Голод 1932-1933 рр.

Узимку 1932-1933 рр. небачений голод охопив Україну. Селяни через відсутність хліба й інших харчів змушені були споживати що завгодно – макуху, кукурудзяне бадилля, кору дерев, виловлювали собак, кішок, їжаків.

У час, коли голод охоплював дедалі більше сіл України та інших районів, керівництву країни необхідно було бити на сполох і шукати способів для врятування мільйонів селян від голодної смерті. Але Сталін і його оточення наклали заборону на поширення вістей про справжній стан на селі. На об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) у січні 1933 р., коли вже в багатьох селах селяни масово вмирали з голоду, Сталін цинічно заявив: “...Ми безперечно добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. У цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади”. „Жити стало краще, жити стало веселіше” – це теж вислів Сталіна тих часів.

З волі Сталіна не тільки в газетах не повідомлялося про голод, але цього слова не зустрічається навіть у переписці партійних і радянських органів. У багатьох документах сільських Рад, правлінь колгоспів і дирекцій радгоспів говориться про „продовольчі труднощі”, про „нуждающихся”, навіть про те, що люди пухнуть і помирають, але слова „голод” – нема. І однаково навіть з цих документів постає жахлива картина. Ось кілька матеріалів по Балаклійському району Харківської області. 26 травня 1933 р. Вовчеярська сільрада доводить до відома райвиконкому, що „пухлих по нашій сельраді 180 душ ввіду того, що не мається харчування...”, „мруть по 12 душ у день”. Наприкінці ж травня голова Олександрівської сільради, голова колгоспу „Соціалістичні лани” і уповноважений райвиконкому писали до райвиконкому, що внаслідок гострої потреби в продуктах харчування щодня виходять із ладу 8-10 колгоспників. „У нас зараз лежить 20 сімей пухлих” – сповіщають вони далі.

А в правлінні артілі „Заповіт Леніна” Залиманської сільради в заяві до райвиконкому 24 травня з розпачем волало: “Прохаємо відпустити просяної шелухи для харчування колгоспників в час прополочної компанії центнерів 20, так як маємо велику нужду в харчуванні”.

Весна 1933 р. стала особливо безпросвітною. Голодний стогін стояв над Україною. Почався суцільний повальний мор. Вимирали цілі сім’ї, кутки, хутори, села. По вулицях тяглись сумні підводи, на які збирали померлих і ховали у загальних, братських могилах. Часто вже було нікому і возити померлих, і вони валялися по хатах, як у селі Остап’є Велико-Багачанського району на Полтавщині. Голод доводив людей до божевілля, частими стали випадки людоїдства.

Рятуючись від голодної смерті, жителі сіл рвалися до міст, де по картках видавали хоч мізерну норму хліба та деяких інших продуктів. Але з грудня 1932 р. у містах, робітничих селищах і новобудовах було запроваджено паспортну систему, і селянам без паспорта або довідки з сільради не продавали навіть залізничних квитків. Голодні, часто вже опухлі, селяни пішки добиралися, доповзали до міст, і багато з них тут знаходили свій мученицький кінець. „По вулицях, - писав Володимир Сосюра про Харків того часу, - ходили так само, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця”.

Доведені до відчаю, не маючи сил дивитися на помираючих з голоду дітей, батьки стали відправляти їх до міст і залишати там на вулицях, на вокзалах, у парках та інших місцях. Такі факти розцінювалися більшовицьким керівництвом як „куркульська провокація”.

До голоду призвела волюнтаристська політика Сталіна і його найближчих прибічників у справі перебудови сільського господарства, прискорена насильницька колективізація.

Сталін для виконання своєї авантюристичної лінії на здійснення першої п’ятирічки за три роки, на непомірно форсовану індустріалізацію, яку він проводив як маніяк з усією силою своєї деспотичної влади, вважав необхідним черпати все більше й більше ресурсів з села як з бездонної бочки. Ось чому хлібозаготівлі організовувались за принципом продрозверстки, і при їх проведенні у селян практично забирали, причому безплатно, весь хліб та іншу продукцію, не залишаючи їм часто ніяких припасів для харчування, посіву та господарських потреб і прирікаючи їх на голодування. Останнього непоправного удару українському селу завдали варварські дії надзвичайної комісії Молотова наприкінці 1932 – на початку 1933 рр. Отже, голод був страшним злочином Сталіна і його оточення, всієї більшовицької правлячої партії, прямим геноцидом щодо українського народу, передусім селянства.

Щодо числа втрат від голоду 1932 – 1933 рр. в Україні висловлюються неоднакові думки. Різні автори визначають ці втрати від 3 до 7 млн. чол. Найбільш ґрунтовні підрахунки, спираючись на результати переписів населення 1926, 1937 і 1939 рр. та інші статистичні дані, провели С.В.Кульчицький (Інститут історії НАН України) і С. Максудов (Кембридж, США). С. Кульчицький вважає, що внаслідок голоду 1932 – 1933 рр. УСРР втратила до 5 млн. чол. С.Максудов визначає, що повні втрати від голоду 1932 – 1933 рр. в УСРР становлять як мінімум 5,5 млн., а в максимумі – трохи більше 6 млн. чол. Загальна чисельність селянства в УСРР на початок 1930-х років становила 20 млн. чол. Отже, від організованого більшовиками голоду 1932-1933 рр. загинув кожен четвертий український селянин. Таку страшну ціну заплатило українське село за створені колгоспи.

 

„Розселянювання” селата його наслідки

Насильницька колективізація завдала величезної шкоди як селянству, так і країні в цілому. Вона передусім серйозно підірвала продуктивні сили сільського господарства і загальмувала на значний час його поступальний розвиток. Хоча технічна оснащеність і енергоозброєність сільського господарства збільшувалися з кожним роком, помітного зростання врожайності і валових зборів зернових культур не відбувалося. У цілому вони зменшувалися.

Валовий збір зернових у 1933 – 1934 рр. в Україні мав становити

240,4 млн. ц. Справжня динаміка валового збору зернових в Україні була такою за офіційними даними: у 1913 р. було зібрано 232 млн. ц, у 1928 р. – 139, у 1929 р. – 187, у 1930 р. – 227, у 1931 р. – 183, у 1932 – 147,

у 1934 р. – 123 млн. ц. Отже, з проведенням суцільної колективізації відбулося значне зменшення валового збору зернових.

Ще більш руйнівно насильницька колективізація вплинула на тваринництво. Катастрофічно зменшилось поголів’я як робочої, так і продуктивної худоби. Коней у 1928 р. було 5486,9 тис. голів, у 1932 р. – 3658,9 тис., або 66,7% до 1928 р., великої рогатої худоби у 1928 р. було 8604,8 тис. голів, у 1932 р. – 5006,7 тис., або 58,2% до 1928 р. свиней, відповідно 6962,9 тис. і 2623,7 тис., або 26,0% до 1928 р. Отже, поголів’я всіх видів худоби різко скоротилося.

Проведення насильницької колективізації негативно вплинуло не тільки на зернове господарство і тваринництво, а й на інші галузі сільського господарства.

Форсована примусова колективізація і розкуркулення завдали селянству УСРР найжорстокішого удару. Передусім село зазнало великих демографічних втрат. На жаль, прямих статистичних даних про ці втрати немає. Можна зробити тільки посередні підрахунки – за динамікою селянських дворів і сільського та міського населення в 1930-і роки.

За 1929-1939 рр. сільське населення зменшилося на 5457,4 тис. чол. Це прямі втрати. Одночасно з цим село зазнало втрат і за рахунок припинення природного приросту сільського населення взагалі. З 1923 по 1929 р. чисельність сільського населення УСРР щорічно збільшувалася на 391,4 тис. чол. Таким чином, якби відбувався нормальний розвиток, то сільське населення України за 10 років, з 1929 по 1939, не тільки не зменшилося б, а мало збільшитися і становити у 1939 р. 29136 тис. чол., а складало 19764,6 тис. чол. Отже, в цілому прямі і непрямі людські втрати українського села з 1929 по 1939 р. становили 9371,4 тис. чол. Частина з них переселилася у міста, але скільки селян – точних даних немає. З початком проведення політики індустріалізації міське населення УСРР щорічно зростало на 290 тис. чол. Виходячи з цього, можна припустити, що за 10 років, з 1929 по 1939 р., за рахунок природних приросту і динаміки воно мало збільшитися на 2900 тис. У цілому ж воно зросло на 5242 тис. Отже, його збільшення за рахунок посилення міграції становить 2342 тис. Можна вважати, що це число міських жителів прийшло з села. Коли його вилучити з загальної кількості втрат села (9371,4 тис. чол.), то виходить, що людські втрати села перевищували 7 млн. чол. Величезні людські втрати, що їх зазнало село, і деморалізація тих, що в ньому залишились, надзвичайно негативно позначились і позначаються й досі на розвитку сільського господарства України.

У ході колективізації і „розкуркулювання” село втратило найбільш старанних, сумлінних господарів, бо були розорені, зганьбовані, затравлені, затавровані й вигнані з села найпрацьовитіші, віддані землі хлібороби. Були підірвані основи селянства як окремої, специфічної соціальної верстви, класу, що мав своє, особливе місце у системі виробництва, зі своїми особливими формами організації праці, з особливим укладом життя, побутом, менталітетом, соціальною психологією та мораллю.

До колективізації селянин повноправно володів землею, мав інвентар, худобу, за своїм розсудом вів господарство, сам розпоряджався результатами своєї праці. Сільські справи вирішувалися сільською громадою на сходах, де брали участь селяни, причому рішення сходу не потребувало нічийного затвердження. З проведенням колективізації у колгоспах були усуспільнені земля, сільськогосподарський інвентар, робоча, а часто й уся продуктивна худоба. Усі паї, з якими селяни вступали до колгоспу, включалися в неподільні фонди і селяни втрачали на них будь-які права. Не дозволялося колгоспникам розпоряджатися і результатами своєї праці. Трактори, всі сільськогосподарські машини і кадри механізаторів були зосереджені в державних підприємствах – МТС, які обробляли землі колгоспів за натуральну плату, розміри якої встановлювалися зверху.

Отже, колгоспи практично не стали справжніми кооперативними об’єднаннями, ними повністю розпоряджалися адміністративні органи – райкоми, райвиконкоми, райколгоспспілки, райземвідділи тощо, тобто і на селі склалася бюрократична адміністративно-командна система планування й управління. За цієї системи селянин був позбавлений права володіти землею, по-своєму планувати і організовувати сільськогосподарське виробництво, вільно збувати вироблену продукцію. Не тільки окремий селянин, а й колгосп не міг розпоряджатися ні землею, ні неподільними фондами, ні результатами господарювання. Селянин, отже, був відокремлений від землі, від засобів виробництва, від керівництва справами колгоспу, від розподілу виробленої продукції. Він усе більше ставав не хазяїном, а безправним виконавцем розпоряджень і команд зверху, звичайним наймитом, поденником, який дедалі менше був зацікавлений у кінцевому результаті справи, у збільшенні виробництва. До того ж, для міських жителів були запроваджені паспорти, а колгоспникам паспортів не давали, і вони були позбавлені права вибирати місце проживання, були юридично приковані до колгоспу, немов кріпаки, приречені на примусову низьку або зовсім не оплачувану працю. В таких умовах селянин втрачав інтерес до землі, до колгоспних справ, до продуктивної праці і всякими правдами і неправдами намагався перебратися до міста або принаймні перейти на роботу до радгоспу. Відбувалося поступове розселянювання села, яке тривало весь радянський час і призводило село до обезлюднення і запустіння. У селянина, відокремленого від землі, власності, від керівництва громадськими справами, вироблялася і специфічна соціальна психологія, характерними рисами якої ставали незацікавленість у сумлінній, високопродуктивній праці, інертне, байдуже ставлення до неї, пасивність у суспільному житті, намагання дати колгоспові поменше, а взяти від нього якомога більше, а то і вкрасти.

У ході розселювання поступово розмивався, руйнувався і специфічний уклад сільського життя, духовний і соціально-трудовий взаємозв’язок членів сільської громади, який складався століттями і зберігався в 1920-х роках. Сільська, земельна громада, в якій, як правило, не було оплачуваних адміністративних посад, а керували поточними справами обирані найбільш шановані селяни, сумлінні працьовиті господарі, охоплювала своїм впливом як господарське, так і духовно-моральне життя села. Жителі села збиралися на сходи, які й вирішували всі найбільш важливі питання. Громада стежила за розмежуванням, обробкою і використанням земель, за станом лісів, гаїв, лук, лугів, тобто всіх громадських угідь, шляхів, мостів, ставків, річок, піклувалася про школи, медичні амбулаторії, крамниці, ринки тощо. У власності громади були вітряки, водяні або парові млини, круподерки, олійниці та інші необхідні для села підприємства. Громада турбувалася про розвиток ремесел і промислів, організовувала трудову взаємодопомогу – спільне безплатне спорудження будинків погорільцям, вдовам, осуджувала аморальні вчинки – пияцтво, крадіжки тощо.

Початок ліквідації і поступового завмирання сільської громади як специфічної організації сільського життя було покладено з початком масової колективізації наприкінці 1929 – на початку 1930 рр. 29 грудня 1929 р. колегія Наркомзему УСРР у своєму рішенні записала, що, оскільки Україна стоїть перед фактом суцільної колективізації цілих районів, навіть округів, „земельна громада як форма об’єднання землекористувачів цілком себе пережила. У зв’язку з цим колегія Наркомзему вважає за потрібне у тих селах, де більше половини населення перейшло в колгосп або виробниче товариство, земгромаду ліквідувати, а право землекористування і всі господарчі функції передати до колгоспу, або виробничого товариства”. Громада зникала.

У березні 1931 р. за постановою Рад наркому СРСР була реорганізована сільськогосподарська кооперація. З того часу вона була підпорядкована Наркомзему і Наркомпостачу СРСР, тобто державному апарату, а з часом ліквідована повністю. Споживча кооперація теж дедалі більше підпорядковувалася адміністративному апарату, в ній розростався бюрократизм, вона теж фактично стала державною інституцією.

Одночасно з руйнуванням кращих підвалин сільського укладу життя насильницька колективізація і розселювання зумовили духовне зубожіння села, забуття прогресивних традицій, завмирання народної творчості, ремесел, промислів, поширення пияцтва й алкоголізму, загасання почуттів товариської взаємодопомоги й милосердя, характерних для села в минулому.