2. Технології соціальної роботи у процесі планування сімЧ

Переважна більшість сімей у Росії, як і у всіх розвинених країнах, регулюють кількість дітей і терміни їх народження. Проте в більшості розвинених країн відбулася так звана кон­трацептивна революція, завдяки якій головним методом пла­нування сім’ї стало попередження вагітності за допомогою різних протизаплідних засобів. У Росії ж до цих пір одним з головних методів планування сім’ї залишається переривання вагітності за допомогою штучного аборту. Хоча за офіційними даними абсолютне і відносне число абортів останніми роками знижується в результаті заходів, що проводяться в рамках фе­деральних цільових програм «Безпечне материнство» і «Пла­нування сім’ї».

Необхідно відзначити, що близько 300 тис. абортів дово­диться на молодих жінок у віці до 19 років. Рівень використан­ня сучасних методів контрацепції жінками дітородного віку вельми низький. Вкрай недостатня інформованість про ці ме­тоди не тільки для населення, але і для фахівців. Якщо у Вели­кобританії і Голландії гормональну контрацепцію використо­вують до 50% жінок, то в Росії, за даними О.Ф. Лахової, - всьо­го 5-6%.

Одна з найбільш небезпечних тенденцій у даний час - зрос­тання захворювань, які передаються статевим шляхом (ЗПСШ), серед молоді у віці від 15 до 19 років.

Неухильного поширення набуває дошлюбне статеве жит­тя: за даними Мінохоронздоров’я Росії, сексуальний досвід ма­ють 48% підлітків, причому 35% з них почали статеве життя в 12-13 років.

Високе число абортів і ЗПСІП сприяють тому, що кожна 10-а подружня пара в Росії безплідна, і обумовлюють соціальну зна­чущість проблеми планування сім’ї. Для вирішення цієї про­блеми створена федеральна цільова програма «Планування сім’ї», яка передбачає створення однойменної служби в Російській Федерації.

Основу нормативної правової бази формування служби пла­нування сім’ї складають накази Мінохоронздоров’я Росії «Про заходи з подальшого розвитку гінекологічної допомоги насе­ленню Російської Федерації» від 15 листопада 1991 р. №186, «Про проведення анкетування пацієнтів центрів планування сім’ї і репродукції в 1997-1998 рр.» від 26 листопада 1997 р. №392. Ці документи визначили основні напрями діяльності служби планування сім’ї. Центри планування сім’ї і репродукції включені в номенклатуру установ охорони здоров’я.

У 1998 р. в Російській Федерації діяло більше 200 центрів планування сім’ї і репродукції. У лікувально-профілактичних установах були створені кабінети планування сім’ї. Центри планування сім’ї і репродукції організовуються переважно на базі обласних (крайових, республіканських) лікарень. У ряді випадків вони є самостійними установами, а іноді - структур­ними підрозділами лікарень, перинатальних центрів, полого­вих будинків, діагностичних центрів. У регіонах разом з цент­рами, що виконують функції обласної установи, створюються центри планування сім’ї і репродукції, які обслуговують жи­телів міст. Чисельність персоналу цих центрів складає в серед­ньому 20-30 чоловік. Одна посада лікаря (сумарно зі всіх спе­ціальностей) доводиться приблизно на 60 тис. обслуговуваного населення, посада середнього медичного персоналу - на 30 тис. населення (вказівка Мінохоронздоров’я Росії «Про штатно- організаційну структуру центрів планування сім’ї і репро-

дукції» від 23 березня 1998 р. №219-у). Переважна більшість лікарів, що працюють у центрах планування сім’ї і репродукції,

6. це акушери-гінекологи, що пройшли спеціальну підготовку з питань контрацепції, безпліддя, не виношування вагітності, надання спеціальної допомоги дітям і підліткам. У центрах працюють урологи, сексопатології, генетики, а також психоте­рапевти, ендокринологи, невропатологи. Відповідно до назва­ної вказівки Мінохоронздоров’я Росії в штатно-організаційній структурі, що рекомендується структурі центрів планування сім’ї і репродукції, передбачається діяльність соціальних пра­цівників, керівникам органів і установ охорони здоров’я на­дається право вносити зміни в структуру центрів залежно від місцевих умов і потреби населення в тому чи тому виді допомоги.

В ході реалізації проектів з проблем молоді Всеросійська асоціація «Планування сім’ї» прийшла до висновку про не­обхідність розвитку в країні спеціальних служб для роботи з підлітками - медико-педагогічних центрів. Такі центри ство­рюються в регіонах за розпорядження місцевих органів вико­навчої влади, правовий статус визначається з урахуванням регі­ональних особливостей.

Основні напрями діяльності таких центрів:

6. цілеспрямована інформаційна робота з різними категорія­ми населення і фахівцями для зміни ставлення до планування сім’ї, сексуальному вихованню і поведінці підлітків на рівні суспільства і сім’ї;

7. надання медико-соціальної і психологічної допомоги за такими напрямками: планування сім’ї; індивідуальний підбір контрацепції з подальшим спостереженням; лікування і проф­ілактика ЗПСШ і Віл-інфекції, включаючи експрес-діагности- ку; вирішення проблем психосексуальних взаємин; правова допомога;

8. підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, що працю­ють у сфері планування сім’ї і статевої освіти;

9. забезпечення підлітків і молоді доступними засобами кон­трацепції і популярною літературою з планування сім’ї;

10. робота з підлітками і молоддю в організованих колективах у формі бесід, показу і обговорення спеціальних відеофільмів, розповсюдження інформаційних матеріалів про роботу центру;

11. індивідуальна робота з «важкими» підлітками, несприят­ливими сім’ями і інвалідами з метою надання допомоги в пи­таннях планування сім’ї і соціально-психологічної адаптації в сім’ї і суспільстві;

12. амбулаторне переривання вагітності з подальшим підбо­ром контрацепції;

13. залучення засобів масової інформації для поширення і про­паганди ідей планування сім’ї в регіоні.

Структура і штат центру визначаються його керівником з урахуванням наданих йому прав відповідно до напрямів діяль­ності центру і потреб регіонів.

Однією з таких установ є муніципальний консультативно- діагностичний центр для дітей і підлітків «Ювентус» у м. Но­восибірську. Свою діяльність центр здійснює на підставі стату­ту, затвердженого Комітетом з охорони здоров’я мерії, як ліку­вально-профілактична установа міського підпорядкування.

До складу центру входять відділення дитячої і підліткової гінекології і венерології, дитячої психіатрії, соціальної реабілі­тації; міська медико-педагогічна школа з статевого виховання; відділення платних послуг для населення після 18 років і ін. У центрі працюють 57 співробітників, зокрема 17 лікарів. На під­ставі договору про спільну діяльність центру і Комітету у спра­вах молоді адміністрації Новосибірської області ведеться робо­та з сексуальної освіти, профілактики ЗПСШ у сільських райо­нах області.

У Хабаровську діє крайова молодіжна соціальна служба «Центр планування сім’ї» Комітету у справах молоді адмініст­рації Хабаровського краю, яка з 1994 р. є навчально-методич­ним консультативним центром і установою додаткової освіти. Основні завдання служби - інформування про репродуктивне здоров’я і здоровий спосіб життя, робота з молоддю групи ризи­ку; проведення соціологічних досліджень і створення банку даних з проблем планування сім’ї; надання консультативної допомоги з міжособистісних проблем, з контрацепції і ЗПСШ; зняття «кризи» при «несподіваній» вагітності і сексуальній агресії; навчально-методична робота (підготовка фахівців для роботи у сфері планування сім’ї).

Консультування клієнтів здійснюється не тільки лікарем- фахівцем. Первинна зустріч може проводитися інструктором або педагогом. Консультанти відводять 25% робочого часу на індивідуальний прийом, 25% - на методичну роботу (підбір спеціальної літератури, розробка програм, текстів буклетів, складання каталогів), 50% - на освітню діяльність.

Всі послуги центру надаються анонімно і безкоштовно, включаючи забезпечення контрацептивами. На базі центру працюють підлітковий клуб «Однолітки», агітбригада, складе­на зі старшокласників і суспільних інструкторів з планування сім’ї, клуб молодої сім’ї для студентської молоді.

Обліковою формою звернення на індивідуальну консульта­цію служить анонімна картка, одну частину якої заповнює клієнт, а іншу - консультант. У картці відвідувач указує стать, вік, соціальне положення, проблему, у зв’язку з якою він звер­нувся в центр, фахівця, у якого бажає отримати консультацію. Консультант центру стисло описує ситуацію, відзначає необхідні дані, заносить рекомендації і відомості про видані клієнтові кон­трацептиви, тести на вагітність, брошури, буклети.

Центр фінансується із засобів крайового бюджету. Прид­бання контрацептивів і методичної літератури відбувається за рахунок федеральної програми «Планування сім’ї», Російської асоціації «Планування сім’ї» і коштів самого центру. Окремі заходи забезпечувалися Державним комітетом Російської Фе­дерації у справах молоді.

У центрі немає спеціального медичного підрозділу, необхід­на допомога надається в жіночих консультаціях, поліклініках, консультаціях «Шлюб і сім’я». Найбільш розвиненою і багато­функціональною соціальною службою в Російській Федерації є служба, що діє в системі Міністерства праці і соціального роз­витку. Базовими комплексними установами соціального обслу­говування, що надають широкий спектр соціальних послуг до­рослим і дітям, що опинилися у важкій життєвій ситуації, є територіальні центри соціальної допомоги сім’ї і дітям. Один з напрямів діяльності цих територіальних центрів - участь у вирі­шенні проблем планування сім’ї.

В центрі соціальної допомоги сім’ї і дітям м. Бор у рамках про­грам, що реалізуються центром, діє школа статевого виховання підлітків і психолого-педагогічної підготовки до сімейного жит­тя. Окрім лекцій проводяться психологічні і психотерапевтичні тренінги «Введення в сексологію», «Функції сім’ї», «Психологія спілкування», «Профілактика агресивної поведінки». Співробіт­ники центру (психолог, психотерапевт, сексолог) спільно з медич­ними працівниками проводять заняття з шкільними педагогами, педагогами дошкільних установ, батьками.

Під час лекцій і бесід розглядаються функції сім’ї, питан­ня фізіології і гігієни, небажаності ранніх інтимних відносин, профілактики абортів, використання контрацепції, попере­дження сексуального насильства. Навчання проводиться в трьох вікових групах: 12-13,14—15 і 15-17років за відповідними про­грамами. Заняття супроводжуються показом відеофільмів, ви­користанням наочної допомоги. Після закінчення двомісячно­го навчального циклу підлітки інформуються про можливість індивідуальної консультації у фахівців центру або по телефону довіри, що діє в центрі.

Виходячи з необхідності формування у підлітків позитивно­го ставлення до здорового способу життя, відповідальності за пла­нування своєї сім’ї Російська асоціація «Планування сім’ї» роз­робила освітню програму «Основи планування сім’ї і здорового способу життя ». Автори вважають, що програма може бути вико­ристана педагогами, психологами, медичними і соціальними працівниками, що працюють з підлітками у віці 14-18 років як у школі, так і в інших установах - центрах планування сім’ї, мо­лодіжних центрах тощо. Необхідні ретельний відбір і всебічна підготовка фахівців для роботи з підлітками. В зв’язку з цим про­грама може використовуватися в ході професійної підготовки або підвищення кваліфікації фахівців у цій галузі.

2. Сучасні технології соціальної роботи з літніми людьми Допомогу держави старіючим громадянам можна назвати офіційною, формальною допомогою, зміст якої відображений у федеральних законах; допомогу сім’ї і друзів можна розгляда­ти як неофіційну, приватну соціальну допомогу старим людям. Існує ще й добровільна соціальна допомога, яка, зокрема, і має на увазі створення груп самодопомоги.

В Росії розвитку руху добровольців перешкоджають відсутність співпраці між різними громадськими і державни-

ми організаціями, дублювання їх діяльності, відсутність коор­динації, єдиного інформаційного простору, недосконалість пра­вової бази в сфері стягування податків і захисту від свавілля чиновників, злочинних елементів, брак фінансових коштів (іноді суспільні ініціативи фінансуються зарубіжними країна­ми і фондами).

Соціальні працівники мають бути обізнані з наявністю по­дібних установ у своєму регіоні і підтримувати з ними зв’язок, знайомлячись з принципами їх роботи і направляючи туди клієнтів. Не слід також забувати, що в даний час різні групи підтримки організуються при релігійних організаціях різних конфесій. Разом з розширенням мережі груп добровільної до­помоги, яка надається літніми людьми, необхідно всіляко роз­вивати систему професійної допомоги людям похилого віку. Спеціалізація в цій галузі вимагає серйозної підготовки. Діяльність державних організацій соціального захисту людей похилого віку базується на законах, в яких достатньо детально розписані основні види соціального обслуговування (матеріаль­на допомога, соціальне обслуговування вдома, в стаціонарах, центрах денного перебування).

Люди, які старіють, позбавляються значущого для них спілкування, підтримки, навіть сенсу життя і потребують до­помоги. Завдання соціального працівника - докласти максимум зусиль з метою стимулювання людини до дій. Необхідно нада­вати таким людям допомогу в освоєнні нових і актуалізації ста­рих ролей, організовуючи групи самодопомоги, клуби літніх людей, видаючи спеціалізовані газети, журнали.

Однією з форм соціально-психологічної допомоги старію­чим людям є клубна робота. Клуби, як своєрідне об’єднання людей, що мають однакові соціальне становище, політичні або релігійні погляди, були відомі з часів Стародавнього Риму. Спо­чатку це були установи, розраховані виключно на чоловіків, потім з’явилися клуби для жінок. Існують різні форми клубної роботи. Клуби для літніх людей почали з’являтися після другої світової війни. У деяких соціальних службах налічується де­кілька таких клубів: «Любителі романсів», «Освіта», «Люби­телі тварин» тощо. Завдання клубу - задовольнити різноманітні духовні потреби його учасників.

За деякими даними, оптимальна кількість членів клубу - 40-50 осіб. Деякі клуби видають членські квитки і збирають членські внески; таємним голосуванням обирається правління клубу (з 6-7 чоловік), перевибори проводяться щорічно.

Клуб для літніх людей повинен налагодити зв’язок з місце­вою громадськістю, обираючи різні форми співпраці. Одночас­но він може стати центром, в якому вирішуються різні питан­ня, що стосуються літніх людей.

Програма занять спланована і пристосована до потреб лю­дей, котрі старіють. Найбільш популярні форми занять - про­світницькі лекції, зустрічі з цікавими людьми, колективне читання книг і журналів, робота різних гуртків (театрального, вокального, в’язального і ін.). Велика увага приділяється ту­ризму, організації екскурсій.

У деяких клубах створюються секції соціальної допомоги, завданням якої є виявлення причин тяжкого становища окре­мих членів клубу. Встановлюється опіка над хворими і самотн­іми, організовуються консультації в спеціалізованих установах.

Клуби літніх людей можуть стати ефективним чинником відродження груп самодопомоги. Залучення літніх людей до діяльності клубу, яка здійснюється під впливом соціального пра­цівника, може, безперечно, принести оздоровчий ефект, оскіль­ки в процесі спілкування відновлюються навички й інтерес, ство­рюється певне соціальне середовище, змінюються особистісні установки, виникає оптимістичніше сприйняття себе й інших. Інакше кажучи, в даному випадку має місце «ефект групи».

Проте далеко не кожна літня людина прагне стати членом клу­бу, а деякі фізично не спроможні прийти до клубу. В цьому випадку основні завдання соціального працівника є дещо іншими:

14. виявлення і облік самотніх літніх і непрацездатних грома­дян, які потребують надомного обслуговування;

15. встановлення і підтримка зв’язку з трудовим колективом, в якому раніше працювали ветерани війни, праці й інваліди;

16. налагодження контактів з комітетами Червоного Хреста, радами ветеранів війни та праці, іншими громадськими органі­заціями для надання шефської допомоги самотнім пенсіонерам;

17. сприяння в оформленні необхідних документів при вста­новленні опіки або опікування, а також приміщенні в будин- ки-інтернати або територіальні центри;

18. надання різноманітних послуг самотнім пенсіонерам (до­ставка додому обідів, напівфабрикатів, здача речей у хімчист­ку, прання тощо);

3. виконання прохань, пов’язаних з листуванням з родича­ми, друзями, виконання інших разових доручень;

19. організація поховання померлих самотніх пенсіонерів.

Виняткове значення в підвищенні ефективності соціальної

роботи з літніми людьми має самоосвіта, самопізнання соціаль­ного працівника.

Він має укладати контракт або договір (письмового або ус­ного) на надання соціальних послуг сприятиме раціональному використанню часу і можливостей клієнта і фахівця. У кон­тракті визначаються форми, зміст і завдання майбутньої діяль­ності. Якщо подібна угода не укладена, то існує ризик розбіж­ності очікуваних результатів. Першочергове завдання контрак­ту - уточнення очікувань кожного учасника, причому клієнт сприймається як особа, що ухвалює рішення. Обговорення кон­тракту і планування діяльності створюють відчуття надійності, підвищують мотивацію і надають можливість своєчасно відмо­витися від контракту і навіть контакту. У контракті повинні бути обумовлені: проблеми, на яких необхідно концентрувати­ся; мета контакту; місце зустрічей; частота і тривалість зустрі­чей; методи роботи; зобов’язання по збереженню таємниці; до­даткові структури, які можуть або повинні бути задіяні; прави­ла, що діють у разі відсутності клієнта або появи його в нетвере­зому вигляді; правила, що діють в установі (якщо мова йде про направлення клієнта до цієї установи). Особливо популярне укладення контракту із слабо мотивованими клієнтами. У кон­тракті повинні бути обумовлені не тільки вимоги і зобов’язан­ня, але і вигоди, можливості, які клієнт може отримати завдя­ки співпраці з соціальним працівником.

Дисциплінованість і вимогливість - це якості, характерні для позиції ситуативного домінування, яку займає фахівець, контактуючи з клієнтом. Зрозуміло, ці якості не повинні транс­формуватися в жорстокість або жорсткість. Дуже важливо, щоб соціальний працівник ставився критично до рівня своєї роботи, не перебільшував своїх можливостей і своєї ролі в досягненні успіху. В той же час зайвий критицизм, невпевненість у собі, втома можуть перешкоджати продуктивній діяльності соціаль­ного працівника. Спілкуючись з клієнтом, соціальний праців­ник повинен весь час відзначати позитивні зрушення, оскіль­ки позитивне підкріплення - могутній стимул для самооргані­зації клієнта.

Важливу роль відіграє система нестаціонарних установ системи соціального захисту літніх людей, оскільки саме ця форма є найбільш економічною і наближеною до реальних по­треб літніх людей. Причому нестаціонарні установи соціально­го захисту дозволяють підібрати індивідуальний варіант обслу­говування, у тому числі і на платній основі. В рамках таких ус­танов розвиваються системи психологічної, медико-соціальної і правової допомоги літнім людям.

Залишається достатньо високою потреба соціального обслу­говування в стаціонарних умовах. Мережа стаціонарних уста­нов соціального обслуговування в перспективі повинна не тільки розширюватися, але і видозмінюватися. Домінують у даний час традиційні багатомісні будинки-інтернати, які по­ступово повинні бути замінені стаціонарами інших типів.

Окрім того, випереджаючий розвиток повинні отримати геронтологічні і геронтопсихіатричні центри, де застосовува­тимуться досягнення медичної і соціальної геронтології; будин­ки-інтернати малої місткості, відділення милосердя; соціальні установи типу хосписів, а також будинки нічного перебування і інші установи для осіб без певного місця проживання, непра­цездатних біженців і вимушених переселенців.

Розвиток мережі стаціонарних установ вимагає значних фінансових і матеріальних витрат, що зумовлює появу стаціо­нарних установ на основі різних форм власності (державної, муніципальної, змішаної, державно-приватної). Відмінності в майновому положенні громадян похилого віку - чинник, що підлягає обов’язковому обліку при оптимізації мережі стаціо­нарних установ і послуг, що надаються на їх базі.

Накопичується досвід договірних відносин з самотніми не­молодими людьми на довічне утримання і надання послуг в обмін на добровільну передачу ними житлової площі державі, місту, недержавній структурі, приватній особі. В умовах міні- стаціонарів або «стаціонарів вдома» досягається адресність і висока якість послуг, що надаються. При :)ДІйсін;нні операцій а житлом поступово формується широке.* партнерство нового типу на користь лі тніх людей.

Як міра перехідного періоду обґрунтованою с наявність у підпорядкуванні органів соціального захисту населення соці­альних аптек, соціальних лікарень(ліжок), лікувально-оздоров­чих установ (відділень).

істотно поліпшити становище клієнтів соціальних служб дозволяє гуманізація підходу до соціального обслуговування людей похилого віку, що мас на увазі:

20. введення гарантованого державою мінімуму, що надають­ся літнім людям, соціальних послуг з тим, щоб підтримати відповідний рівень безпеки, комфортності життєдіяльності в літньому і старечому віці;

21. забезпечити немолодим громадянам сприятливі умови для реалізації їхніх прав і законних інтересів, участі в суспільно­му, економічному, культурному і духовному житті; забезпечи­ти захист громадян літнього віку від недобросовісних або про­типравних дій у сфері соціального захисту і обслуговування;

22. недопущення відмови з боку державних соціальних служб щодо надання гарантованих соціальних послуг з будь-яких мо­тивів, зокрема, внаслідок хронічних інфекційних захворювань, чи туберкульозу, венеричних, психічних захворювань, алкого­лізму, токсикоманії;

23. повага до вибору громадян і надання можливостей для реа­лізації клієнтом права на альтернативне рішення (вибір дер­жавної або приватної установи, отримання послуг на постійній або тимчасовій основі, безкоштовного або за плату, вибір закрі­пленого соціального працівника) шляхом реформування мережі установ соціального обслуговування і поліпшення якості по­слуг, що надаються;

24. облік національно-культурних особливостей, світоглядних і релігійних поглядів клієнтів соціальних служб шляхом інди­відуалізації соціального обслуговування.

Організація соціального обслуговування літніх людей по­винна бути спрямована на гарантію безпечної старості через зниження дії чинників соціальних ризиків і максимально мож­ливий рівень реалізації соціальних гарантій у поєднанні з на­данням широкого спектру послуг щодо профілактики і розвит­ку, щоб люди похилого віку могли якомога довше зберігати соці­альний тонус і звичний спосіб життя, залишаючись активними і корисними членами суспільства.

Соціальні працівники повинні уміти передбачати і нові по­треби тих, хто потребуватиме їх допомоги в змінних соціально- економічних умовах та зобов’язані проявляти гнучкість у по­шуках шляхів оптимальної реалізації таких потреб.

2. Технології соціальної роботи з дезадаптованими дітьми Оскільки соціальна адаптація - це включення індивіда або групи в соціальне середовище, пристосування їх до відповід­них правил, системи норм і цінностей, практики і культури організації, то соціальна дезадаптація підлітків - це порушен­ня процесу соціального розвитку, соціалізації індивіда. Озна­ки соціальної дезадаптації - порушення норм моралі і права, асоціальні форми поведінки і деформація системи ціннісних орієнтацій, втрата соціальних зв’язків з сім’єю і школою, різке погіршення нервово-психічного здоров’я, збільшення ранньої підліткової алкоголізації, схильність до суїциду.

У дослідницькій літературі перераховується кілька чин­ників, що впливають на процес дезадаптації підлітків: спад­ковість (психофізична, соціальна, соціокультурна), психолого- педагогічний чинник (дефекти шкільного і сімейного вихован­ня), соціальний чинник (соціальні і соціально-економічні умо­ви функціонування суспільства), соціальна діяльність самого індивіда, тобто активно-виборче ставлення до норм і цінностей свого оточення, його дії, а також особисті ціннісні орієнта-ції і здібність до саморегулювання свого оточення.

У дослідженні природи дезадаптації особлива увага при­діляється співвідношенню біологічного і соціального в поведінці індивіда. Найбільш обґрунтована теоретично і підтверджена практично, в першу чергу, соціальна обумовленість соціальних відхилень, що зовсім не виключає впливу індивідуальних влас­тивостей особи, які так чи так відбиваються на процесі соці-ал- ізації. Дезадаптація може бути пов’язана з статевими особливо­стями дітей і підлітків.

Сучасний стан соціально-економічних умов у Росії не тільки не сприяє вирішенню проблеми дезадаптації дітей і підлітків, але, навпаки, загострює її. За останні роки соціально-економічні причини, що обумовлюють зростання числа неповнолітніх, по­ведінка яких є девіантною, не тільки не зникли, а, навпаки, отримали подальший розвиток. Соціальне неблагополуччя ви­являється в розпаді сімейних зв’язків, бездоглядності і бродяж­ництві дітей, здійсненні ними антигромадських вчинків і пра­вопорушень, пияцтві і наркоманії. Рання соціальна дезадапта­ція призводить до формування покоління, що не уміє працюва­ти, створювати сім’ю. Можна назвати низку соціально-економіч­них, політичних і духовно-етичних чинників, які так чи так впливають на збільшення кількості соціально дезадаптованих підлітків: надмірна комерціалізація суспільства; розпад цілої низки соціальних інститутів, соціально-економічних умов фун­кціонування сім’ї (низький матеріальний рівень, вкрай погані житлові умови); складний економічний та етичний стан, в яко­му опинилися більшість сімей; криміналізація суспільства, зростаючий вплив культу сили; втрата престижу освіти і чесно­го заробітку.

Ці та багато інших чинників привели молодь і підлітків до переоцінки життєвих цінностей, появі нового ідеалу - так зва­ного ♦ нового росіянина», такого, що володіє величезними мате­ріальними статками, але часто не має освіти, який досяг багат­ства соціально недозволеними способами. Це приводить до того, що у підлітка виникає бажання досягти успіху, не докладаючи до цього серйозних зусиль.

Водночас, постійну тенденцію до збільшення має соціаль­не сирітство, тобто ситуація, при якій діти з вини батьків, що не виконали призначених для них функцій, виявляються на вулиці і стають жебраками чи безпритульними.

Проте соціальна дезадаптація - процес зворотний, тому, на думку багатьох учених і практиків, можна не лише попереджа­ти відхилення в соціально-виховному розвитку дітей і підлітків, але і управляти процесом ресоціалізації соціально дезадаптова­них дітей і підлітків.

Внаслідок того, що система соціально-профілактичної і ко- рекційної роботи, що склалася, не відповідає сьогоднішній си­туації, актуальним завданням стало формування нової соціаль­ної політики стосовно профілактики дитячої бездоглядності і соціального сирітства, створення спеціалізованої системи ус­танов для дезадаптованих дітей і підлітків, призначеної для цілеспрямованої роботи у плані їх соціальної реабілітації.

Спеціалізовані установи для неповнолітніх, які потребу­ють соціальної реабілітації, покликані надавати допомогу тій категорії дітей і підлітків, яка з певних причин раніше не ко­ристувалася увагою влади. Кинуті сім’єю і школою, вони в кра­щому разі цікавили лише правоохоронні органи у зв’язку зі здійсненням протизаконних дій.

Система спеціалізованих установ для дезадаптованих дітей і підлітків у Росії почала створюватися в 1992 р. Завдяки зусил­лям федеральних і регіональних органів соціального захисту кількість таких установ зросла з 4 до 550; реабілітацію в них пройшли більше 75 тис. неповнолітніх.

Завданнями установ для дезадаптованих дітей і підлітків є:

25. профілактика бездоглядності, бродяжництва, дезадап­тації;

26. психолого-медична допомога дітям, що потрапили з вини батьків або у зв’язку з екстремальною ситуацією (зокрема, у зв’язку з фізичним і психічним насильством або з небезпечни­ми для життя і здоров’я умовами мешкання) в безвихідне ста­новище;

27. формування у дітей і підлітків позитивного досвіду соці­альної поведінки, навичок спілкування і взаємодії з людьми, які їх оточують;

28. виконання опікунських функцій по відношенню до тих, хто залишився без батьківської уваги і турботи, коштів для існу­вання;

29. психологічна і педагогічна підтримка, яка сприяє ліквіда­ції кризових станів певної особи;

30. сприяння поверненню неповнолітніх у сім’ю;

31. забезпечення можливості здобути освіту;

32. соціально-педагогічний та психологічний супровід за місцем проживання.

Іншими словами, основна мета діяльності таких установ - соціальний захист і підтримка дітей, що потребують цього, їх реабілітація і допомога в життєвому визначенні. Створення спеціалізованих установ для дітей і підлітків надає реальну можливість надати їм екстрену допомогу.

Фахівці зазначених установ називають три основні етапи в роботі з дітьми: діагностична робота; реабілітація, програма якої заснована на даних, отриманих після всебічної діагностики; постреабілітаційний захист дитини.

У системі соціально-реабілітаційних служб для непов­нолітніх створюються соціальні притулки для дітей і підлітків, кожен з яких відрізняється своєрідністю унаслідок відміннос­тей у рівні і глибині розуміння фахівцями завдань, що стоять перед ними, їх професійної підготовленості, досвіду роботи з дітьми (особливо з «важкими»). Різні і їх матеріально-технічна база, можливості фінансування і здійснення контактів зі всіля­кими організаціями.

Склад неповнолітніх у соціальних дитячих притулках до­сить строкатий і складний у соціальному і педагогічному плані, що відрізняє його від такого в дитячих будинках або школах- інтернатах, оскільки: переважна більшість дітей вже залучи­лися до паління, систематичного вживання алкоголю; переваж­на більшість дітей перебувають у кризовому або передкризово­му стані внаслідок соціально-психологічної депривації в сім’ї, фізичного або сексуального насильства, шкільної дезадаптації; майже у всіх дітей виявлені різні хронічні захворювання; бага­то дітей ніде і ніколи не вчилися, у них не сформовані (або втра­чені) елементарні соціальні і побутові навички, не сформова­ний (або втрачений) досвід життя в сім’ї; у багатьох дітей є зат­римка психічного розвитку.

До спеціалізованої установи для неповнолітніх, котрі по­требують соціальної реабілітації, приймаються неповнолітні на підставі: особистого звернення; направлення органів, що здійснюють соціальний захист населення; ухвали комісій у справах неповнолітніх; заяви батьків, клопотання органів осві­ти, охорони здоров’я, опіки і опікування, органів внутрішніх справ; ухвали або визначення суду, прокурора або слідчих органів, якщо батьки або особи, які їх замінюють, засуджені або до них, як запобіжний захід, застосовано утримання під вартою.

Одним із головних завдань притулків, в яких діти можуть отримати помешкання і їжу, є відновлення широкого спектру їх відносин зі світом, навчання їх спілкуватися з дорослими, однолітками, отримати відчуття сім’ї, своєї значущості.

Індивідуальна програма реабілітації дитини чи неповноліт­нього створюється на основі вивчення його особи й аналізу всієї доступної інформації (стан його фізичного і психічного здоро­в’я, ступінь освітньої підготовки і так далі), яка обумовлює не тільки проведення загальних оздоровчих заходів, але і лікуван­ня хронічних захворювань, які є у кожного на момент надхо­дження в притулок.

Велике значення в реабілітації підлітка мають психологіч­на діагностика і корекція. Працівникам притулків доводиться стикатися з двома основними психологічними проблемами: відставання дитини в психічному розвитку і подолання наслідків її психічної депривації.

Природно, що соціальні і психологічні проблеми виявляють­ся у дітей різною мірою і в різних формах. Відповідно і реабіліта­ція здійснюється індивідуально для кожної дитини. Фахівці ви­користовують дві форми психологічної реабілітації: групову та індивідуальну. Участь дитини в психокорекційних групах сприяє її особовому зростанню, саморозкриттю, набуттю певних знань, умінь, навичок, умінню спілкуватися; індивідуальна ж реабілітація, перш за все, передбачає зняти у дитини відчуття тривоги і невпевненості, підвищення її самооцінки, допомогти справитися зі страхами, сформувати довіру до людей.

Оптимальний шлях реабілітації дітей, котрі мають стовідсот­кову шкільну дезадаптацію, - це організація в умовах притулку систематичного соціально-виховного і навчального процесу, усу­нення наявної педагогічної занедбаності, корекція поведінки. Найбільш складною є реабілітація підлітків. Якщо в роботі з дітьми молодшого шкільного віку необхідні виховання, відшко­дування дефіциту тепла, навичок, знань, які вони не доотрима- ли від свого оточення (батьків, родичів тощо), то підлітків дово­диться перевиховувати, усувати вже набуту девіантність поведін­ки, спотворені уявлення про взаємини між людьми. Підліток прагне бути самостійним і хворобливо реагує на спроби дорослих керувати його життям і виховувати його, він претендує на роль дорослого, на шанобливе ставлення до себе.

Існує кілька способів формування у підлітків самоповаги і са­мосвідомості. Один із них - орієнтація на зразок, гідний насліду­вання (родич, знайомий, реальний або вигаданий герой). Велику допомогу в реабілітації підлітка надає також індивідуальна пси­хотерапія: бесіди, розмови, обговорення різних проблем.

Однією із труднощів у процесі реабілітації підлітка є його небажання вчитися. Чимало підлітків ніколи не вчилися в школі або мають перерву в навчанні від року до п’яти, вони не­достатньо володіють навичками інтелектуальної діяльності. Саме тому процес навчання в дитячих соціальних притулках повинен бути організований на індивідуальній основі. Підлітки повинні пройти етап, який передує поверненню в школу. Сьо­годні у притулках використовуються декілька варіантів навчан­ня: загальноосвітні - денна і вечірня школа, ПТУ, класи вирів­нювання. У низці притулків навчання здійснюється в рамках так званої домашньої школи, найбільш оптимальної для біль­шості вихованців притулків; її завдання - понизити емоційно- психіч-ну напругу, породжену неблагополучним досвідом на­вчання в школі, відновити і закріпити загально навчальні на­вички, заповнити пропуски в знаннях, додати підліткові упев­неності у своїх силах.

Проте притулок - це лише тимчасове місце перебування підлітка, тому одним із головних завдань соціальної допомоги підліткові є впорядкування його подальшої долі. Ідеальним ва­ріантом є повернення дитини в рідну сім’ю, але це можливо лише за умови відповідної роботи з батьками і дітьми, яка дасть позитивний результат взаємодії.

Якщо повернення дитини в сім’ю неможливе, використо­вуються інші шляхи. До недавнього часу законодавство Росії передбачало тільки такі форми життєвпорядкування дітей, як усиновлення, опіка (опікування) або державна сирітська уста­нова, куди в основному і направляли дітей. Звичайно, продук­тивною формою влаштування дитини в сім’ю є передача дітей під опіку або на усиновлення родичам, проте останні часто не проявляють бажання зробити це через низку обставин: наявність у підлітка яких-небудь захворювань, обмежені житлові і матері­альні умови. У випадку неможливості повернення в сім’ю, ба­гато притулків вимушені перенаправляти підлітка в інтернат.

Але існує й інший спосіб соціальної допомоги дезадаптова- ним підліткам, який практикується зараз багатьма установами

7. створення сімейних (виховних) груп. Спочатку про наявність таких дітей оповіщають через засоби масової інформації або спеціальний банк даних. За наявності сім’ї, охочої узяти дити­ну на виховання, ретельно обстежуються її матеріально-побу­тові умови, після чого укладається контракт на два місяці. Підліток протягом двох місяців відвідує у вихідні дні опікунсь­ку сім’ю, а потім передається туди остаточно. Сімейна група розглядається як структурний підрозділ притулку, а один із батьків оформлюється в притулок як вихователь. Крім того, пси­холог дає необхідні рекомендації кожній сім’ї.

Фахівці не без підстав вважають, що в ідеальному варіанті кожен вихованець притулку повинен пройти через домашню групу, оскільки це є один із реальних і ефективних шляхів його реабілітації, коли відновлюються втрачені ним соціальні, етичні і духовні зв’язки з навколишнім світом. Перебуваючи в домашній групі, дитина залишається під опікою держави до тих пір, поки сім’я оформлює опікунство або усиновлення, але навіть якщо усиновлення не відбудеться, життя в здоровій сімейній обстановці в домашній групі стає для дитини важли­вою умовою соціальної реабілітації.

Крім того, в багатьох притулках намагаються моделювати відносини, схожі на домашні. Правда, це не так просто: позна­чається відсутність у вихователів досвіду роботи з такою склад­ною категорією дітей, як соціально дезадаптовані підлітки.

Таким чином, діяльність притулку - це створення умов, які сприяють залученню дітей до нормального життєвого процесу, виведенню їх із кризової ситуації, відновленню порушених зв’язків з сім’єю, вирішенню питань їх подальшого життєоб- лаштування.

Існують також соціально-реабілітаційні центри, основни­ми напрямами діяльності яких є: профілактика бездоглядності неповнолітніх, допомога в ліквідації важкої ситуації в його сім’ї; забезпечення неповнолітніх тимчасовим мешканням на повному державному забезпеченні до визначення і здійснення спільно з органами опіки і піклування оптимальних форм жит- тєвлаштування; забезпечення доступної і своєчасної кваліфі-

кованої соціальної, правової, психолого-медико-недагогічної допомоги дітям, що мають різноманітну дезадаптацію, на ос­нові індивідуальних програм соціальної реабілітації, що вклю­чають професійно-трудовий, навчально-пізнавальний, соціо- культурний, фізкультурно-оздоровчий і інші компоненти.

Центри можуть включати такі відділення: приймальне відділення; відділення діагностики соціальної дезадаптації; відділення реалізації програм соціальної реабілітації; відділен­ня соціально-правової допомоги; сімейна виховна група.

Структурним підрозділом соціально-реабілітаційного цен­тру може бути соціальний притулок для дітей і підлітків. У приймальному відділенні проводяться первинний медичний огляд і первинна санітарна обробка підлітка, якого при необхід­ності направляють до стаціонарної медичної установи.

У відділенні діагностики соціальної дезадаптації виявля­ють і аналізують чинники, що зумовили його соціальну дез­адаптацію, особливості особового розвитку і поведінки підлітка; розробляються індивідуальні програми його соціальної реабілі­тації. На основі цих даних створюється індивідуальна програма реабілітації. Її поетапне виконання здійснюється у відділенні реалізації програм соціальної реабілітації. Проводиться робота по відновленню втрачених зв’язків з сім’єю і усередині сім’ї оздоровленню системи міжособистісних відносин непов­нолітніх, відновленню їх соціального статусу в колективі од­нолітків, сприянню підліткам у здобуванні освіти, спеціаль­ності і в профорієнтації.

Індивідуальна програма реабілітації реалізується як в умо­вах денного або цілодобового стаціонару Центру, так і в сімейній виховній групі. У відділенні утворюються реабілітаційні гру­пи - діти в них можуть бути різного віку, але бажано об’єднува­ти дітей зі схожим рівнем адаптації для найбільш ефективного використання групових методик. Оптимальна кількість дітей для денного стаціонару - від 5 до 10, а для цілодобового - до 7.

Відділення соціально-правової допомоги здійснює захист прав і законних інтересів вихованців, зокрема, що знаходяться в сімейних виховних групах; сприяє органам опіки і піклуван­ня дальшому впорядкуванню вихованців; формує банк даних про можливих усиновителів, опікунів, прийомні сім’ї; органі­зовує исихолого-педагогічну і правову підготовку до прийому в сім’ю нерідних дітей і спостерігає за адаптацією неповнолітніх до нової обстановки.

Найскладніший напрям діяльності Центру - робота з сім’єю. Соціальна реабілітація в центрі неодмінно орієнтована на вирішення сімейних проблем дітей і підлітків. Робота з кон­фліктними сім’ями заснована на взаємодії з психологом на рівні консультування; робота з аморальними сім’ями ведеться на рівні соціального патронажу. Після повернення дітей у сім’ю про­довжуються соціальний патронаж, прямі контакти з членами сімей і консультації фахівців (психологів, юристів, лікарів-нар- кологів).

З типів соціально-реабілітаційних установ, що існують у даний час для дітей і підлітків. Центр для неповнолітніх, соц­іальний притулок, як підрозділ, покликаний вирішувати найбільш важливі завдання з подолання зростання числа дез- адаптованих підлітків, усувати причини проявів дезадаптації ще на початковому етапі, до розриву підлітка з сім’єю.

Разом з тим соціальна реабілітація підлітка значно полег­шується, якщо вона протікає на тлі емоційного сприйняття ним нових умов, правил життя, нових людей. Тому головне завдан­ня всіх соціальних працівників - надати підліткові, прибулому до реабілітаційної установи, максимальну підтримку в процесі освоєння ним нового життя.