Підсумки другої п’ятирічки у галузі сільського господарства

Одним із завдань другої п’ятирічки було повне завершення колективізації. В Україні на жовтень 1932 р. налічувалося 23 тис. колгоспів, у яких об’єднувалося 3135 тис. селянських господарств, або 71,1% усієї їх кількості. Поза колгоспами залишилося близько 1275 тис. дворів. Селян, які не ввійшли до колгоспів, влада презирливо називала одноосібниками, індусами і різними способами утискувала. Їх наділяли найгіршими і найвіддаленішими ділянками землі, позбавляли можливості придбати сільськогосподарські машини, інвентар, добрива. Для них норми здачі хліба державі за твердими цінами наполовину були вищими, ніж для колгоспів, які обслуговувалися МТС. Сільськогосподарський податок, відповідно до закону 1935 р., для одноосібників був не менш, як на чверть, більшим, ніж для колгоспників. Отже, індивідуальні селянські господарства були поставлені в значно гірші умови, ніж колгоспники. У цих умовах одноосібники змушені були вступати до колгоспів, і на кінець другої п’ятирічки колективізація в Україні була повністю закінчена. На липень 1937 р. в УСРР стало 27347 колгоспів, у яких налічувалося 3756,8 тис. селянських дворів, або 96,1%. У них було усуспільнено 99,7% посівної площі.

На кінець другої п’ятирічки в УСРР збільшилося виробництво сільськогосподарської продукції, але п’ятирічний план з основних показників не було виконано. Урожайність зернових у 1937 р. становила в середньому по республіці 10,3 ц з га  проти 8,1 ц у 1932 р. (за планом вона мала досягти у 1937 р. 11,6 ц). Загальний збір зернових зріс з 146,6 млн. ц у 1932 р. до 227,7 млн. ц у 1937 р. (план – 238,5 млн. ц).

Збільшувалося поголів’я худоби і виробництво тваринницької продукції. На кінець другої п’ятирічки усі колгоспи і радгоспи мали ферми продуктивної худоби. На кінець 1937 р. кількість великої рогатої худоби зросла до 7,7 млн. голів проти 4 млн. голів у 1932 р., свиней – відповідно 7,7 млн. проти 2,6 млн. голів, овець і кіз – 3,3 млн. проти 1,5 млн. голів. При абсолютному збільшенні поголів’я  п’ятирічний план з його зростання по чисельності корів, свиней, овець і кіз не був виконаний, коней майже на мільйон голів стало менше.

Поряд з колгоспниками на кінець другої п’ятирічки в республіці було 803 радгоспи, які обробляли 9% посівних площ і давали державі 10,5% поставок зернових, 12% м’яса, майже четверту частину заготівель молока і вовни.

Одночасно зі зростанням обсягу продукції сільського господарства зростали і її поставки державі. За роки п’ятирічки державні заготівлі і закупки зернових збільшилися на 41%, картоплі – на 62%, цукрових буряків – на 117%. Хлібороби України у 1932 р. здали державі 255 млн. пудів хліба, у 1937 р. – 496 млн. пудів.

Отже, протягом другої п’ятирічки сільське господарство УСРР, як і всієї країни, зробило у порівнянні з першою п’ятирічкою певний крок уперед, але його розвиток значно відставав від зростаючих потреб країни.

4. Народна освіта, наука і культура Культура і більшовицький режим. Згортання українізації

Наприкінці 1920-х – у 1930-х роках одночасно з форсованою індустріалізацією і колективізацією сільського господарства, реконструкцією всієї економіки здійснювалися зміни і в культурі, відбувалася, як це офіційно тоді говорилося, „культурна революція”. Але саме на розвиткові культури найбільш болюче позначився вплив тоталітарної системи. Демократичні інститути або ліквідовувались, або їх можливості зводились нанівець. Усе економічне, політичне, суспільне і культурне життя підпорядковувалось авторитарній владі адміністративних органів, наверху піраміди яких стояв Сталін. Проводилися арешти інтелігентів і судові процеси над ними, інспіровані і фальсифіковані органами ДПУ. У тюрми і виправно-трудові табори було кинуто багато представників як технічної, так і гуманітарної інтелігенції. Разом з діячами науки, освіти і культури були репресовані і більшість партійних, державних, військових і громадських діячів, зокрема тих, що багато уваги приділяли розвиткові української культури, - Г.Гринько, О.Шумський, В.Затонський, П.Любченко та ін. Тюрми, табори, непосильна праця в них, знущання, розстріли – такою стала доля значної частини української інтелігенції у 1930-х роках. Це був непоправний удар по культурному генофонду українського народу, який серйозно загальмував розвиток освіти, науки і культури. Воістину, як писав В.Сосюра, це стало „розстріляним безсмертям”.

Одночасно з тим, що багато інтелігентів потрапили за тюремні грати або були фізично знищені, режим, встановлений Сталіним і його прислужниками, зумовляв повне підпорядкування діяльності вчених, педагогів, письменників, художників, усіх працівників культури диктату адміністративно-бюрократичного апарату, будь-яка вільна творчість виключалась.

Сталін вів лінію на обмеження прав союзних республік, посилювався апарат і диктат центральних відомств, зокрема адміністрування в управлінні культурними процесами. Особливо це помітно на згортанні політики українізації. У 1930-х роках сфера вживання української мови в державних установах і партійному апараті, на виробництві, в діловодстві, в друкованих працях дедалі більше звужувалась. Якщо в 1930 р. в Україні рідною мовою було видано 6394 назви книг, то в 1939 р. тільки 1895.

Йшов наступ і проти мов інших національностей, які проживали в Україні. Як відомо, в Україні, крім українських і російських, у 1920-ті роки були відкриті і працювали болгарські, німецькі, польські, молдавські, вірменські, єврейські, грецькі, чеські, татарські школи. Але у червні 1938 р. у звітній доповіді ЦК на XIV з’їзді КП(б)У перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов заявив, що так звані „національні” школи насаджували польсько-німецькі агенти, буржуазні націоналісти, і ці всі школи були закриті.

Згортання українізації і розвитку інших національних мов відбувалося за прямими вказівками Сталіна і його найближчих помічників. Про це, зокрема, свідчить телеграма за підписами Сталіна і Молотова, надіслана ЦК КП(б)У і місцевим партійним та державним органам у грудні 1932 р.  У цій телеграмі вони рішуче засуджували роботу з українізації районів за межами УСРР, в яких переважало українське населення. Місцеві органи влади цих районів категорично зобов’язувались „негайно зупинити подальшу українізацію в районах, перекласти всі українізовані газети, книги і видання російською мовою і до осені 1933 р. підготовили перехід шкіл до викладання російською мовою”. Зрозуміло, що така вказівка Сталіна і Молотова сприймалася як пряма директива до припинення українізації взагалі.

Негативний вплив на розвиток культури взагалі і української зокрема справило нігілістичне ставлення Сталіна і  його найближчого оточення до культури минулого. Як і в інших республіках, в Україні в 1930-ті роки було по-варварському знищено багато безцінних пам’яток історії і культури, зокрема в 1934 р. в Києві було зруйновано пам’ятку ХІІ ст. – Михайлівський Золотоверхий собор. Було вилучено з уживання праці багатьох відомих діячів науки і культури, таких як М.Драгоманов, М.Костомаров, М.Грушевький, В.Винниченко, Олександр Олесь та ін.

Як і в інших сферах життя, з кожним роком посилювалася бюрократизація управління культурою, дедалі більшу владу зосереджували у своїх руках адміністративні установи, роль громадських організацій діячів культури зводилась нанівець або вони просто були ліквідовані.

На українську культуру все більше поширювався директивний стиль управління, вільні дискусії та критичне мислення опинялись під забороною. А неможливість вільної творчості вела до деформації самої суті культури, збіднення її змісту, змушувала інтелігенцію пристосовуватися до неправедних вимог бюрократичного апарату, ідеологічно обґрунтовувати й оспівувати особу Сталіна і створену більшовиками тоталітарну систему. У значної частини інтелігенції виховувалося підлабузництво, страх, соціальна пасивність, вивітрювалося відчуття честі й гідності та посилювалася готовність підкорятися властям замість боротьби проти зла, розросталося розходження між словом і ділом.

Але хоча панування тоталітарної системи, бюрократичного апарату гальмувало і значною мірою деформувало розвиток культури, припинити його не могло. Не можна було загасити прагнення широких народних мас до культури, до знання, до світла. До того ж економічні і соціальні перетворення, будівництво великих сучасних підприємств з новітнім устаткуванням і технологією вимагали значного підвищення освітнього та культурного рівня робітників і підготовки нових загонів висококваліфікованих спеціалістів. На цій основі наприкінці 1920-х – у 1930-х роках продовжувалася робота з ліквідації неписьменності і малописьменності, з розвитку народної освіти, підготовки спеціалістів у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, з піднесення культурно-освітньої роботи.