Великий терор. Атмосфера страху

Складовим і неодмінним елементом тоталітарної системи було повне ігнорування всяких норм законності, створення обстановки загальної підозріливості і доносительства, масові необґрунтовані репресії і, як наслідок, нагнітання тотального страху, розпалювання істерії боротьби проти “шкідників, диверсантів, шпигунів, ворогів народу”. Це було потрібно Сталіну передусім для фізичної розправи з усіма “опозиціонерами”, ідейними противниками, з усіма, хто виступав із критикою його поглядів і політики, з усіма, хто не міг примиритися з більшовицьким режимом. Необхідно сказати, що репресії були також складовою частиною горезвісного сталінського плану побудови соціалізму в СРСР, котрий передбачав не тільки індустріалізацію і колективізацію, але і культурну революцію, невід’ємною частиною якої було виховання нової радянської людини з комуністичним світоглядом. Людей з чужим для комуністів світоглядом необхідно було “перевиховати”. Оскільки “перевиховання” потрібно було, як і інші складові частини побудови соціалізму, провести ударними темпами, то вдалися до масових репресій проти явних і уявних ворогів системи. “Без терору нам не вдалось би побудувати основ соціалізму”, - констатував наприкінці свого життя один із найзапекліших сталіністів В.Молотов. Одночасно з цим, оскільки тоталітарна система не сприяла особистій, зокрема матеріальній зацікавленості трудящих, загальний страх перед репресіями мав змушувати сумлінно і продуктивно працювати. Крім того, з часом тисячі й тисячі в’язнів тюрем, “виправно-трудових таборів” і спецпоселенці стали безплатною робочою силою. Вони освоювали віддалені і суворі за кліматом місцевості і виконували найтяжчі роботи у найгірших умовах, здійснювали сталінські “геніальні” накреслення. Нарешті, провали у розвитку промисловості, хронічне відставання сільського господарства, нестерпно важке матеріальне становище населення було для Сталіна зручно пояснювати не своїми прорахунками й помилками, а “шкідництвом і диверсіями” “ворогів народу”. Для практичного здійснення репресивного курсу був сформований всевладний каральний апарат, який був наділений надзвичайними повноваженнями, підпорядкований безпосередньо Сталіну. У 1930 р. було створено союзний наркомат внутрішніх справ, наркомати внутрішніх справ союзних республік були ліквідовані, а міліція виведена з-під контролю місцевих властей і підпорядкована безпосередньо Об’єднаному державному політичному управлінню (ОДПУ). У центральному апараті ОДПУ діяла Особлива нарада, а в краях і областях вели позасудовий розгляд справ “трійки” (начальник ОДПУ, представники крайоблпарткомів і прокуратури). Саме органи ОДПУ і займалися виселенням так званих куркулів, репресували “буржуазну інтелігенцію”, військових та інших спеціалістів. У 1934 р. ОДПУ ввійшло у загальносоюзний НКВС як головне управління державної безпеки. Знову були створені республіканські наркомати внутрішніх справ. При наркомі внутрішніх справ з правом позасудового вирішення справ діяла Особлива нарада, на місцях такі ж функції були покладені на “трійки” і “двійки”. Наркомом внутрішніх справ у 1934-1936 рр. був Ягода, з вересня 1936 р. по грудень 1938 р. – Єжов, а після нього – Берія (по липень 1953 р.). Репресивний курс особливо посилився після вбивства 1 грудня 1934 р. секретаря ЦК і Ленінградського обкому ВКП(б) С Кірова. У той же день Президія ЦВК СРСР прийняла постанову про порядок ведення справ з підготовки або вчинення терористичних актів. За цією постановою слідство у цих справах мало продовжуватись не більше 10 днів, розглядались вони без участі обвинувача (прокурора) і захисника (адвоката), оскарження вироків не допускалось, смертні вироки мали виконуватись негайно. У 1937 р. цей порядок був поширений і на справи про шкідництво та диверсії. Час позбавлення волі у справах про державні злочини був продовжений з 10 до 25 років. У 1935 р. було прийнято закон про покарання членів сімей зрадників Батьківщини, за яким усі близькі родичі так званих зрадників Батьківщини підлягали виселенню у віддалені райони країни, якщо навіть ніякого відношення до здійсненого злочину вони не мали. На пропозицію голови Раднаркому СРСР В. Молотова було дозволено ухвалювати вироки за списками, тобто без розгляду окремих справ. У 1937 р. від імені ЦК ВКП(б) Сталін дав вказівку органам НКВС застосовувати до обвинувачених “фізичні заходи”, тобто офіційно дозволялось бити й катувати ув’язнених. А в 1939 р. у телеграмі органам НКВС і парткомітетам Сталін вимагав обов’язково застосовувати вищевказані заходи як цілком правильний і доцільний метод. Висунувши ще в 1928 р. на липневому Пленумі ЦК ВКП(б) положення про те, що “в міру нашого просування вперед опір капіталістичних елементів буде зростати, класова боротьба буде загострюватися”, Сталін став розширювати репресії. У той час, наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років, головне вістря репресій спрямувалося передусім проти так званих “класово-ворожих” елементів – старої, “буржуазної” інтелігенції, “спеців”, які начебто в широкому масштабі вели шкідництво у народному господарстві й розгортали контрреволюційну діяльність, проти куркулів, непманів, взагалі заможних верств села і міста. У 1928 р. у Москві був проведений політичний показовий процес у “Справі про економічну контрреволюцію в Донбасі” (“Шахтинська справа”), на якому 53 інженерів та інших старих спеціалістів було обвинувачено у створенні в Шахтинському районі Донбасу “великої шкідницької організації”, яка начебто ставила за мету дезорганізувати та зруйнувати вугільну промисловість цього народу і взагалі проводити контрреволюційну діяльність з метою повалення радянської влади. У другій половині 1930 р. у Москві ж був інспірований судовий процес над “Промисловою партією” (“Промпартією”), на якому судили 8 чол. – спеціалістів старої школи, висококваліфікованих інженерів (Л.К.Рамзіна – професора МВТУ і директора Теплотехнічного інституту, І.А.Іконнікова – професора, заступника голови сектора Держплану та ін.), звинувачуваних також у шкідництві. У справі “Промпартії” було притягнено до судової відповідальності близько 2 тис. інженерів по всій країні. У березні 1931 р. у Москві відбувся ще один публічний процес над членами “Союзного бюро соціал-демократів меншовиків”, на якому на лаву підсудних було посаджено 14 “спеців” – колишніх меншовиків, теж обвинувачених у шкідництві. Насправді, жодної з указаних організацій не існувало, всі процеси були сфальсифіковані органами ОДПУ. Крім того, що частина спеціалістів пройшла через публічні судові процеси, за “шкідництво” у 1928-1931 рр. було арештовано сотні професорів, тисячі інженерно-технічних працівників, економістів, агрономів, ветлікарів та інших службовців, які здебільшого були покарані у позасудовому порядку. Наслідки всіх цих репресій були сумні: більшу частину старої інтелігенції розстріляли, інших відправили у табори, де майже всі вони загинули, решту залякали й повністю деморалізували. Величезних жертв у 1929-1933 рр. зазнало селянство. Як у “куркулів”, “підкуркульників”, “твердозаданців”, у мільйонів селян без усяких законних підстав було відібрано землю, конфісковано їхні господарства. Вони були вщент розорені і, разом з сім’ями, здебільшого виселені у віддалені, переважно північні райони країни, і там у жахливих умовах працювали як “спецпереселенці”. Більшість із них там і загинули. А інші – теж мільйони – померли від голоду в 1932-1933 рр. Отже, в 1928-1933 рр. масових репресій в основному зазнавали стара інтелігенція і селянство. Після грудня 1934 р., після вбивства С. Кірова, в середині і в другій половині 30-х років, особливо в 1937 р., сталінський терор спрямувався на партійних, державних, комсомольських працівників, господарників, командний і політичний склад армії, дипломатів, наукову і творчу інтелігенцію. Були винищені не тільки колишні учасники різних опозицій, а й члени партії, які ніколи ні в яких опозиціях участі не брали. Були інспіровані і проведені політичні процеси, натхненником і організатором яких був безпосередньо Сталін. Серед них виділялися такі процеси: процес так званого “Московського центру” (січень 1935 р.), “Антирадянського об’єднаного троцькістсько-зінов’євського центру” (серпень 1936 р.), “Паралельного антирадянського троцькістського центру” (січень 1937 р.). 11 червня 1937 р. відбувся закритий судовий процес над 8 видатними військовими діячами. Фальсифіковані політичні судові процеси були лише вершиною терористичної політики Сталіна і його поплічників. У той же час мільйони невинних жертв по всій країні, здебільшого в безсудному порядку, за рішенням “трійок” і “двійок” або й без усяких рішень було кинуто в тюрми й відправлено в концентраційні табори, розстріляно або замордовано. Репресії охопили всю країну, всі республіки і області, Україну в тому числі. В Україні, як і в інших національних республіках, одним із головних стало обвинувачення в буржуазному націоналізмі. У травні 1933 р. заарештували О.Шумського у справі так званої Української військової організації і засудили до 10 років позбавлення волі. Після відбуття покарання Шумський за підозрілих обставин раптово помер на станції Кирсанов під час поїздки до Києва. У нагнітанні психозу боротьби з “націонал-ухильництвом”, буржуазним націоналізмом, у пошуках “ворогів народу” і “націонал-ухильників” більшу чи меншу участь брали тодішні керівні партійні і державні працівники УСРР Постишев, Косіор, Затонський, Любченко та ін., які потім самі стали жертвами сталінських репресій. Після Шумського настала черга Скрипника, якому Сталін не міг простити критичних виступів на його адресу. Ще на червневому Пленумі ЦК КП(б)У 1933 р. Постишев, який за вказівкою Сталіна на початку 1933 р. став першим секретарем Харківського обкому і другим секретарем ЦК КП(б)У, заговорив про “націоналістичний ухил Скрипника”. Після цього Політбюро настирливо вимагало від Скрипника подати лист для опублікування у пресі з визнанням своїх помилок і рішучою повною їх критикою. Не витримавши цькування, 7 липня 1933 р. у кабінеті голови Держплану УСРР у Держпромі в Харкові Скрипник застрелився. Незважаючи на трагічну смерть, “націоналістичний ухил” Скрипника продовжували роздмухувати; дійшло до того, що на XVII з’їзді ВКП(б) у 1934 р. у звітній доповіді ЦК Сталін заявив, що цей “ухил до українського націоналізму” “зімкнувся з інтервенціоністами”. В Україні після червневого (1933 р.) Пленуму ЦК КП(б)У про “націоналістичний ухил Скрипника” йшлося на листопадовому Пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У 1933 р. і на ХІІ з’їзді КП(б)У у січні 1934 р. На ХІІ з’їзді КП(б)У про поширеність націоналізму і викриття націоналістів особливо багато говорили Постишев, Затонський, на це ж звертали увагу Любченко, Петровський та ін. Одночасно зі цькуванням Шумського, Хвильового, Скрипника в масовому порядку йшла дискредитація української інтелігенції шляхом обвинувачення її в націоналізмі і контрреволюційності, заарештування багатьох її представників, проведення сфальсифікованих судових процесів. У 1930 р. було оголошено про викриття нелегальної “Спілки визволення України”, влаштовано судовий процес, на якому було обвинувачено у контрреволюційних діях 45 академіків та співробітників Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), професорів та викладачів вузів, літераторів, учителів та інших інтелігентів (С.Єфремов, Й.Гермайзе, Л.Старицька-Черняхівська, М.Слабченко та ін.), які начебто готували повалення Радянської влади шляхом збройного повстання й інтервенції іноземних капіталістичних держав. У 1930 р. у сфальсифікованій справі про так звану “Контрреволюційну організацію в сільському господарстві України” Надзвичайна сесія Верховного суду УСРР засудила 29 відповідальних працівників Наркомзему УСРР і вчених агрономів. Того ж року на XVI з’їзді ВКП(б) Косіор сказав про викриття ще однієї контрреволюційної терористичної організації – “Народно-революційної соціалістичної партії”, програма якої начебто була абсолютно “тотожна з платформою правої опозиції у ВКП”. У 1931 р. співробітники ДПУ афішували викриття ще однієї “націоналістичної організації” – “Українського національного центру”, що нібито був, як про це сказав Постишев на ХІІ з’їзді КП(б)У, “блоком українських і галицьких націоналістичних партій”, “бойовою націонал-фашистською організацією”. Наскільки розпалювалася істерія загальної підозри, ненависті і ворожості, свідчить заклик Постишева на ХІІ з’їзді бити “націоналістичну наволоч”: “Бий – не бійся, бий міцніше”. На початку 1933 р. органами ДПУ було прокламовано “викриття” “Української військової організації” (УВО). Її керівником було оголошено О.Шумського. УВО нібито теж готувала збройне повстання проти радянської влади, зривала заходи партії в галузі сільського господарства, шкодила на науково-культурному фронті, вела шпигунську і розвідувальну діяльність на користь німецького і польського штабів тощо. За умов судових процесів, загальної підозри, страху, заохочення доносів і наклепів, трактування звичайного національного почуття як націоналізму розгорнувся цілий похід проти української інтелігенції, прямий розгром наукових і культурно-освітніх установ, в яких начебто діяли націоналісти. Уже в 1933-1934 рр. масового характеру набули репресії проти творчої інтелігенції – письменників, художників, театральних діячів та ін. Одним із перших було ув’язнено письменника М.Ялового, за ним 13 травня 1933 р., не витримавши цькування, пострілом у скроню покінчив життя М.Хвильовий. У 1934 р. було арештовано групу письменників – 37 чол. – Г.Косинку, Д.Фальківського, О.Влизька, К.Буревія, А.Крушельницького і його синів – Івана й Тараса та ін. Після вбивства С. Кірова над ними як над “терористами-білогвардійцями” 13-15 грудня 1934 р. було влаштовано суд. 28 обвинувачених були засуджені до смертної кари і розстріляні. Однією з чорних плям в терористичній політиці Сталіна і його підручних було репресування в 1932-1933 рр. багатьох керівних діячів КПЗУ, які перебували тоді в УСРР або були підступно туди заманені. Були обвинувачені у націоналізмі і зраді й репресовані члени політбюро і секретарі ЦК КПЗУ Й.Крілик (Василів), М.Заячківський (Косар), К.Максимович, Г.Іваненко (Бараба), Р.Турянський (Кузьма), Ю.Сохацький (Братковський) та ін. Тоді ж було репресовано багатьох колишніх членів КПЗУ й безпартійних емігрантів із Західної України, які працювали в державних, господарських установах, в наукових та навчальних закладах УСРР. Отже, як і по всій країні, наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років в Україні інсценувались сфальсифіковані процеси, в ході яких притягалися до судової відповідальності здебільшого науковці, вчителі, агрономи, зоотехніки та інші інтелігенти, яких змальовували перед широкими масами як ворогів радянської влади, що зривають соціалістичне будівництво. Уже тоді були проведені масові арешти багатьох представників найбільш кваліфікованої частини інтелігенції, переважно старої генерації. Разом із тим у ході форсованої колективізації й “розкуркулювання” сотні тисяч селян були розграбовані, виселені у віддалені місця, де вони здебільшого трагічно загинули, а інші померли на рідній землі під час голоду 1932-1933 рр. Одночасно з репресіями проти інтелігенції і селянства дедалі жорсткішим ставав режим у партії, все більше число партійців обвинувачувалось у приналежності або співчутті всяким “опозиціям” та ворожим течіям – троцькізму, правим, примиренцям, націоналістам, націонал-ухильникам тощо або у невиконанні директив партії, незадовільному керівництві роботою та ін.У результаті, як доповідав у січні 1934 р. на ХІІ з’їзді КП(б)У голова ЦКК КП(б)У К.Сухомлин, за два з половиною роки перед з’їздом було притягнено до партійної відповідальності 104458 членів і кандидатів партії, з них виключено з партії 39017 чол., або 37,3%. Але небачено масові, тотальні репресії проти партійних, державних, комсомольських, господарських, військових, дипломатичних працівників розгорнулися після вбивства 1 грудня 1934 р. Кірова. В Україні було поновлено наркомат внутрішніх справ (НКВС), через який і здійснювався страшний терор. У 1934 – квітні 1937 рр. наркомом був В.Балицький, у травні-серпні 1937 р. – К.Карлсон, після нього – до початку 1938 р. – І.Лєплєвський, потім до грудня 1938 р. – О.Успенський. При цьому всі вони, як і інші 2 тис. керівних енкаведистів України, були теж репресовані. З КП(б)У від січня 1934 р. по травень 1937 р. (між ХІІ і ХІІІ з’їздами) було виключено з партії 92482, або 23% членів і кандидатів партії. У троцькізмі і націоналізмі були обвинувачені 7515 чол., у шпигунстві і диверсіях – 883 чол., у правому опортунізмі – 115 чол. Були знищені як виборні партійні органи, так і їхній апарат. В апараті ЦК КП(б)У було репресовано багатьох заввідділами й інших працівників, були визнані “засміченими” “ворогами народу” і відповідно “очищені” від них обкоми, міськкоми і райкоми Київської, Харківської, Одеської та всіх інших областей, йшла масова кооптація до них нових членів. Особливо великого розмаху набули репресії після лютнево-березневого Пленуму ЦК ВКП(б) 1937 р., на якому Сталін і його найближчі поплічники – Жданов, Молотов, Каганович, Єжов головну увагу зосередили на “уроках шкідництва, диверсій і шпигунства японо-німецько-троцькістських агентів” і, виходячи з “теорії” про загострення класової боротьби, закликали до посилення пильності і нещадного “викорчовування” “ворогів народу” і “агентів імперіалізму”. В Україні “розгром ворогів” посилився після призначення у січні 1938 р. першим секретарем ЦК КП(б)У М.Хрущова і приїзду у лютому 1938 р. в Україну Єжова. Із 102 членів і кандидатів ЦК та 9 членів Ревізійної комісії, обраних на ХІІІ з’їзді КП(б)У (27 травня - 3 червня 1937 р.), були репресовані 100 чол. Серед них 13 із 15 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У – Косіор, Любченко, Попов, Хатаєвич, Гикало, Сухомлин та ін. Репресовані були всі 11 членів Оргбюро ЦК КП(б)У. Дійшло до того, що на ХІІІ з’їзді КП(б)У у червні 1938 р. нікому було звітувати із членів ревізійної комісії, оскільки всі вони, обрані на попередньому ХІІ з’їзді у січні 1934 р., були репресовані. Хрущов, оцінюючи “розгром ворогів” у партійному і державному апараті, в Червоній Армії, говорив: “Знищуючи ворогів народу, ми завдали удар польській, німецькій, японській та іншим розвідкам, рівний виграшу великої війни”. Щоб виправдати масові репресії проти керівних діячів, передусім проти комуністів із дореволюційних часів, членів так званої “ленінської партійної гвардії”, співробітники НКВС, очевидно не без вказівок з Москви, з оточення Сталіна, сфабрикували до неймовірності неправдоподібні справи про існування різних контрреволюційних організацій. Брати Станіслав і Казимір Косіори були обвинувачені в тому, що вони з давніх часів були членами “Польської організації військової” (ПОВ), при цьому Станіслав начебто очолював цю організацію в Україні і був, за “даними” НКВД УСРР, “довірений польського і німецького генштабів, вірний слуга польського, німецького, японського фашизму, обер-шпигун”. В Україні нібито існували правотроцькістський центр, до якого входили М.Попов, Є.Вегер, С.Саркісов, В.Балицький, М.Хатаєвич та ін., “обласні правотроцькістські організації”; керівниками таких центрів у Києві були оголошені П.Постишев і С.Кудрявцев, у Харкові – М.Гикало і С.Свистун, у Дніпропетровську – М.Хатаєвич та ін. Керівники НКВС республіки заявили, що вони викрили “антирадянський націоналістичний центр”, який очолювали Любченко, Затонський, Хвиля, Порайко та інші і який був агентурою польської та німецької розвідок. Зокрема, керівники НКВС УРСР заявили, що українські буржуазні націоналісти, переважно колишні боротьбисти на чолі з Любченком, готували збройне повстання в Україні, для чого була створена “підпільна мережа повстанських комітетів”, а «головний повстанком» начебто очолював восьмидесятирічний академік О.Корчак-Чепурківський. У 1938 р. “за створення контрреволюційної військово-терористичної організації” був заарештований і розстріляний Ю.Медведєв, який після І з’їзду Рад України (Харківського) в грудні 1917 р. став першим головою ЦВК Рад України. У січні 1937 р. у ході судового процесу в справі “Паралельного антирадянського троцьківського центру” був засуджений і розстріляний один із організаторів КП(б)У в 1918 р., перший секретар її ЦК, голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України наприкінці 1918 - на початку 1919 рр., потім видний господарський керівник Г. П’ятаков. Уночі з 17 на 18 жовтня 1937 р. на квартирі в Москві був арештований, а 25 листопада того ж року, без суду, був розстріляний Е. Квірінг – активний учасник революційного руху в Україні й утворення КП(б)У, секретар її ЦК з жовтня 1918 р. по березень 1919 р., а потім перший секретар ЦК КП(б)У в 1923-1925 рр., відомий економіст і господарник. Трагічною була й доля Косіора, який у 1919-1920 рр. був секретарем ЦК КП(б)У, з 1928 по 1934 рр. – генеральним секретарем ЦК КП(б)У, у 1934-1938 рр. – першим секретарем, а у 1930-1938 рр. – членом Політбюро ЦК ВКП(б). Хоча Косіор був одним із активних провідників сталінської політики в Україні, у січні 1938 р. він був переведений до Москви на посаду заступника голови Раднаркому СРСР, у квітні 1938 р. заарештований і 26 лютого 1939 р. розстріляний. У м’ясорубці сталінських репресій загинули перші голови уряду Радянської України. М.Скрипник – голова Народного Секретаріату, першого Радянського уряду України в 1918 р., член партії з 1897 р., видатний партійний і державний діяч, не витримавши обвинувачень у націоналізмі і тотального цькування, 7 липня 1933 р. покінчив самогубством. Х. Раковський – голова Раднаркому УСРР з січня 1919 р. до липня 1923 р., який не раз виступав з критичними зауваженнями на адресу Сталіна, у 1937 р. був арештований, за процесом у справі “Антирадянського правотроцькістського блоку” у березні 1938 р. був засуджений до 20 років тюремного ув’язнення, а 11 вересня 1941 р. в Орлі, напередодні вступу до міста німецько-фашистських військ, був розстріляний. Чубар був головою РНК УСРР з 1923 р. до 1934 р., після чого був переведений до Москви на пост заступника голови РКН СРСР, потім наркомфіна. У 1937 р. був заарештований і 26 лютого 1939 р. розстріляний. Після Чубаря з квітня 1934 р. головою уряду республіки став Любченко – виходець із партії боротьбистів, який після ліквідації цієї партії у березні 1920 р. ввійшов до КП(б)У і сумлінно працював на користь Радянської влади. Але, як уже говорилось, у 1937 р. його стали обвинувачувати в участі в “антирадянському націоналістичному центрі” і зв’язках з іноземними агентами. 1 вересня 1937 р. в газетах було повідомлено, що напередодні, 30 серпня 1937 р., в день обговорення Пленумом ЦК КП(б)У його поведінки, Любченко покінчив життя самогубством. Висловлюється також і думка, що Любченко був застрелений співробітниками НКВС. 29 липня 1938 р. було розстріляно Затонського – учасника боротьби за радянську владу в Україні, одного із організаторів КП(б)У, беззмінного члена її ЦК і уряду республіки, який в останні роки перед арештом (1933-1937 рр.) працював наркомом освіти УРСР. Однією із жертв репресій став і Ю.Коцюбинський – син класика української літератури М.Коцюбинського, член більшовицької партії з 1913 р., активний учасник Жовтневого збройного повстання 1917 р. у Петрограді, Головнокомандуючий військами Української Радянської Республіки наприкінці 1917 - на початку 1918 рр., у час боротьби проти Центральної ради. У 1933 р., після самогубства Скрипника, Коцюбинського було призначено головою Держплану і заступником голови Раднаркому УСРР. Але в 1934 р. його було знято з цих посад, виключено з партії, а 12 лютого 1935 р. заарештовано, обвинувачено у створенні контрреволюційної терористичної організації та троцькістського центру в Україні і за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР 8 березня 1937 р. розстріляно. Разом з винищенням партійних і державних працівників були розгромлені й господарські кадри – керівники наркомів, Держплану, промислових та інших підприємств, будов, інженери, техніки та інші. В Україні були репресовані керівник будівництва Дніпрогесу В.Михайлов, директор Харківського тракторного заводу П.Свистун, директор Запорізького металургійного комбінату М.Лур’є, директор Макіївського металургійного комбінату Г.Гвахарія, директор “Азовсталі” Я.Гугель, директор Харківського паровозобудівного заводу І.Бондаренко та багато інших. Серед понад 40 тис. репресованих військових 15 тис. чол. були командирами й політпрацівниками Київського й Харківського військових округів, причому у цих округах репресії почалися майже на рік раніше, ніж у інших військових округах. Уже в червні-вересні 1936 р. було заарештовано активних учасників громадянської війни комдива Д.Шмідта, комбрига Б.Кузьмічова, комкора С.Туровського, комдива М.Зюка, комдива Ю.Сабліна. Масового ж масштабу репресії у військах України набули після арешту на шляху з Києва до Москви у Брянську командуючого КВО Й.Якіра і судового процесу над міфічною “контрреволюційною військовою організацією”, очолюваною начебто М.Тухачевським, який відбувся 11 червня 1937 р. Після цього було репресовано командуючого військами Харківського військового округу І.Дубового, членів військових рад і начальників Політуправлінь КВО і ХВО М.Амоліна і С.Кожевникова, начальників штабів, майже всіх начальників управлінь та відділів штабів, 45 командирів стрілецьких з’єднань, 20 командирів кавалерійських з’єднань та багато ін. Серед тисяч знищених в Україні військових 130 чол. належали до вищого командного складу Червоної Армії. Сталінський терор, під час якого були винищені мільйони керівних працівників, інтелігентів, робітників і селян, інші залякані, деморалізовані й паралізовані, підірвав творчі сили українського народу. Навіть Комуністична партія (більшовиків) України, яка була складовою частиною тоталітарної системи, зазнала великих жертв, що позначилось на її складі і чисельності. На 1 січня 1933 р. в КП(б)У налічувалося 550433 члени і кандидати партії, а на січень 1938 р. – 284152 чол., тобто чисельність комуністів зменшилася на 266281 чол., або на 48,3%. Установити загальну кількість репресованих в Україні неможливо.