Дезорганізація сільськогосподарського виробництва

На кінець 1932 р. в усіх зернових районах і районах технічних культур СРСР була в основному завершена суспільна колективізація і ліквідація так званих куркульських господарств. Колгоспна система була створена форсовано, нашвидку, примусовим способом, при ігноруванні волі і інтересів абсолютної більшості селян. Вона не мала належної матеріально-технічної, передусім машинної бази. Не було вироблено також необхідних організаційних форм діяльності колгоспів (структури, організації праці, системи її оплати тощо). Керівні працівники не розуміли того, що перед ними постали принципово нові завдання, і не були підготовлені до здійснення цих завдань. Якщо при індивідуальному господарюванні селянин сам вів своє господарство, то в колгоспі від цієї справи він був фактично усунений, це мало робити керівництво колгоспу. Але серед керівників, крім небагатьох, які дійсно знали справу людей, було немало працівників некомпетентних, нечесних, які заради кар’єри і особистої користі були готові виконувати будь-яку вказівку і робити неблаговидні справи, а то й злочини.

До голого адміністрування додавалася вкрай низька або взагалі ніяка оплата праці в колгоспах. На літо 1932 р. більше половини колгоспів не розрахувались з колгоспниками за попередній рік. У таких умовах у колгоспників не було ніяких стимулів до продуктивної праці в колгоспах, та ще при невмінні керівників налагодити нормальне господарювання й життя на селі в більшості колгоспів наростала безгосподарність і анархія, спостерігалася дезорганізація сільськогосподарського виробництва.

У результаті безгосподарності великими були втрати врожаю. Загальні втрати врожаю, на думку С.Косіора, в 1931 р. становили 120 – 150 млн. пудів, на думку Г.Петровського і П.Любченка – 100–150 млн. пудів, а на думку М.Скрипника – 200 млн. пудів.

Остаточно підривали будь-яку зацікавленість колгоспників у розвитку колективного господарства методи хлібозаготівель, які фактично ґрунтувались на принципі продрозверстки, тобто на „воєнно-комуністичних” засадах.

У другій половині 1931 р. – перший половині 1932 р., при проведенні хлібозаготівель з урожаю 1931 р., спеціальні бригади, до яких входили уповноважені районних організацій, голови сільрад, комнезамівці та інші сільські активісти, здійснюючи вказівки зверху, влаштували повальні обшуки і відбирали в селян майно, хліб, картоплю, худобу, відбирали без всяких законних підстав, чинили численні злочини.

Внаслідок таких методів хлібозаготівель у 1931 р. – першій половині 1932 р. з українського села було викачано не тільки хлібні залишки, а й необхідне для харчування селянської сім’ї, насіннєві і страхові фонди.

Оскільки хліб у селян наказали вигрібати, як сказав Постишев ще в 1928 р., „під метлу”, уже навесні 1932 р. у багатьох місцевостях України почався голод, хоча про це ні в офіційних документах, ні в тодішніх газетах ніхто не смів і слова сказати. Насамперед факти голоду сповіщаються у скаргах селян до партійних і радянських органів. Так, з Одещини, з Новоархангельського району, у квітні 1932 р. писали, що колгоспники артілі „Праця незаможника” Андріївської сільради та їх діти вмирають з голоду. „Хлібозаготівлю вони повністю виконали, а після цього залишилися цілком без хліба”. 9 червня 1932 р. з приймальні голови ВУЦВКу Вінницькому облпрокуророві сповіщали, що „в селі Свердликівці Чабанського району повальний голод – люди пухнуть за відсутністю хліба, худоба гине. Коли здохне худоба, біля неї збираються люди до 50 чол., б’ють один одного, щоб дістати собі шматочка падла”.

Голодні або напівголодні, фізично ослаблені і в значній мірі деморалізовані, при небаченому безладі в колгоспах і при розгулі адміністративної сваволі, селяни України, позбавлені матеріальної заінтересованості, не мали умов та і не хотіли працювати в колгоспах на повну силу. Сільське господарство деградувало. У 1932 р. порівняно з 1931 р. посівна площа в Україні зменшилася на 4,5% , у тому числі під зерновими більше, ніж на 3 млн. га. Зменшувалась урожайність і валовий збір зернових, катастрофічно скорочувалось поголів’я худоби.

Рятуючись від голодної смерті, селяни йшли на поля, щоб  зрізати там колоски і погодувати своїх дітей. Тоді 7 серпня 1932 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли написану Сталіним постанову про охорону соціалістичної власності, за якою слід було застосовувати за розкрадання колгоспного і кооперативного майна найвищу міру “соціального захисту” – розстріл з конфіскацією всього майна і з заміною при пом’якшуючих обставинах позбавленням волі на строк не менше 10 років з конфіскацією майна. Амністія в цих справах була заборонена. За неповні п’ять місяців, до початку 1933 р., в Україні за цією постановою було засуджено понад 54 тис. чол., в тому числі понад 2 тис. – до розстрілу.

Але і цей нечувано жорстокий закон та введені ним варварські покарання не могли зарадити справі виконання хлібозаготівель. Хоча план хлібозаготівель на 1932 р. по селянському сектору  України був меншим, ніж у 1931 р. (356 млн. пудів проти 434 млн. пудів), до листопада 1932 р. селяни республіки змогли здати лише 195 млн. пудів. Сталін вважав, що селяни України, як і інших зернових районів, приховують і розтягують хліб. У зв’язку з цим у листопаді 1932 р. він послав надзвичайні комісії із хлібозаготівель у Харків, Ростов-на-Дону і Саратов із завданням взяти хліб що б то не стало. В Україну, у Харків приїхала надзвичайна комісія, керована Молотовим.

Надзвичайна комісія Молотова, незважаючи на закони і самовільно діючи, розпорядилася забирати для хлібозаготівель у колгоспів і всіх селян всі запаси зерна, включаючи насіннєві і страхові фонди. Спроби зберегти насіння хоча б для посіву оцінювалися як саботаж хлібозаготівель і „куркульська політика”. Багато колгоспів оголошувалися куркульськими і заносилися на „чорну дошку”. В масовому порядку секретарів партосередків і райкомів партії, голів колгоспів, сільрад і райвиконкомів, директорів МТС, хто не виконав плану хлібозаготівель, зачисляли в саботажники й переродженці, знімали з роботи, виключали з партії, заарештовували, а то й розстрілювали. Ще за час з 1 березня по 1 листопада 1932 р. в Україні було знято з посад 922 секретарів райкомів, заворгів, голів районних контрольних комісій. З червня по жовтень 1932 р. було замінено 716 голів райвиконкомів, голів райпланів, завідуючих земельними управліннями та інших радянських працівників, що складало 25-30% загального числа цих керівних кадрів.

На поверхню (в правління колгоспів, сільради та районні організації) випливали кар’єристи, ледарі, п’янчуги, хапуги, які раптом ставали начальниками й „активістами” і творили нечуване беззаконня та знущалися над селянами. Об’єднані в спеціальні бригади або комісії, керовані уповноваженими з районів, вони ходили по селах, обшукували селянські обійстя, перевіряли подвір’я, чи не закопано де хліба, лазили в погреби, запічки і за ікони, розкопували долівку в хатах, вигрібали і забирали не тільки зерно, а все їстівне – картоплю, м’ясо, насіння городини, гарбузи, буряки цукрові і кормові, макуху. Коли в селі не могли вже нічого взяти, то туди припиняли завезення промислових і господарчих товарів, гасу, сірників тощо. У багатьох випадках сільські активісти конфісковували та розпродували, а то й просто розбирали та ділили між собою майно селян, виселяли їх за межі України.

В архівах зберігається немало документів, з яких можна скласти уявлення про голе адміністрування, пряме пограбування й розорення селян за неможливість виконати непосильні плани здачі державі хліба, м’яса, картоплі та інших продуктів. Це – протоколи засідань президій сільрад, їхні звіти, акти про штрафи за невиконання планів хлібозаготівель, описи майна, рішення і розпорядження райвиконкомів тощо. Багато селян мали виконувати поставки за формально добровільними контрактаційними зобов’язаннями, а на значну їх частину накладали „тверді завдання” або „зустрічні плани” (перших називали „контрактантами”, інших – „твердозаданцями” або „плановиками”). Але за невиконання і контракційних  зобов’язань, і твердих завдань накладали дво-п’яти-десятикратний штраф або віддавали до суду, описували майно, продавали його з торгів і перетворювали селян-господарів у жебраків. При цьому, в 1932 р., особливо в його другій половині, і на початку 1933 р. це стало масовим явищем, і , мабуть, через опис і продаж майна було розорено і декласовано селян не менше, ніж в 1928 – 1931 рр. при розкуркулюванні.

Крім того партійно-радянські органи широко застосовували репресії до цілих сіл і районів. Так, як і в багатьох  інших районах, 5 серпня 1932 р. Валківський райвиконком на Харківщині розпорядився припинити в районі помол пшениці колгоспам, колгоспникам та одноосібним господарствам. А 23 листопада той же райвиконком заборонив продаж промислових товарів у селах 10 сільрад, які „ганебно неподобно виконують завдання хлібозаготівель”, а потім було припинено продаж промкраму в усьому Валківському районі. За розпорядженням комісії Молотова це робили по всій Україні, яка опинилась у стані блокади. Лише 15 грудня 1932 р. було дозволено продавати гас, сірники та деякі інші необхідні промтовари, але 82 райони, що найбільше заборгували із хлібозаготівель, не дістали цього права.

Але ні репресії, ні зняття керівних працівників з посад, ні розстріли не могли забезпечити виконання непосильних планів хлібозаготівель. За  три місяці, з листопада 1932 р. до січня 1933 р., під натиском комісії Молотова в Україні було заготовлено 89,5 млн. пудів (замість запланованих 131 млн. пудів). Хліба на селі уже не було. Його вигребли весь.