Культурно-освітня робота

У залученні народних мас до надбань культури, розгортанні культурно-освітньої роботи велика роль належала клубам, сельбудам, хатам-читальням, червоним куткам, бібліотекам, музеям, радіо, кіно, пресі, книзі, театрам тощо. Наприкінці 1920-х – у 1930-х роках мережа культурно-освітніх закладів розширювалась. Якщо в 1927 р. в Україні діяло 11,3 тис. клубних установ, то в 1940 р. – 25 тис. При клубах працювало багато драматичних, хорових, музичних та інших самодіяльних гуртків, які охоплювали сотні тисяч учасників, читались лекції, проводились бесіди, диспути тощо. Чисельність масових бібліотек збільшилася з 8,1 тис. у 1927 р. до 22,3 тис. у 1940 р., їх книжковий фонд зріс відповідно з 16,5 млн. до 36,7 млн. примірників.

Видавалися книги, газети, журнали, поповнювалися ними бібліотеки. Але у 1930-х роках видавнича діяльність в Україні звужувалася, зокрема зменшувалась кількість видань українською мовою. У 1928 р. в Україні було видано 5695 назв книг, у 1940 р. – 4836.

Особливо жорстокого удару від тоталітарної системи зазнали журнали, передусім гуманітарні, зокрема художні, літературні. У 1928 р. в Україні виходило 326 журналів, у 1940 р. – 251. Якщо в 1928 р. українською мовою видавалося 232 журнали, то в 1934 р. тільки 153. Видання газет українською мовою теж зменшувалося.

Дедалі більше у побут входило кіно і радіо. Кількість кіноустановок збільшилася з 1860 у 1927 р. до 5822 у 1940 р., причому близько 70% вже були звуковими. У 1940 р. в Україні діяли 10 радіомовних станцій: у Києві, Харкові, Дніпропетровську та в інших містах, працювали 1,3 млн. радіоточок, було 250 тис. радіоприймачів.

Отже, наприкінці 1920-х – у 1930-х роках збільшувалась мережа культурно-освітніх установ, своєю діяльністю вони охоплювали дедалі ширші маси трудящих, які залучались до культурних надбань. Але багато з цих установ розміщувалися в непридатних приміщеннях, не мали підготовлених кадрів культпрацівників, необхідного устаткування, інструментів тощо. Їх діяльність повністю підпорядковувалась волі адміністративного апарату, пропаганді марксистсько-ленінських догм, возвеличування Сталіна як „вождя і батька всіх народів”.

 

Підготовка спеціалістів

З початку 1930-х років розширювалася підготовка спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою, зокрема інженерно-технічних працівників, розгорнулася уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти та реорганізація її за галузевим принципом. Інститути стали вищими спеціальними навчальними закладами, технікуми – середніми. Замість широкопрофільних вузів створювалися галузеві, вузькопрофільні інститути. У 1930 р. при найбільших технічно оснащених підприємствах були відкриті заводи-втузи, в яких готувалися інженерно-технічні працівники без відриву від виробництва. На Україні перші заводи-втузи виникли при Харківському електромеханічному заводі, Штерівській електростанції, Кадіївській шахті №1 тощо. Але дуже швидко виявилася нераціональність існування дрібних вузькопрофільних, слабо оснащених інститутів, і вони були об’єднані у багатопрофільні вузи.

З вересня 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Харкові, Одесі. У системі педагогічної освіти було встановлено два типи навчальних закладів: чотирирічні педагогічні інститути, які готували вчителів для середньої  школи, і дворічні учительські інститути, що готували вчителів для неповної середньої школи.

Внаслідок реорганізації уже на кінець другої п’ятирічки склалася стабільна система вищої школи. У 1927 р. в Україні було 38 вузів, у яких навчалися 28,6 тис. студентів, у 1940 – 173 вузи і 196,8 тис. студентів. Середніх спеціальних закладів у 1927 р. було 146, навчалися у них 29,3 тис. учнів, у 1940 р. – 693 заклади і 196,2 тис. учнів.

У першій половині 1930-х років при зарахуванні до вузів витримувався класовий принцип, за якого переважне право мали робітники і трудящі селяни, для яких установлювався ліміт прийому. З метою підготовки робітничої і селянської молоді до навчання у вузах розширювалася мережа робітничих факультетів і курсів. За постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 грудня 1935 р. обмеження при прийомі у вузи та технікуми, зв’язані з соціальним походженням, були скасовані, але в дійсності зберігались. У зв’язку з розвитком середньої освіти і створення середніх шкіл для дорослих, де діти робітників і трудящих селян діставали середню освіту, робітфаки все більше втрачали своє значення і в 1940 р. були ліквідовані.

Для комплектування студентських колективів вузів і технікумів найбільш підготовленими абітурієнтами з 1933 р. були введені вступні екзамени з профілюючих дисциплін. З початку 1930-х років розгорнулось удосконалення навчального процесу – ліквідовано бригадно-лабораторний і комплексний методи навчання, що не забезпечували студентам потрібних знань, підвищено роль лекцій, семінарських і лабораторних занять, вводилися складання іспитів і індивідуальна оцінка знань студентів, обов’язкове проходження ними виробничої практики. Запроваджувалися нові навчальні плани і програми, проводилася робота з написання та видання підручників та навчальних посібників.

Збільшувалася чисельність і підвищувався науковий та методичний рівень професорсько-викладацького складу вузів і технікумів. У 1934 р. було встановлено вчені ступені доктора і кандидата наук, наукові звання професора і доцента, почесні звання заслуженого діяча науки, техніки і мистецтва, що стимулювало підвищення кваліфікації і педагогічної майстерності викладачів. Наприкінці другої п’ятирічки у вузах республіки працювало близько 10 тис. викладачів, серед них 1224 професори і 2521 доцент. Викладацьку роботу вели такі відомі вчені і педагоги, як О. Білецький, І.Буланкін, Л. Булаховський, М. Крилов, О. Нагорний, О. Палладін, Є. Патон, Л.Писаржевський, М. Птаха та ін.

Будувалися приміщення для вузів і технікумів, у них встановлювалися нове устаткування і прилади, збільшувалися бібліотечні фонди, поліпшувалися матеріально-побутові умови студентів. Зокрема споруджувалися студентські гуртожитки, а то й цілі житлові квартали, такі як „Гігант” у Харкові. Зважаючи на пролетаризацію навчальних закладів, у яких навчалися в переважній більшості робітники, колгоспники і діти трудової інтелігенції, ВУЦВК і РНК СРСР постановою від 13 січня 1934 р. встановив з 1934 р. безплатність навчання в усіх вузах, втузах і технікумах України. На кінець 30-х років близько 90% студентів республіки одержували стипендію.

Випуск спеціалістів із вузів і технікумів збільшувався. У роки першої п’ятирічки вузи республіки підготували 48 тис. спеціалістів, а в роки другої п’ятирічки – 70 тис. У 1940 р. в Україні працювали 513,1 тис. спеціалістів, у тому числі з вищою освітою 217, 7 тис., з середньою спеціальною освітою 295,4 тис. Була створена нова радянська інтелігенція. 

Наука

Суперечливо розвивалася наука в Україні наприкінці 20-х – у 30-х роках. З одного боку, зміцнювалася матеріальна база наукової роботи, вчені вносили значний вклад у розвиток народного господарства і культури. З другого боку, гальмуючий вплив на діяльність учених справляла тоталітарна система, масові репресії, що зумовлювало деформації в розвитку науки.

Держава збільшувала асигнування на наукові дослідження. У 1925 – 1926 р. бюджет усіх наукових закладів республіки становив 17 млн. крб., у 1933 р. – 35,6 млн. крб., у 1937 р. – 79,4 млн. крб.  У 1928 р. в Україні налічувалося 138 науково-дослідних закладів, у яких працювало 3653 науковців, у 1932 р. – відповідно 208 закладів і 5701 науковців, у 1940 р. – 323 закладів і 19,3 тис. науковців.

Наукові дослідження розгорталися в науково-дослідницьких і вищих навчальних закладах. Головною науковою установою залишалася Всеукраїнська Академія Наук. З метою зміцнення зв’язку науки з практикою соціалістичного будівництва у 1934 р. Академію Наук було переведено з системи Наркомосвіти у безпосереднє відання РНК УСРР. Своєю постановою від 21 лютого 1936 р. РНК УСРР перейменував Всеукраїнську Академію Наук в Академію Наук УСРР і затвердив новий її статут, в якому вказувалося, що Академія Наук України є вищою науковою установою республіки, яка об’єднує найвидатніших учених країни, а її основним завданням є всебічне сприяння загальному піднесенню теоретичних і прикладних наук, активна участь у розвитку української соціалістичної культури.

Матеріально-технічна база і наукові кадри Академії Наук УСРР розширювалися і зміцнювалися. Її бюджет у 1937 р. становив 19 млн. крб. проти 848 тис. у 1928 р. За 10 років, з 1930 р. по 1940 р.,  він збільшився у сорок разів. Склад Академії Наук постійно розширювався за рахунок обрання нових академіків, а з 1934 р. – і членів-кореспондентів. У травні 1928 р. президентом Академії Наук УСРР був обраний видатний учений-патофізіолог і громадський діяч О.Богомолець.

До початку 1930-х років у складі Академії Наук УСРР було багато переважно дрібних наукових установ: кафедри, інститути, комісії, кабінети, лабораторії тощо. З 1930 р. почалася перебудова структури академії. Основними організаційними ланками ставали комплексні інститути. Крім академічних інститутів, в Україні діяв Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ), який у 1931 р. був реорганізований у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН), що об’єднувала інститути суспільствознавчого профілю. У 1936 р. ВУАМЛІН було ліквідовано, а його інститути, в тому числі й Інститут історії України, були переведені в систему Академії Наук. У 1940 р. в Академії Наук УРСР діяли чотири відділення: суспільних, фізико-математичних, біологічних і технічних наук.

Наприкінці 1920-х – у 1930-х роках учені України провели багато важливих наукових досліджень і зробили значний вклад у розвиток фізико-математичних, хімічних, біологічних, медичних, технічних та інших наук. Велику увагу приділялось розв’язанню проблем реконструкції промисловості, сільського господарства, всієї економіки. У науково-дослідних інститутах і вузах розроблялися нові технологічні процеси, конструювалися нові механізми і машини, зокрема врубові вугільні комбайни, трактори, зернозбиральні комбайни тощо. Науковці Інституту металу у Харкові і Дніпропетровську успішно розв’язували проблеми реконструкції металургійної промисловості. При Київському політехнічному інституті у 1929 р. за ініціативою Є.Патона була створена кафедра інженерних споруд і при ній зварювальна лабораторія, яка у 1932 р. була реорганізована в Інститут електрозварювання АН УСРР. Колектив цього інституту розробив новий ефективний спосіб автоматичного дугового зварювання під флюсом. Цей спосіб уперше у світовій практиці був застосований на Дніпробуді і при спорудженні Магнітогорського металургійного заводу.

Світове значення мали дослідження вчених України в галузі фізичних і  математичних наук. Одним із найзначніших центрів теоретичної фізики в СРСР і всьому світі незабаром після його заснування у 1928 р. в Харкові став Український фізико-технічний інститут (УФТІ), першим директором якого був І.Обреїмов. У 1931 – 1932 рр. в цьому інституті працював видатний учений І.Курчатов. Блискучих наукових результатів світового рівня досягла кріогенна лабораторія під керівництвом Л.Шубникова. А.Вальтер, Г.Латишев, О.Лейпунський, К.Синельников у 1932 р. вперше в країні розщепили ядро атома літію. В УФТІ і вузах Харкова у 1932 – 1937 рр. працював фізик-теоретик Л.Ландау, під керівництвом якого були проведені видатні дослідження з квантової електродинаміки, фізики твердого тіла і фізики низьких температур.

У галузі математичних наук велике значення мали дослідження Д.Граве, Г.Пфейффера, М.Кравчука, М.Лаврентьєва. В Інституті математики АН УСРР засновник наукової школи математичної фізики М.Крилов і його учень М.Боголюбов створили новий напрям у математиці – нелінійну математику.

Значні успіхи вчені України мали в галузі біологічних та інших наук. За методом, розробленим В.Воробйовим, було забальзамовано тіло Леніна. Високу оцінку дістали праці О.Палладіна з біохімії м’язової діяльності і нервової системи, О.Богомольця у галузі патології і питань довголіття, Д.Воронцова з фізіології нервової системи і електрофізіології. Важливі дослідження в галузі сільського господарства здійснили Є.Вотчал, М.Холодний, А.Сапегін, В.Юр’єв та ін., які вивели нові сорти пшениці, кукурудзи, ячменю, вівса, зробили значний вклад у вивчення фізіології, анатомії та екології рослин, мікробіології тощо. Медичну науку новими положеннями збагатили В.Філатов, М.Старжеско, В.Чаговець, В.Іванов та ін.

Отже, вчені України самовіддано працювали на благо своєї Вітчизни. Але величезним гальмом на шляху розгортання їхньої творчої діяльності стала тоталітарна система. Передусім, внаслідок сталінського беззаконня і масових репресій було фізично знищено або усунено від наукової праці багато талановитих учених, розгромлено ряд наукових колективів, закрито немало наукових журналів та інших видань. По сфальсифікованих судових процесах „Шахтинська справа”, „Спілка визволення України”, „Український національний центр” та інших було заарештовано і засуджено до страти або тюремного чи табірного ув’язнення сотні й тисячі вчених. Жертвами неправедних репресій стали відомі вчені: математик М.Кравчук, фізик Л.Шубников, геолог М.Світальський, генетик І.Агол та багато ін.

Найбільш масового винищення зазнали наукові працівники суспільних і гуманітарних наук, значна частина яких була звинувачена в націоналізмі й підготовці до повалення радянської влади та інших контрреволюційних діях. Загинули академіки й професори: фахівець з історії літератури і літературознавства В.Перетц, філософ С.Семковський, літературознавець С.Єфремов, історики М.Яворський, Й.Гермайзе та ін. До допитів і слідства з обвинуваченням у тому, що він начебто є керівником контрреволюційного „Українського національного центру”, був притягнутий академік М.Грушевський, і тільки смерть у 1934 р. врятувала його від подальших знущань і репресій.

Гніздами націоналістичної контрреволюції з усіма випливаючими з цього плачевними наслідками було оголошено немало науково-дослідних, зокрема академічних, і навчальних закладів, таких, як Інститут української мови, комісія словника живої мови, науково-педагогічне товариство, медична секція ВУАН та ін. Були ліквідовані науково-дослідний інститут української культури ім. академіка Д.Багалія (1934 р.), Інститут червоної професури (1937 р.), Інститут демографії (1938 р.) тощо. У 1936 р. припинило своє існування Українське товариство істориків-марксистів. Було закрито журнал історичної секції ВУАН „Україна” (1932 р.), журнал Істпарту ЦК КП(б)У „Літопис революції” (1933 р.), журнал „Під марксистсько-ленинським прапором”, що його видавав ВУАМЛІН (1936 р.), та інші наукові видання. Праці вчених, оголошених „ворогами народу”, були вилучені з обігу і стали недоступними масовому читачу. З кожним днем все більше утруднювався доступ до архівних фондів, публікацію історичних джерел та спогадів учасників революції і громадянської війни було майже припинено, тематика і обсяг досліджень з історії, філософії, економіки, літературознавства та інших суспільних і гуманітарних наук обмежувалась і звужувалась.

У таких умовах протягом 30-х років розвиток суспільних та гуманітарних наук був загальмований і деформований, внаслідок чого вчені цього профілю дали наукових розробок набагато менше, ніж могли, причому вони здебільшого змушені були свої положення і висновки обов’язково узгоджувати зі сталінськими догмами і вимогами бюрократичного адміністративного апарату. Найбільш згубний вплив на наукову творчість, передусім на розвиток суспільних і всіх гуманітарних наук, справив лист Сталіна до редакції журналу „Пролетарська революція” „Про деякі питання історії більшовизму” (1931 р.) і Короткий курс історії ВКП(б) (1938 р.), який був оголошений „енциклопедією марксизму-ленінізму”.