45 хв.), спарені заняття (90 хв.), спарені скорочені заняття (70 хв.), а також уроки «без дзвінків».

Усі організаційні форми навчання тісно взаємопов'язані: одні спрямовані на успішне засвоєння учнями знань (урок, екскурсія), інші забезпечують творче застосування цих знань на практиці (практикуми, виробнича практика).

Вибір форм організації навчання залежить від основних завдань освіти і виховання, особливостей змісту предмета, конкретних цілей заняття, навчальних можливостей учнів, способів керівництва вчителем пізнавальною діяльністю учнів.

Б. Т. Ліхачов виділяє такі функції форм організації навчання:

- навчально-освітня (форма навчання конструюється та використовується для того, щоб створити найкращі умови для передачі дітям знань, умінь, навичок, формування їхнього світогляду, розвитку талантів, практичних здібностей, активної участі у виробництві та громадському житті.);

- виховна (забезпечується послідовним уведенням школярів за допомогою системи форм навчання в різноманітні види діяльності. У результаті в роботу активно включаються всі духовні та фізичні сили: інтелектуальні, емоційно-вольові, діяльно-практичні. Дитина досягає цілей, переборює труднощі пізнання, радується перемогам, допомагає товаришам, виявляє терпіння та витримку, наполегливість і волю. Постійно підкріплюються та зміцнюються морально-вольові якості дитячої особистості.);

- організаційна (необхідність відповідності обсягу, якості змісту освіти віковим можливостям дітей вимагає від учителя чіткого організаційно-методичного інструментування подачі матеріалу, строгого добору допоміжних засобів. Адаптація школярів до специфіки тієї чи іншої форми дає їм можливість заздалегідь готуватися до діяльності, швидко виробляти установку на працю у визначених умовах); - - психологічна (вироблення в учнів визначеного діяльнісного біоритму, звички до роботи в той самий час. Звичний час і знайомі умови навчальних занять породжують у дітей психічний стан розкутості, волі, оптимальної напруги духовних сил. Створюється обстановка захоплюючої та натхненної праці);

- розвивальна (змістовна форма навчальних занять у сукупності з активними методами виконує розвивальну функцію. Особливо ефективно вона реалізується, коли при вивченні теми в навчальному процесі використовується різноманіття форм. Різноманіття й розмаїтість форм породжують багатство умов для розумової, трудової, ігрової діяльності, що дозволяє включати в роботу весь комплекс психічних процесів.) ;

- інтергуючо-диференційна (форми організації навчального процесу забезпечують колективну й індивідуальну діяльність дітей. Навчальний процес, реалізований у різноманітних формах, в основі своїй є процес колективної пізнавальної діяльності. Діти пізнають спільно, обмінюються інформацією у практичних справах, навчаються взаєморозумінню та взаємодопомозі. Разом з тим навчання є процес розвитку можливостей особистості. Тому кожна форма колективних занять повинна мати можливість індивідуалізації діяльності школярів, забезпечувати роботу з просунутих програм одних і підтягуванню до середньо-обов'язкового рівня інших);

- систематизуюча та структуруюча функції організаційних форм навчання полягають у тому, що вони вимагають розбивки всього навчального матеріалу вроздріб і за темами, його структурування й систематизування як у цілому, так і для кожного заняття.

- комплексна та координуюча (по відношенню одна до одної форми навчання здатні виконувати комплексну й координуючу функції. З метою підвищення ефективності засвоєння матеріалу дітьми на основі якої-небудь форми навчання можуть бути об'єднані й використані складові частини інших форм. Так, під час екскурсії викладається невелика лекція, організується бесіда і діти беруть участь у практичній роботі. При вивченні цілої теми одна форма, наприклад, урок, може виконувати роль основної, базової, провідної стосовно інших - семінарів, бригадних занять, що дають додатковий або допоміжний матеріал.);

- стимулююча (виявляється з найбільшою силою, коли відповідає особливостям віку дітей, специфіці розвитку їхньої психіки та організму. Так, лекційна форма своєю монотонністю здатна придушити в молодших школярах усяку пізнавальну активність. Тим часом як урок - драматизація розповіді, яку включає в дію уява, мова, мислення, організм у цілому, стимулює їхню бурхливу діяльність. Самостійна робота інтенсифікує процес засвоєння знань, а «розжовування» тексту підручника вчителем перетворює будь-яку форму в нудне і марне проведення часу.).

Висновок: Форма - ( лат ) – зовнішній вигляд, зовнішнє окреслення – спосіб існування і вираження змісту, його внутрішня організація.

Форма навчання – означає зовнішню сторону організації навчального процесу, що пов’язана з кількістю учнів, що навчаються, часом і місцем навчання, порядком його здіснення, змістом

навчального процесу.

Форма організації навчання – спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком; зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у визначному порядку і в певному режимі.

О сновні ФОН в сучасній школі: урок, додаткові заняття, консультації, семінарські заняття, колоквіуми, гуртки, заняття в шкільних майстернях, факультативи, конкурси, олімпіади, студії, наукові товариства, екзамен; вдома: домашня самостійна навчальна робота; на природі, підприємстві: екскурсія. Нетрадиційні форми організації навчання.

З’єднує всі ФОН – класно–урочна система навчання.

ФОН склалися історично.

2. 3 Історії розвитку організаційних форм навчання

/Розвиток організаційних форм навчання. (Семінарське заняття)

Загальні форми організації навчання часто називають організаційними системами навчання. У різні періоди розвитку суспільства перевага надавалася тим чи іншим організаційним системам навчання.

Найстаршою формою, яка бере свій початок у глибокій давнині, є індивідуальна форма навчання. Активно використовувалася в античні часи.

Суть її полягає в тому, що учитель спілкується з учнем «сам на сам» у будинку вчителя або учня, учень виконує завдання індивідуально. Прикладом безпосередніх та індивідуальних контактів учителя з учнем у сучасних умовах є репетиторство.

Головною цінністю індивідуального навчання є те, що воно повністю індивідуалізує зміст, методи і темпи навчальної діяльності дитини; має можливості для здійснення систематичного й оперативного контролю за ходом і результатами діяльності учня; дозволяє своєчасно вносити необхідні корекції як у діяльність учня, так і у діяльність учителя. Все це забезпечує високі результати навчання. Водночас ця форма є неекономічною, що обмежує її застосування у широкій педагогічній практиці. Функція вчителя зводиться здебільшого до визначення завдання і перевірки виконання його учнем. Це призводить до певної обмеженості впливу вчителя. Недоліком є й те, що в процесі індивідуального навчання учень не може взаємодіяти зі своїми ровесниками, що негативно впливає на розвиток комунікативних умінь, процес соціалізації.

Починаючи з XVI століття (Середньовіччя. ЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ЦЬОГО ІСТОРИЧНОГО ПЕРІОДУ? ЯК БУЛО ОРГАНІЗОВАНО НАВЧАННЯ У ШКОЛАХ?ЯК ОЦІНЮВАВ СИСТЕМУ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ШКОЛІ К.Д. УШИНСЬКИЙ? ) значення індивідуального навчання зменшується і поступається індивідуально-груповій формі організації навчального процесу, за якої вчитель працює не з одним учнем, а з групою різновікових дітей, неоднакових за рівнем підготовки. Тому вчитель змушений був проводити навчальну роботу з кожним учнем окремо: по черзі перевірити засвоєння знань, пояснювати новий матеріал, давати індивідуальні завдання. У цей час інші учні самостійно працювали над власними завданнями. Це дозволяло учням приходити до школи будь-коли, незалежно від пори року.

Ця форма навчання, як і індивідуальна, вже наприкінці XVI - на початку XVII століття не задовольняла потреб суспільства як в якісному плані підготовки молоді до участі у вирішенні соціально-значущих завдань (учні одержували лише найпростіші навички читання, письма і рахунку), так і в кількісному плані - переважна більшість дітей залишалася неохопленою навчанням.

Бурхливий розвиток виробництва, мистецтва, науки в епоху Відродження спричинив необхідність масового навчання дітей. Виникла концепція групового навчання. Принципово новим у груповій формі навчання було те, що вчитель почав займатися зі стабільною групою учнів одночасно. Контури групового навчання окреслив німецький педагог И.Штурм. Теоретично обґрунтував і широко популяризував його Я.А.Коменський (1633). Уперше групова форма навчання була застосована у братських школах України і Білорусії (XVI століття). Згодом ця форма стала називатися класно-урочною системою навчання.

Особливостями класно-урочної форми є: постійний склад учнів приблизно одного віку і рівня підготовки (клас); кожний клас працює відповідно до свого річного плану (планування навчання); навчальний процес здійснюється у вигляді окремих взаємопов'язаних елементів (уроків); кожний урок присвячується лише одному предмету (монізм); уроки постійно чергуються (розклад); керівна роль належить учителю (педагогічне управління); застосовуються різні види і форми пізнавальної діяльності учнів (варіативність діяльності).

В педагогіці з’являються поняття: навчальний. рік, навчальний день, урок, перерва, навчальні канікули ( означали час, коли Сонце знаходилося в сузір’ї Пса ( канікули по лат – сузір’я Пса ) і дітей відпускали на відпочинок ).

Н аукове обґрунтування в працях Я.А.Коменського, К.Д.Ушинського.

Класно-урочна форма організації навчання має істотні переваги над іншими формами, зокрема індивідуальною: більш чітка організаційна структура; економність, оскільки учитель працює одночасно з великою групою учнів; сприятливі умови для взаємного навчання, колективної діяльності, виховання і розвитку учнів. Проте, є і недоліки: орієнтація на «середнього» учня, відсутність умов для проведення індивідуальної навчально-виховної роботи з учнями та інші.

На сьогодні класно-урочна форма організації навчання переважає у школах світу, незважаючи на те, що дидактичним поняттям «клас», «урок» вже близько 400 років.

Наприкінці XIX століття розпочалися активні пошуки шляхів удосконалення класно-урочної системи. Вони проводилися у двох напрямах: пошуку нових систем навчання і шляхів удосконалення, модифікації і модернізації класно-урочної системи згідно з новими вимогами суспільства і досягненнями психолого-педагогічної науки.

Першу спробу модернізації класно-урочної системи організації навчання здійснили у 1798 році англійський священик А. Белл і вчитель Дж. Ланкастер, основною метою якої було збільшення кількості учнів, яких навчає один учитель. Це було обумовлено потребою великого машинного виробництва у значній кількості кваліфікованих робітників. Для підготовки робітників необхідно було збільшити кількість шкіл, а, отже, і контингент учителів, які б навчали значно більшу кількість учнів. Так виникла белл-ланкастерська система взаємного навчання. Автори системи застосували н одночасно в Англії та Індії. Вони спробували використати у ролі викладачів самих учнів. Старші учні під керівництвом учителя вивчали матеріал самостійно, а потім, отримавши відповідні інструкції, навчали своїх молодших товаришів. Таким чином, один учитель за допомогою учнів-посередників міг навчати 200-300 дітей різного віку. Учитель, знаходячись із учнями різного віку й рівня підготовленості в одному приміщенні, навчав старших і більш здібних, а ті, у свою чергу, молодших. У ході заняття він також спостерігав за роботою груп, очолюваних своїми помічниками - моніторами. Винайдення белль-ланкастерської системи, що одержала свою назву від прізвища її творців - священика А. Белля та вчителя Д. Ланкастера, було викликане прагненням вирішити протиріччя між потребою в більш великому поширенні елементарних знань серед робітників і збереженням мінімальних витрат на навчання й підготовку вчителів.

Проте ця система не набула широкого поширення, оскільки недоліки в організації не забезпечували необхідного рівня підготовки учнів. Використовували декабристи, князь Г. Потьокін в російській армії.

У кінці XIX - на початку XX століття особливої актуальності набуває питання індивідуалізації навчання учнів з різним рівнем розумового розвитку. З'являються відповідні форми вибіркового навчання. Так, у США була заснована батавська система, яка пропонувала розподіляти всі заняття на дві частини. Перша частина - проведення звичайних уроків, на яких учитель працює з усім класом. Друга частина - індивідуальні заняття з тими учнями, які не встигають і відчувають труднощі в засвоєнні матеріалу, або з тими, хто бажає поглибити знання із виучуваного матеріалу.

Мангеймська система була створена одночасно з батавською, але в Європі. Названа так за назвою міста Мангейм, де вона вперше була застосована. Засновником цієї системи був німецький педагог Йозеф Зіккенгер (1858-1930). Він запропонував створити чотири класи не за віковою ознакою, а на основі здібностей учнів, створюючи основні класи для дітей, які мають середні здібності; класи для учнів малоздібних, які «зазвичай не закінчують школу»; допоміжні класи - для розумово відсталих дітей; класи «перехідні» - для найздібніших учнів, які можуть продовжувати навчання у середніх навчальних закладах. Набір у класи здійснювався на основі тестування, характеристик учителів і результатів іспитів. Передбачалося, що учні зі слабших класів згодом зможуть переходити до класів вищого рівня. На жаль, такого не відбувалося, бо система підготовки, що існувала, не давала змогу слабким учням досягати високого рівня знань.

Елементи мангеймської системи збереглись і сьогодні в практиці роботи сучасної школи Англії, Австралії і США. Так, в Англії ця система слугує основою для створення шкіл, контингент учнів яких комплектується на основі тестування випускників початкових класів; в Австралії існують класи для більш і менш здібних учнів; у США практикуються класи для тих, хто повільно навчається, і здібних учнів.

У наш час теоретичні основи цієї системи різко критикуються за те, що вона побудована на хибному уявленні про вирішальний вплив біопсихологічних факторів на кінцеві результати розвитку учнів, принижує вплив цілеспрямованої виховної роботи на формування особистості учня, що обмежує можливості розвитку в нього соціально обумовлених потреб та інтересів. Єдиним елементом цієї системи, який є прийнятним для практики навчання, є так зване спеціалізоване навчання. У педагогічній діяльності воно реалізується у вигляді спеціалізованих шкіл для винятково обдарованих дітей, які виявляють здібності до поглибленого вивчення предметів певних галузей знань - гуманітарних, математичних, природничих тощо.

На початку XX століття у Європі та США було апробовано чимало систем навчання, спрямованих на забезпечення індивідуальної активної самостійної навчальної діяльності учнів. Найбільш радикальною серед них була форма навчання, що отримала назву «Дальтон-план». Уперше вона була застосована у 1905 році учителькою Оленою Паркхерт в американському місті Дальтон. В історію педагогіки ця система також ввійшла під назвою «лабораторна», або «системою майстерень», оскільки замість класів у школі створювалися лабораторії і предметні майстерні.

Головна ідея системи полягала в тому, що успіх навчальної діяльності залежав від пристосування темпу роботи в школі до можливостей кожного учня, його здібностей; центральною в навчанні була самостійна навчальна діяльність учнів, а не діяльність викладання; класи замінювалися лабораторіями або предметними майстернями, уроки відмінялися; учень працював у лабораторіях або в майстернях індивідуально, виконуючи отримане від учителя завдання; учитель постійно знаходився в цих лабораторіях чи майстернях, допомагаючи учням.

На початку навчального року вчитель знайомив учнів з річним планом роботи школи, який містив завдання з окремих предметів, розподілені за місяцями. Учні письмово зобов'язувалися виконати визначені для них завдання і працювали над ними в лабораторіях, де можна було користуватися необхідними посібниками, матеріалами і приладами, а також отримувати консультації від учителя-спеціаліста. Єдиного для всіх розкладу занять не було. Загально групова робота проводилася протягом однієї години в день. Решту часу учні використовували на індивідуальне вивчення матеріалу і звіт за виконання кожної теми перед учителем відповідного предмета. Для того, щоб стимулювати роботу учнів, надати їм можливість порівнювати свої досягнення з досягненнями товаришів, учитель складав спеціальні таблиці (екрани успішності), в яких щомісяця відзначав виконання завдань.

Опираючись на виконаний учнями навчальний план, їх переводили з класу в клас. Одні учні могли за рік оволодіти навчальним матеріалом за два чи три класи, інші навчалися в тому самому класі два, а то й більше років.

У 20-ті роки Дальтон-план був поширений в практиці роботи шкіл СРСР під назвою «бригадно-лабораторна система». Відмінність полягала в тому, що навчальні завдання виконувала група (бригада) учнів. Вони працювали самостійно в лабораторіях, одержували консультації вчителів, а звітували всією групою. Незабаром виявилося, що така організація навчання призводить до зниження рівня підготовки учнів, зменшення відповідальності за результати своєї діяльності. Учні не могли без пояснення вчителя, без його допомоги і контролю засвоювати матеріал. їх знання були фрагментарними, не охоплювали всього обсягу необхідної інформації про природу, суспільство, техніку і культуру. Через це Дальтон-план не прижився в жодній країні світу.

Проте, це не означає, що Дальтон-план не мав позитивних сторін. Очевидними його перевагами було те, що він дозволяв пристосувати темп навчання до реальних можливостей учнів, привчав їх до самостійності, розвивав ініціативу, пошуки раціональних методів роботи, відповідальність.

У 50-х роках XX століття з'явилася нова система навчання у вигляді плану Трампа, розробленого професором педагогіки Ллойдом Трампом.

Суть плану Трампа як системи полягає в тому, щоб максимально стимулювати індивідуальне навчання за допомогою гнучкості форм його організації. Вона поєднує три форми навчальної взаємодії учителя з учнями: індивідуальну роботу, роботу з групами учнів від 10-15 осіб, лекційні заняття для великих груп від 100 до 1500 осіб. Лекції з використанням сучасних технічних засобів (телебачення, ЕОТ та ін.) для великих груп читають висококваліфіковані викладачі, професори. Малі групи обговорюють матеріали лекції, проводять дискусії, доповнюють те, що було почуте на лекції. Заняття в малих групах проводить рядовий учитель або кращий учень групи. Індивідуальна робота у шкільних кабінетах, лабораторіях реалізовується частково за обов'язковими завданнями вчителя, частково за вибором учня. Навчальний час розподіляється так: на заняття у великих групах - 40%, на роботу в малих групах - 20%, на індивідуальну роботу - 40%. Система потребує злагодженої роботи вчителя, чіткої організації, матеріального забезпечення.

Комплексний метод навчання. Виник на початку XXст., започаткований педагогами швейцарцем Адольфом Фурє, бельгійцем Овідієм Декролі, німцем О.Шульцем. Його суть в об’єднанні навчального матеріалу в теми – комплекси. Але комплексність порушувала предметність викладання, систематичність вивчення основ наук. У колишньому СРСР комплексний метод вважали альтернативою догмам старої школи, вкладаючи в західні комплексні програми свій зміст, наприклад, комплексні програми «Праця», «Природа», «Суспільство». Але це не дало міцних, систематизованих знань. Тому в 30 х р. школа й педагогічна наука повернулися до класичної класно–урочної системи навчання. Недоліки: знижена роль вчителя (консультант,контролер); низький рівень знань учнів.

Висновок: Організаційні форми навчання змінюються і розвиваються разом із суспільним розвитком. історія розвитку організаційних форм навчання свідчить про повсюдні спроби удосконалити класно-урочну та інші системи навчання у напрямку індивідуалізації і диференціації навчання.

3. Братні школи в Україні і Білорусії у XVI – xviIст.

Виникнення класно–урочної системи навчання. (Самостійна робота)

М.Гоголь: “ Вій “ ( з картки ).

З історії створення братства.

Братні школи (Ступа рик В. Національна школа: витоки становлення. - С. 22, 25-26, 33, 26-2730, 35-36.)

У передмістях Львова у XVII – XVIIIст. було 11 українських шкіл, найдавніша з них згадується під 1546р. Учителем в школі був дяк і його доходи складалися з оплати, яку вносили батьки учнів, частина з оплати похоронів, «святочне», секретарство в братстві, оренда церковного ґрунту, продажу свічок. В школі порядок наводили самі учні, потім братство для цієї справи наймало «діда» і він за це діставав безплатне помешкання в школі.

Найбільш славною була Львівська школа, яка заснована при церкві Успення і монастирі

св. Онуфрія у 1586р. «для научення дітей всякого стану – або не був рід їх наче безсловесний». Братство слідкувало за моральністю мирян і мало монополію виховання, право друкувати церковні книги, граматики, піїтику і філософію. Спочатку в школі вивчали тільки грецьку і слав’янську мови. В школі було зосереджено великі наукові сили. 1592р. при підтримці гетьмана Запорізьких козаків Сагайдачного від короля Сигізмунда ІІІ право викладати в школі 7 вільних наук: граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику.

«Багатії над убогих у школі нічім вищі не мають бути, лише самою наукою, плоттю рівні всі».

Статут школи 1) Поділяє учнів на 3 групи: тих, хто починає вчитися, середню, старшу.

2) Безплатне навчання.

3) Вступ до школи протягом будь–якого місяця.

4) На початку XVIIст. встановлюється класно-урочна система:

- навчальний рік починався 01.09 (початок церковного року),

- введено літні канікули ( липень, серпень),

- перехід з класу в клас («горщик каші»).

В практиці братніх шкіл і Я.Коменського спільне : демократизм, гуманізм, народність виховання, організація навчальної роботи, вимоги до вчителя.

Фактори впливу на педагогічну систему Я.Коменського братських шкіл:

- територіальна близькість / Чехія – Західна Україна Польська держава;

- боротьба за свій народ і національну культуру у формі братств.

Є докази, що Я.Коменський відвідував Україну.

4. Теоретичне обґрунтування класно–урочної системи навчання в працях я. Коменського

- ЧОМУ БУЛА НЕ МОЖЛИВА КОЛЕКТИВНА РОБОТА У ПОПЕРЕДНІ СТОЛІТТЯ?

За феодального ладу розвиток виробництва і підвищення ролі духовного життя в суспільстві сприяли виникненню форм масового навчання дітей. Однією з перших було групове (колективне) навчання у братніх школах Білорусі та України (XVI ст.). Воно започаткувало класно–урочну форму навчальної роботи, теоретично обґрунтовану у праці Я.А.Коменського «Велика дидактика» як система, що забезпечує масовість навчання, за якої можна «усіх навчати всьому». Вона існує понад три століття, переважає і дотепер.

З формування класно–урочної системи навчання в педагогіці почали використовувати такі поняття як навчальний рік, навчальний день, урок, перерва, чверть, канікули, її ефективність була настільки очевидною, що незабаром вона стала головною у школах багатьох країн світу.

Основною формою організації занять у рамках класно-визначеної системи, за Я. А. Коменським, повинен бути урок. Задача уроку повинна бути пропорційною проміжкові часу, розвиткові учнів. Урок починається повідомленням учителя, закінчується перевіркою засвоєння матеріалу. Він має незмінну структуру: опитування, повідомлення вчителя, вправа, перевірка. Основний час при цьому приділявся вправі.

Ян Коменський:

1. Встановив поняття шкільного року з поділом на чверті.

2. Ввів канікули.

3. Визначив організацію навчального дня, року.

4. Прийом дітей до школи - 1 раз на рік.

5. Введено колективну роботу.

Отже, Коменський теоретично розробив і практично застосував класно–урочну систему навчання.

ЗВІДКИ НАЗВА ?

а) Дав вказівки, як планувати і вести урок, приділяючи увагу опитуванню учнів і поясненню нового матеріалу, вправам по закріпленню нового.

б) Кожний урок повинен мати тему і завдання.

в) Учні повинні приймати активну участь у роботі на уроці.

г) Дисципліна на уроці. «Навчання без дисципліни що млин без води»

д ) Розмежування навчання за роками своя програма для кожного року навчання.

є) Навчання повинно відповідати дидактичним принципам: наочності, систематичності,

міцності.

ж) Обов’язкове домашнє завдання. (На 4 години занять в школі – 4 год. домашньої роботи.)

ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ДУМКУ Я. КОМЕНСЬКОГО: «Примушувати дитину кожен день сидіти за книгами по 6-8 годин у класі і ще стільки ж над домашніми завданнями є «пыткой, доводящей до обмороков и умственного расстройства», доводив, що навчання повинно бути справою «приємною і легкою», яка займає в день не більше 4 годин.

Класно – урочна система використовується в багатьох країнах, має багато позитивних сторін: ґрунтується на закономірностях процесу засвоєння навчального матеріалу, передбачає засвоєння нового матеріалу в невеликих обсягах, планомірно і послідовно, з чергуванням різних видів розумової та фізичної діяльності. Вона забезпечує єдність системи навчання в масштабі всієї країни, що полегшує планування і складання програм з навчальних предметів, її використання полегшує виховання в учнів почуття колективізму, дає змогу використовувати фронтальні форми роботи з усім класом.

Має вона й серйозні недоліки, оскільки орієнтована у процесі навчання на середнього учня, допускає необхідність залишити учнів на повторний курс, якщо вони не засвоїли один чи два предмети. В сучасній школі України не рекомендується залишати учня на повторний курс. Не дає їм можливості на індивідуальний підхід до учнів, достроково засвоїти програму.

Класно – урочна система має в школі України такі організаційні ознаки:

• Навчальний рік у загальноосвітньому навчальному закладі починається 1 вересня і закінчується не пізніше 1 липня наступного року.

• Тривалість навчального року обумовлюється виконання навчальних програм з усіх предметів, але не може бути меншою 175 робочих днів у загальноосвітньому навчальному закладі І ступеня (1- 4 класи) та 190 робочих днів – І – ІІ ступенів (5-11класи).

• Комплектування класів відбувається в межах одного віку та чисельності, визначених Положенням про загальноосвітній навчальний заклад (не більш 30 учнів).

• Навчально–виховний процес здійснюється за різними формами: урок, лекція, лабораторні, практичні та семінарські заняття, диспут, навчально–виробнича екскурсія тощо.

• Відвідування уроків школярами є обов’язковим.

• Навчальний рік поділяється на чверті, півріччя, семестри, триместри, між якими є канікули різної тривалості.

• Тривалість канікул протягом навчального року не може бути меншою 30 календарних днів.

Висновок: всі ФОН взаємозв’язані: готують учнів до успішного засвоєння знань на уроках (екскурсія), продовжують навчально-виховний процес, який здійснювався на уроці (семінарські, факультативні заняття), забезпечують творче застосування засвоєних на уроках знань (праця на навчально дослідній ділянці, в майстернях, виробнича практика).

ФОН сприяють розвитку і вихованню учнів.

Вибір ФОН зумовлюється : завданнями освіти і виховання; особливості змісту різних предметів та їх окремих розділів; окремими цілями занять; підготовкою і віковими можливостями учнів; умовами, в яких проходять навчання (місце, час, обладнання, кількість учнів та ін.) характером пізнавальної діяльності учнів і способами керівництва нею учителем.

Сьогодні дидакти і вчителі працюють над проблемою взаємозв’язку фронтальних, групових, колективних і індивідуальних форм організації навчання.

5. Урок як основна форма організації навчальної роботи в сучасній школі

«Асоціативний кущ»: УРОК – ЦЕ

УРОК У МОЄМУ ЖИТТІ – ЦЕ…

КОЛИ НАРОДИВСЯ УРОК ?

КОЛИ ОФІЦІЙНО СТАВ ОСНОВОЮ ФОН В РАДЯНСЬКІЙ ШКОЛІ ? (1931 р. – постанова ЦК ВКП (б) «Про початкову і середню школу», 1932 р. – «Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі»

Ш.А.Амонашвілі про урок : «Единство цели», с. 64

Із ст. «Основания педагогики сотрудничества».

Уривки з творів про урок школярів, студентів.

Із позицій цілісності педагогічного процесу урок необхідно розглядати як основну форму його організації. Саме в уроці відбиваються всі переваги класно-урочної системи. У формі уроку можлива ефективна організація не тільки навчально-пізнавальної, а й інших розвивальних видів діяльності дітей і підлітків. Не випадково в останні роки значне поширення одержали уроки культури, праці, поезії тощо.

Урок - це така форма організації педагогічного процесу, при якій педагог протягом точно встановленого часу керує колективною пізнавальною та іншою діяльністю постійної групи учнів (класу) з урахуванням особливостей кожного з них, використовуючи види, засоби і методи роботи, що створюють сприятливі умови для того, щоби всі учні опановували основи досліджуваного предмета безпосередньо у процесі навчання, а також для виховання й розвитку пізнавальних здібностей та духовних сил школярів (за А. А. Бударним).

Риси уроку:

• Учитель працює з постійним складом учнів – класом.

• Точна регламентація змісту матеріалу і навчального часу, що відводиться на оволодіння ним ( 45хв., 40хв., 35хв. ).

• Уроки проводяться за сталим розкладом при обов’язковому відвідуванні всіма учнями.

• Всі учні вивчають на уроці один і той же програмний матеріал.

• Всієї роботою на уроці керує вчитель.

Урок дозволяє :

• Застосувати різноманітні методи навчання; поєднувати різні способи організації навчання – пізнавальної діяльності учнів ( індивідуальні, групові, колективні ).

• Озброювати учнів систематичними знаннями з основ науки, техніки, мистецтва.

• Розвиток пізнавальної активності і самостійності учнів, їхніх здібностей, інтересів.

• Цілеспрямоване керівництво розвитком і формування вмінь учнів.

• Чергувати роботу і відпочинок.

• Вчитель має можливість розвивати інтелектуальні здібності учнів одночасно.

• Є можливість для вчителя одержувати зворотню інформацію від учнів про етап засвоєння навчального матеріалу і зробити відповідну корекцію в навчанні.

• Розширювати фінансові можливості держави, що створює умови для застосування безкоштовного навчання.

• Дає можливість для колективного використання засобів навчання.

Недоліки уроку :

1. Навчальні програми розраховані на середній рівень засвоєння учнями знань.

2. Значно знижується ефективність індивідуального логічного мислення.

3. Колективне навчання на уроці нівелює, (знижує, збіднює) талант окремого учня.

Урок діалектично взаємозв’язаний: з проведенням факультативних занять, з проведенням консультацій, з організацією роботи гуртків та секцій, з проведенням олімпіад та спортивних змагань, конкурсів.

Завдання вчителя – виявити обдаровану особистість та виробити методику творчої роботи з таким учнем.

Проблема дидактики – підвищення ефективності уроку, досягнення запрограмованих результатів за рахунок оптимізації та інтенсифікації навчального процесу.

ЯК ДОСЯГТИ?

• Зведення до мінімуму часу, що відводиться на організаційну частину;

• скорочення часу, необхідного на перевірку домашніх письмових завдань;

• індивідуальна перевірка домашніх завдань на дошці проводиться лише у випадках, коли це потрібно для додаткового розбору або закріплення;

• значне скорочення часу, що відводиться на індивідуальне опитування;

• більш широке і цілеспрямоване застосування фронтальних форм перевірки знань;

• поєднання індивідуального опитування із самостійного письмовою роботою;

• зміни характеру опитування – надання йому навчального характеру;

• об’єднання функцій контролю і закріплення;

• включення в урок самостійних робіт учнів із засвоєння нового матеріалу;

• усний виклад учителем в основному того матеріалу, який важкий для самостійного вивчення;

• обов’язково навчати на уроці навичкам і вмінням самостійного набуття знань, роботі з підручниками та іншою літературою;

• індивідуалізація завдань – збільшення кількості завдань, що вимагають творчого застосування ЗУМ, завдань практичного характеру, застосування знань на практиці;

• посилення ролі закріплення нового матеріалу відразу на уроці;

• збільшення питомої ваги послідовного закріплення практичної роботи, наближеної до життя;

• виділення часу для закріплення головного, основного матеріалу;

Фактори інтенсифікації:

• Поглиблення мотивації, інтересів, введення елементів гри.

• Збільшення інформаційності, єдності знань, умінь, навичок.

• Застосування ТЗН, програмованого навчання, диференційованого навчання.

• Посилення міжпредметних зв’язків.

• Творчій підхід учителя у виборі методів навчання.

Висновок: Урок – це основна форма навчання, що пройшла випробування на протязі кількох століть, при якій поєднуються індивідуальні та фронтальні шляхи навчально – пізнавальної діяльності з учнями однакового віку обох статей з приблизно однаковим інтелектуальним розвитком на протязі 35 – 45 хв.

Урок – це цілісний, логічно закінчений, обмежений у часі, регламентований обсягом навчального матеріалу основний елемент педагогічного процесу, який забезпечує активну і планомірну навчально–пізнавальну діяльність групи учнів певного віку і рівня підготовки, спрямовану на розв’язання поставлених навчально–виховних завдань.

Урок має сприятливі можливості для сполучення фронтальної, групової та індивідуальної роботи; дозволяє вчителю систематично й послідовно викладати матеріал, керувати розвитком пізнавальних здібностей і формувати науковий світогляд учнів; стимулює інші види діяльності школярів, у тому числі позакласну та домашню; на уроці учні опановують не тільки систему знань, умінь і навичок, а й сам метод пізнавальної діяльності; урок дозволяє ефективно вирішувати виховні задачі через зміст і методи педагогічної діяльності.

6. Класики педагогіки про вимоги до уроку. (Самостійна робота)

7. Сучасні вимоги до уроку

І. П. Підласий виділяє такі вимоги:

1. Використання новітніх досягнень науки, передової педагогічної практики, побудова уроків на основі закономірностей навчально-виховного процесу.

2. Реалізація на уроці в оптимальному співвідношенні всіх дидактичних принципів і правил.

3. Забезпечення належних умов для продуктивної пізнавальної діяльності учнів з урахуванням їх інтересів, нахилів і потреб.

4. Установлення усвідомлюваних учнями міжпредметних зв'язків.

5. Зв'язок з раніше набутими знаннями й уміннями, опора на досягнутий рівень розвитку учнів.

6. Мотивація й активізація розвитку всіх сфер особистості.

7. Логічність та емоційність усіх етапів навчально-виховної діяльності.

8. Ефективне використання педагогічних засобів.

9. Зв'язок з життям, педагогічною діяльністю, особистим досвідом учнів.

10. Формування практично необхідних знань, умінь, навичок, раціональних прийомів мислення й діяльності.

11. Формування вміння вчитися, потреби постійно поповнювати обсяг знань.

12. Ретельна діагностика, прогнозування, проектування і планування кожного уроку.

Діти Ш.О.Амонашвілі свої уроки зобразили у вигляді ромашки, на пелюстках якої написали свої вимоги до уроку. Познайомтесь за сторінками книги «Здравствуйте, дети!».

Вимоги Ш.Амонашвілі до уроку:

• Керування навчанням і всім шкільним життям дітей з позиції інтересів учнів та вимог суспільства.

• Постійний вияв віри у можливості й перспективи кожного школяра.

• Співробітництво з учнями у процесі навчання.

• Естетичність процесу навчання.

Сучасні вимоги:

І група – характеризує умови успішного проведення будь–якого уроку:

• Наявність продуманого плану проведення уроку.

• Організаційна чіткість уроку.

• Оптимальний темп уроку.

• Поєднання вимогливості до учнів з педагогічним тактом вчителя.

• Дотримання гігієнічних вимог.

• Підготовка і раціональне використання засобів навчання, в тому числі ТЗН.

ІІ група стосується внутрішньої сторони уроку:

• Чітке визначення мети і завдань у.

• Вибір найбільших раціональних методів і прийомів навчання.

• Врахування рівня розвитку психологічних особливостей учнів.

• Поєднання різноманітних форм колективної роботи на уроці з самостійною діяльністю учнів.

• Дотримування і творче використання на уроці дидактичних принципів у їх єдності і взаємозв’язку.

• Систематичний контроль і корекція знань, умінь і навичок учнів.

Висновки: Урок – це основна форма навчання у сучасній школі, що пройшла випробування на протязі кількох століть, яка має сприятливі можливості для сполучення фронтальної, групової та індивідуальної роботи; дозволяє вчителю систематично й послідовно викладати матеріал, керувати розвитком пізнавальних здібностей і формувати науковий світогляд учнів; стимулює інші види діяльності школярів, у тому числі позакласну та домашню; на уроці учні опановують не тільки систему знань, умінь і навичок, а й сам метод пізнавальної діяльності; урок дозволяє ефективно вирішувати виховні задачі через зміст і методи педагогічної діяльності. Актуальним залишається проблема розробки вимог до сучасного уроку.

Домашнє завдання: повторити з історії питання «Розвиток освіти і школи в різні історичні періоди», підготуватися до семінарського заняття.

Додаток

Ш.А.Амонашвили.

Основания педагогики сотрудничества.

Урок – важнейшее открытие классической педагогики и творческой практики. Еще долгое время он будет служить воспитанию подрастающего поколения.

Я не могу себе представить школу без уроков, но считаю, что урок требует очеловечивания и обновления.

Нынешняя теория и практика урока износилась, уроки в школе превратились в какие-то застывшие в разных методических позах изваяния, изображающие рукопашную битву учителей с учениками, когда первые хотят их образумить, а вторые упорно не хотят образумиться.

Школа существует в первую очередь для того, чтобы в ней проводились уроки.

(Зарплата учителя. Звонки.)

Урок в жизни детей! Вся жизнь ребёнка подчиняется требованиям урока, задачам урока, ходу урока, заданиям урока! Вся школьная и внешкольная (уроки на дом) жизнь ребёнка подвергнута этому обучению в форме У., но надо же тогда, чтобы они – дети и урок – любили друг друга, стремились друг к другу! Но этого часто нет.

Из сочинений детей: «Здравствуй, Урок!»: «Что мне делать, Урок, если я всё время смотрю на часы, чтобы узнать, когда ты уже закончишься?»

«Ты мой мучитель, мой плохой сон, мой испорченный день!»

« Хотя ты такой недобрый, но я же знаю, ты заботишься обо мне!

« Ты порой так радуешь меня, когда идешь к нам с улыбкой!»

Дети не любят уроки, хотя знают, что без них никуда не деться.

Требования – это условие урока.

Кого любит урок?

На кого сердится?

От кого хотел бы избавиться?

Урок гонится за знаниями, умениями и навыками. Для него не существуют дети, ребёнок, все они для него только ученики, обязанность и долг которых – учиться. У. предан не детям, а законам формальной дидактики. Он основная форма организации процесса обучения, а не основная форма организации жизни самих детей. У., нуждается в обновлении, очеловечивании.

психические

П ринуждение в пед. процессе болезни детей физические

А.Н.Леонтьев: Дети «отбывают» обучение.

Педагогика, формирующая личность ребёнка, одновременно должна быть профилактической и лечебной.

Педагогический процесс должен стать для него продолжением бесконечно кропотливой работы природы по приведению в действие этих сил, по завершению процесса его очеловечивания.

Педагогический процесс принимает естафету от самой природы он должен охватывать ребёнка полностью, принимая его таким, каков он есть, и творить в нем свободного, развитого и образованного человека, создаваемого для жизни и деятельности в обществе свободных людей, живущих по законам гуманности, заботящихся о жизни будущих поколений, а не только о своём благополучии.

Я.Коменский – принцип природосообразности.

Основа целостности педагогического процесса есть развивающаяся в многообразных формах жизнь детей.

Личность ребёнка не существует без ее личной жизни.

В общественную жизнь ребенок входит через собственную жизнь, с присущим ему богатством природных сил в виде задатков, способностей, влечений, жизненный опыт + окружающая среда обеспечение воспитательного влияния, развитие жизненных сил.

Д ети спешат в школу, которая дает им возможность взрослеть, там их жизненные силы, их жизнерадостность находят больше возможностей для расцвета гуманный пед. процесс. Очеловечено все - дети усваивают истинно человеческое.

К. Д. Ушинський розробив типологію уроків. Великий внесок у розробку наукових основ організації уроку вніс А. Дистервег. Він розробив систему принципів і правил навчання, яка стосується діяльності вчителя й учня, обґрунтував необхідність обліку вікових можливостей учнів

17