Розділ 5 західноукраїнські землі у міжвоєнний період (1921-1939 рр.)

 

 

5.1 Соціально-економічне і політичне становище

Економіка та становище трудящих

На 1921 р., коли в Наддніпрянщині утвердилася Українська РСР, західноукраїнські землі залишалися за її межами.

Румунія в січні 1918 р. загарбала Бессарабію і в її складі українські землі —Акерманський, Ізмаїльський, Хотинський повіт, у листопаді 1918 р. і Буковину, в тому числі її північну, населену переважно українцями частину. У 1919 р. Польща, з санкції Антанти, окупувала Західну Україну — Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Холмщину і Підляшшя. Тоді ж з волі урядів країн Антанти і США за версальською системою Закарпатська Україна була включена до складу Чехословаччини. На українських етнічних територіях, захоплених Польщею, Румунією і Чехословаччиною, на 1930-1931 рр. проживало близько 10650 тис. чол. населення, у тому числі українців — 6585 тис. (61,8%).

Більша частина західноукраїнських земель входила до складу Польщі, становлячи третину її території. Там проживало 8,9 млн. чол., в тому числі українців-5,6 млн. (63%), поляків 2,2 млн. (25%), євреїв-0,9 млн. (10%).

Польські урядові кола відкрито поділяли територію Польщі на дві частини: Польща "А", тобто корінні польські землі — Центральна та Західна Польща, і Польща "Б" — це окраїни або креси — Західна Україна і Західна Білорусь. Польща "А" займала панівне становище щодо Польщі "Б". Тут розвивалась промисловість, зосереджувалось понад 80-90% електротехнічної, металообробної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництва цегли, вапна, солі, цукру і тощо.

У той же час у Польщі "Б", в Західній Україні і в Західній Білорусі, незважаючи на те, що вони мали значну територію і величезні природні багаства (в Західній Україні — нафта, кам'яне вугілля, фосфорити, калійні солі, природний газ тощо), важка промисловість зовсім не розвивалась. А ті галузі, що існували, деградували. Так, видобуток нафти в Західній Україні у 1936-1938 рр. зменшився проти 1913 р. в 3-4 рази. Різко знизився видобуток озокериту, занепали текстильна, сірникова, мебльова промисловість. А ті підприємства, які діяли, були переважно дрібними і належали до деревообробної, шкіряної галузей, промисловості з переробки сільськогоподарьских продуктів (винокуріння, пивоваріння, тютюнова тощо). 85% підприємств мали не більше 20 робітників кожне.

Деградувала промисловість Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів у складі Румунії. Якщо у 1922 р. підприємств фабрично-заводського типу на Буковині було 617, то в 1939 р. лише 318. Та й ті підприємства, які продовжували працювати, були дрібними, напівкустарними. 94,5% підприємств не мали механічних установок. Усе це зумовлювало економічну відсталість краю.

Хоча у Чехословаччині ставлення до українського населення в Закарпатті було кращим, ніж у Польщі та Румунії, але капіталовкладення в економіку краю були дуже малими, і вона залишалась відсталою, а життєвий рівень трудящих низьким.

Незначний розвиток промисловості у західноукраїнських землях зумовив нечисленність промислового пролетаріату. За даними перепису 1931 р. в Західній Україні з 730 тис. найманих робітників у промисловості було зайнято 191 тис., на транспорті і в підприємствах зв'язку — 37 тис., а у сільському господарстві — 332 тис. чол. У промисловості і на транспорті Буковини у 1930 р. працювало 15 тис. найманих робітників, в сільському господарстві — 32 тис. У промисловості, лісівництві, рибальстві і на транспорті Закарпаття працювало 35 тис., в сільському господарстві — 34 тис.

Становище робітників і всіх трудящих в західноукраїнських землях було дуже тяжким. Особливо воно погіршилось у період світової економічної кризи 1929-1933 рр. Внаслідок занепаду промисловості на західноукраїнських землях на початку 1930-х років налічувалось 400 тис. безробітнх. Крім повністю безробітних, значна частина робітників була частково безробітною. Ці робітники працювали неповний тиждень (1-4 дні). За офіціальною статистикою в Західній Україні таких частково безробітних в різні роки було від 1/3 до 2/5 всіх робітників. Становище безробітних, які не мали за що купити шматок хліба, було жахливим.

Але ненабагато кращим було й становище тих, що мали постійну роботу. В середньому робочий день на західноукраїнських землях тривав від 10 до 12 і навіть 16-18 годин. А заробітна плата була мізерною і знижувалась з кожним днем. Так, з 1929 до 1932 р. зарплата в Західній Україні була знижена на 14%. У той же час ціни на продукти зросли на 47%. На Буковині реальна зарплата трудящих в 1937 р. в порівнянні з 1913 р. становила лише 32%.

Горе та злидні принесло панування іноземних держав західноукраїнським селянам. Напівфеодальний гніт, величезна заборгованість, розорення, голод —такою була доля західноукраїнського селянства. У Західній Україні 52% всієї землі перебувало у руках поміщиків. 60% селянських господарств Західної України мали не більше 2 га, а 16% — зовсім не мали її. На Буковині у 1930-х роках 52% всіх сільськогосподарських угідь належало поміщикам. 80% селянських господарств мали не більше 2 га орної землі на двір, а понад 31 тис. господарств (із 182 тис.) були повністю безземельними. На Закарпатті в руках поміщиків зосереджувалося 53% всієї землі. Там у 1936 р. 708 поміщикам належало втричі більше орної землі, пасовиськ і лісів, ніж 103 тис. селянських господарств.

Уряди Польщі і Румунії, проводячи в 1920-х роках аграрну реформу, ставили за мету зміцнити в західноукраїнських землях поміщицьке землеволодіння, насадити там польських і румунських колоністів. Так, польський уряд здійснював свою колонізаторську політику, насаджуючи на українських землях польських колоністів-осадників, переважно колишніх офіцерів і солдатів польської армії. Відбираючи у західноукраїнських селян землі і передаючи їх осадникам, польський уряд переслідував мету створити на західноукраїнських землях міну опору для польського панування. З 1919 р. по 1929 р. польський уряд наділив землею і поселив на українських землях 200 тис. осадників, а румунський уряд переселив у Північну Буковину 2 тис. румунських колоністів.

Трудяще селянство західноукраїнських земель перебувало в постійній кабалі у поміщиків і лихварів, було приречене на перманентний голод і злидні. За даними офіційного перепису 1927 р. з кожних 100 господарств 47 були безкорівними. У цілому на західноукраїнських землях дві третини селянських господарств не мало коней або мали одного коня. Непосильним тягарем на плечі селян лягали також державні податки. У Західній Україні податки забирали у селянина від половини до двох третин усього його доходу. На Північній Буковині за час від 1924 р. до 1932 р. податки зросли майже в чотири рази.

Тяжке матеріальне становище, жорстока експлуатація, надзвичайно погані побутові умови й харчування, неналагоджене медичне обслугогування населення, незадовільно організована охорона праці й техніка безпеки на виробництві вели до частих захворювань трудящих, каліцтва, епідемії тифу, дизентерії, скарлатини та інших інфекційних хвороб, до високої смертності серед робітників і селян.

Малоземелля селянства і тяжке становище всіх західноукраїнських трудящих змушували їх до пошуків кращої долі в інших країнах, до еміграції з рідної землі. За 1919-1938 рр. з західноукраїнських земель виїхало 170 тис. українців, з них до Канади — 67 тис., до Аргентини — 42 тис., до Франції — 36 тис., до США — 11 тис., до Бразилії — 7 тис.

Протистоючи економічному тиску іноземного капіталу, західноукраїнське населення створило широку мережу кооперативів. Крайове товариство "Сільський Господар" з центром у Львові захищало інтереси селян перед адміністративними властями. Кредитові спілки були об'єднані в асоціацію "Центробанк", сільські споживчі і торгові спілки створили "Центросоюз", молочарські кооперативи об'єдналися в "Маслосоюз", дрібні міські крамарі входили до товариства "Народна торгівля". Чисельність українських кооперативів у Східній Галичині збільшилася з 580 у 1921 р. до близько 4 тис. в 1938 р. Кооперативи відігравали велику роль не тільки в господарській діяльності західних укараїнців, а й у політичному житті та культурному розвитку.