3. Технології соціальної роботи з різними групами населення (сім'єю, з людьми похилого віку, служба пробації, з психічно хворими, проект «Мостова родина»)

Технології попередження насильства у сім’ї, які застосову­ють соціальні служби Великобританії, дозволяють оцінити фак­тори ризику і захисту, які впливають на дитину: в самій ди­тині, сім’ї, школі, суспільстві. При цьому акцент робиться на задоволенні потреб дітей. У процесі роботи з сім’єю аналізуються ресурси і потреби кожної родини, їх сильні сторони, досягнен­ня; здійснюється аудит ризику і ресурсів, дані для якого збира­ються соціальними працівниками. Виявлено фактори ризику у районі: розлучення батьків, арешти серед дорослих, злочини, пов’язані з насильством, наркотиками, алкоголем; безробіття батьків, діти, які покинули школу, тощо.

Напрями захисту прав членів сім’ї з метою попередження насильства є такі: просвітницькі кампанії - у школах, на робо­чих місцях, у неурядових та урядових організаціях; громадсь­кий захист - за допомогою петицій, плакатів, листівок на вули­цях, оголошень у газетах, відкритих дискусіях та дебатах; за­конодавчі та політичні кампанії щодо певних проблем; обрання чи підготовка кандидатів, які розуміють проблему порушення прав; написання нових законів і критика старих; пошук фак­торів та підготовка звітів - забезпечення статистичних даних та фактажу для попередніх видів діяльності.

Досвід соціальної роботи у Великобританії щодо запобіган­ня насильства в сім’ї дозволяє визначити заходи, які застосову­ються до неблагополучних сімей недержавними установами: відвідання домівок таких сімей, які чекають на появу дитини, що є опосередкованим контролем над можливим насильством; робота з батьками (їх оцінка: у чому мають потребу діти, здатність до виховання дітей, фактори впливу сім’ї, навколиш­нього середовища, потреби та сильні сторони сім’ї, план дій); відвідування сімей дошкільнят з освітньою метою; робота у кож­ному центрі сімей мікрорайону, соціальні послуги сім’ям; відвідання сімей волонтерами: з метою допомоги молодим бать­кам з малими дітьми, з обміну досвідом; центри консультуван­ня сімей, що розпадаються; лінії допомоги; робота з батьками у

ТІШ

структурованих групах з метою подолання проблем спільними зусиллями (як «Анонімні алкоголіки»); навчання дітей розв’я­занню міжособистісних проблем у дитячих садках, школі; ви­користання у школі «антихуліганських правил»; організація роботи притулків для матерів, які зазнали фізичного насиль­ства, для дітей, які покинули домівку, вуличних дітей; програ­ми роботи з матерями, які мають розумові розлади.

Пробаційна служба у Великобританії. У Великобританії, як і в більшості розвинених країн, соціальні працівники е штат­ними співробітниками пенітенціарних установ, займаються в основному консультуванням ув’язнених, а також їх адаптацією до життя в ізоляції від суспільства. У США, Великобританії, Швеції та інших країнах фахівці, що здобули освіту в сфері соці­альної роботи, посідають керівні адміністративні посади в пені­тенціарних установах. Особливу увагу соціальні працівники приділяють ув’язненим, які готуються до скорого виходу на сво­боду: вони контактують з сім’єю ув’язненого, його рідними, використовують інші соціальні ресурси, щоб допомогти людині легко адаптуватися до життя в суспільстві.

У суді соціальний працівник виступає, як правило, в ролі адвоката або захисника інтересів клієнта, найчастіше непов­нолітніх, інвалідів або літніх людей. Характерною особливістю діяльності соціального працівника в судових органах є те, що він не має права засуджувати дії суддів, він зобов’язаний дові­ряти судовим інстанціям і вірити в справедливість судової сис­теми. Інакше він вступає в суперечність з Етичним кодексом своєї професії.

Багато соціальних працівників використовують у пенітен­ціарних установах системну модель соціальної роботи, що пе­редбачає цілеспрямовані дії у ставленні, як самих ув’язнених, так і тюремного персоналу, який часто не має соціальних знань і навичок гуманних міжособистісних відносин з ув’язненими.

У Великобританії існує спеціальна сфера соціальної роботи, яка називається пробаційною службою. Її функція — здійснювати нагляд за тими, хто рішенням суду визнаний винним, але не засуджений до тюремного ув’язнення. Соціальні працівники пробаційної служби починають діяти ще до вироку: вони збира­ють інформацію про людину, яка перебуває під слідством, і

повідомляють суд про її соціальну ситуацію. Ця інформація використовується судом при визначенні покарання.

Пробація - це метод роботи зі злочинцями. Пробація - це не різновид покарання, альтернативний ув’язненню або особли­вий орган державного управління. «Пробація - це система, яка надає злочинцям можливість реформуватися. Замість того, щоб бути покараними, ці злочинці умовно звільняються під нагляд досвідченого соціального працівника, відомого як офіцер про- бації. Упродовж певного часу він здійснює нагляд за злочинця­ми, намагаючись змінити певні риси останніх. Після завершен­ня пробаційного періоду суд переглядає справу кожного зло­чинця. Якщо суд переконується, що злочинець виконав свої обо­в’язки, він звільняється від покарання», - так вважав С. Лісон.

Метою пробації є сприяння розвиткові соціальної адекват­ності та певності у власних силах; не дати правопорушникові опинитись у товаристві звичних злочинців, що неминуче може привести його до в’язниці; не дозволяти правопорушникові кидати роботу і водночас пильнувати за його діями; забезпечи­ти офіційний канал надання порад та підтримки; розірвати лан­цюг злочину й покарання.

До тих, хто проходив пробацію, ставляться певні вимоги: ре­гулярне відвідування пробаційних центрів; повідомлення про зміну адреси; працелюбність і добра поведінка. Пробаційний наглядач здійснив еволюцію від радника до особи з певними владними повноваженнями. Якщо офіцер пробації виступає у ролі соціального працівника, покарання втрачає свою каральну спрямованість. Пробацію можна розглядати як своєрідний міст між суворою системою кримінальної юстиції, що функціонує на формально-юридичних засадах, та системою соціальної ро­боти, яка не може обмежуватися нормативно-правовим регла­ментуванням. Саме у цьому і полягає унікальність пробації як концепції з відповідним філософським обґрунтуванням.

Закон «Про пробацію злочинців» 1907 р. зазначає, щодо осо­би, яка постала перед судом за скоєння злочину і вина її доведе­на у встановленому порядку, суд мав право, беручи до уваги пер­сональні характеристики, минуле, вік, стан здоров’я злочинця або нетяжкий характер скоєного злочину, прийняти одне із та­ких рішень: припинити провадження по справі; умовно звільнити злочинця (з гарантіями або без них) за умови, що зло­чинець буде добре себе поводити в суспільстві. Якщо злочинець порушував рішення суду, він у будь-який час може постати пе­ред судом для винесення обвинувального вироку, але не пізніше трьох років після проголошення рішення суду про застосуван­ня умовного засудження.

Пробаціонер має свої зобов’язання: утримуватися від кон­тактів зі злочинцями та іншими особами, які могли б спричи­нити на нього негативний вплив, та не відвідувати небажані місця; утримуватися від вживання алкоголю, якщо злочин був скоєний через зловживання алкоголем або під його впливом; взагалі вести чесне життя та працювати. Місцева влада призна­чала на роботу постійних офіцерів для виконання пробаційних рішень, що приймалися судами.

В обов’язки офіцерів пробації входить: відвідування осіб, які перебувають під наглядом, або отримання від них інформації з певною періодичністю, яка встановлюється пробаційним рішенням іноді частіше, якщо офіцер пробації вважає це за не­обхідне; спостереження за дотриманням пробаціонером своїх обов’язків; надання суду інформації щодо поведінки пробаціо- нера; надання пробаціонеру порад, сприяння йому, позитивно ставитись по відношенню до нього та, коли це потрібно, докла­дати зусиль у пошуках роботи для пробаціонера.

Служба пробації з часом відійшла від релігійних засад. Вона перетворилася на публічну службу кримінальної юстиції з відповідними спеціалістами - офіцерами пробації. З 1925 р. служби пробації були обов’язковими у кожному британському суді. Пробація існувала як місцева служба. Діяльність служби пробації контролювало Міністерство внутрішніх справ. У 20-х pp. XX ст. було засновано пробаційну інспекцію.

Закон» «Про кримінальне судочинство» був прийнятий у 1948 р. в Англії. Він скасував усі попередні законодавчі акти щодо пробації та започаткував нові механізми функціонування служби, включаючи організаційну структуру, процедури, фінансування. Подальший розвиток процесу ресоціалізації зло­чинців відображено в рішеннях ООН в 1950-1952 pp., що пе­редбачають поширення досвіду служб пробації в різних краї­нах світу. Фундаментальною ідеєю служби пробації є формула

1. надавати злочинцю консультації, сприяти йому та позитивно ставитись до нього. На сучасному етапі ця ідея зазнала глибоко­го переосмислення та поступилася своїм місцем «нагляду за злочинцями та соціальній роботі з ними».

Соціальна робота з людьми похилого віку. У 60-х pp. XX ст. у Великобританії з’явилися центри денного догляду за людьми похилого віку. В основу їх організації була покладена гнучка концепція, а очікувані результати не зв’язувалися з матеріаль­ною стороною справи. Вони були створені для розширення об­сягу послуг у рамках громади. До 1980 р. було відкрито вже 617 центрів денного догляду, що дозволило полегшити ізольованість людей похилого віку і самотніх. Зазвичай у таких центрах є кафе, перукарня, майстерні, працюють у них і співробітники, які допомагають клієнтам продовжити освіту.

У Великобританії тимчасове або постійне мешкання про­понують пансіонати, більшість із яких призначена для немоло­дих, таких, що не мають сімей і за якими родичі не мають мож­ливості доглядати. Форма догляду за літніми людьми - це «По­м’якшені умови мешкання». Призначені такі умови для ще ак­тивних немолодих осіб. Це група невеликих будинків, квартир або котеджів, де мешканці можуть жити незалежно. У випад­ках необхідності приходить опікун. Такими опікунами можуть бути патронажні працівники, які виступають як помічники, посередники між сім’єю і старою людиною.

У сфері психіатрії основний вид діяльності соціальних пра­цівників - профілактика психічних захворювань, яка має З рівні:

1. По можливості виключення або зниження ризику психіч­них захворювань. Незважаючи на те, що повної одностайності у психіатрів щодо причин психічних захворювань до цих пір не до­сягнуто, соціальні працівники переконані, що багато причин ма­ють соціальний характер: бідність, хвороби, неповноцінне харчу­вання. Емоційні проблеми найчастіше є результатом стресів, обу­мовлених економічними проблемами, а частота і ступінь серйоз­ності психічних захворювань обумовлені зростанням безробіття. Таким чином, профілактика психічних захворювань безпосеред­ньо пов’язана з профілактикою соціальних проблем.

2. Підвищення міри спротиву людини до психогенних чин­ників. Соціальний працівник виділяє групи підвищеного ри­зику серед населення і надає профілактичну допомогу, яка є результатом розробки і реалізації програм, що допомагають людям усвідомити міру ризику, отримати інформацію про дос­тупну для них допомогу або навіть змінити сприйняття своєї психічної недуги. Надзвичайно важливо допомогти людині до того, як симптоми захворювання стануть дуже явними.

3. Участь у самому курсі лікування чи реабілітації психіч­но хворих людей.

У більшості зарубіжних центрів психічного здоров’я роз­винених країн соціальні працівники є учасниками «команди», яка об’єднує лікарів-психіатрів, психологів та інших професіо­налів. На відміну від інших фахівців, тільки соціальний праців­ник здатний знайти необхідні соціальні ресурси, щоб підтри­мати пацієнта і повернути його до нормального життя. Ефек­тивність діяльності соціальних працівників, залежить від знань у галузі психіатрії, знань законодавства з охорони психічного здоров’я, впливу навколишнього середовища на психічне здо­ров’я, його уміння працювати разом з іншими фахівцями.

У Великобританії функціонують Кемпхільські громади, які передбачають сумісне мешкання і діяльність розумово відста­лих осіб зі здоровими людьми. Засновником цих громад є док­тор психіатр Карл Кеніг (1902-1966), який у 1939 р. організу­вав свій перший лікувально-педагогічний центр у Шотландії в містечку Кемпхіл.

Існують різні форми Кемпхільських співтовариств: школи для дітей, що потребують особливого догляду; коледжі для осві­ти і навчання молоді; учнівські майстерні; товариства взаємо­допомоги для дорослих різного віку з розумовими і фізичними захворюваннями різного ступеня; села для дорослих. У найпер­шому Кемпхільському селі «Боттон», розташованому в Шот­ландії, в даний час живуть і працюють спільно близько 400 чо­ловік, з них 200 селян з психічними порушеннями. У селі є шість ферм, різні ремісничі майстерні, включаючи друкарню. У багатьох селах майстерні вже переросли у виробничі цехи з випуску конкурентноздатної продукції, яка продається у спеці­ально організованій магазинній мережі. В даний час налічується близько 100 Кемпхільських центрів і сіл у 20 країнах світу. Найбільше їх число в Англії, Шотландії, Німеччині.

У Великобританії в 1979 р. у Колчестері був розроблений сімейний проект Мостова сім’я. Причиною створення нового проекту було невдале розміщення дітей після дитячого будин­ку у прийомні сім’ї. Таким чином, зародилася ідея нового про­екту влаштування дітей у сім’ї - Мостова сім’я. Проект був роз­роблений для вирішення таких завдань:

1. Дати відчути дитині, яка знаходиться у дитячому будин­ку, смак сімейного життя і допомогти спеціалістам оцінити її можливість жити у звичайній сім’ї.

2. Допомогти виявити поведінкові проблеми у дитини до того, як вона ввійде у нову сім’ю.

3. Стати мостовою сім’єю дітям, які пережили невдале роз­міщення, підбадьорити і допомогти їм перебороти поведінкові проблеми перед наступною спробою розміщення.

4. Надати короткий відпочинок прийомним сім’ям, чиї діти мають серйозні фізичні чи розумові недоліки.

5. Надати короткостроковий досвід звичайного сімейного життя дітям від 16 років і старше. Таким дітям вкрай необхід­ний досвід життя у домашній обстановці перед тим, як вони почнуть жити самостійно.

Всі розміщення у мостові сім’ї здійснюються на контрактній основі. Контракт підписується мостовою сім’єю, соціальним пра­цівником місцевого органу влади, який займається справою кон­кретної дитини, і співробітником сімейного проекту. У контракті виражені обов’язки сім’ї по відношенню до дитини, інструкції з медичних аспектів, контакти із кровними родичами і розписані обов’язки соціальних працівників. Усі діти розміщуються на виз­начений термін, але не більш як на 6 місяців, причому з можли­вістю його продовження за згодою сторін. Мостовій сім’ї надаєть­ся можливість вибору дитини. При цьому враховується вік, за­пити інших дітей, які виховуються у цій сім’ї.

Чітко окреслено обов’язки мостової сім’ї по відношенню до дитини:

1. Гарний догляд.

2. Навчання основним нормам соціальної поведінки.

3. Коригування шкідливих звичок.

4. Ведення щоденника і написання звітів.

5. Тісний контакт зі школою.

6. Зустрічі із соціальним працівником.

7. Регулярні медичні огляди.

8. Допомога дитині в осмисленні її минулого і майбутнього.

9. Демонстрація сімейного життя без прикрас.

10. Підготовка до переміщення в постійну сім’ю.

11. Піклування і догляд після розміщення [84].

Діяльність мостової сім’ї оплачується, якщо тільки дитина

проживає в ній. При цьому сім’я сама платить усі податки та страхові внески. Гроші сім’ї виплачує соціальна служба, а вип­лачені суми у визначений час повертаються їй місцевими орга­нами влади. Ніяких інших виплат за спеціальні послуги, крім витрат на проїзд не передбачено. Кожна сім’я має тісний зв’я­зок з координатором проекту Мостова сім’я. Він несе відпові­дальність за особисті потреби сім’ї, стежить за дотриманням умов контракту, своєчасністю виплат, наданням необхідної до­помоги. Крім того, поки дитина проживає у мостовій сім’ї, соці­альний працівник, який займається її справами, або працівник місцевих органів влади зобов’язані її відвідувати.

Література до підрозділу: 18, 27, 41, 65, 78, 80, 84, 89, 90, 106,158,211.